Травень у Харкові, як звичайно, був досить те­плим, у цей день температура повітря лише злегка не дотягла до тридцяти градусів, і африканець, одягнений лише в трав'яну спідницю й намисто із черепів дрібних звіряток, почував себе доволі комфортно.

Вигляд настільки незвичайної людини міг би заці­кавити перехожих, навколо екзотичного коротуна могла б навіть зібратися юрба, що заважає вільному пересуванню (тим більше, що день-то цей був святковим і вихідним – 9 травня). Якби перехожі його бачили. Але чаклун вважав за краще не привертати до себе увагу харків'ян, тому вони його не поміча­ли. Якщо хто й засікав поглядом здалеку незвичайну фігурку, то наближаючись робив висновок, що ніякої фігурки немає, що вона лише привиділася.

Так ніким не помічений він дотупав до станції метро «Уні­верситет».

Занурився у транспортну підземку, ввійшов у вагон, доїхав до станції «Історичний музей».

Перейшов підземеллям на станцію «Радянська». (Тепер станція «Майдан Конституції»).

Знову ввійшов у вагон і доїхав до станції «Свердлова» (так тоді нази­валася станція «Холодна Гора»).

Виринув з-під землі на її на поверхню (тобто вийшов з метро).

Знову ввійшов у вагон, цього разу трамвая № 3.

Продовжуючи в нім рух на захід, доїхав до кінцевої зупинки.

Вивергнувшись із електроколісниці, пройшов кілька сотень кроків уздовж автомобільної траси Т-2106 (тепер це траса Р-46) до границі Харкова з Харкі­вською областю, позначеною прямокутним архітектурним спорудженням.

І увесь цей шлях від «Інтуриста» до межі міста чаклун подолав, не будучи ніким помічений! От що значить – чаклун! От що значить вміння навіювати оточуючим потрібну тобі реальність! От що значить, як то кажуть, відводити людям очі!

Зробив ще кілька кроків і, згідно з інструкцією Брюходухова, збочив праворуч, у сосни...

Хвилин за п'ять після відвороту від траси він опинився перед невеликими заростями колючих ку­щів...

Читач може засумніватися: та як же суб'єкт, що прожив усе життя в джунглях, у первісних умовах, можна сказати дикун, міг так вільно дефілювати в настільки незвичайній для нього обстановці, та ще користуватися громадським транспортом! Але ж Замбзиганда був не звичайним дикуном, безцінний мій читачу, а чаклуном, що володіє зокрема добре розвиненим хистом ясновидіння. Завдяки цьому хистові він міг, живучи в джунглях, здійснювати віртуальні подорожі по всій земній кулі, у тому числі відвідую­чи великі міста, найбільші центри сучасної цивілізації. Тому ані великі кам'яні будинки, ані автотранспорт, ані інші прикмети су­часного світу не були для нього в новинку. Тож він міг би повторити слова Варфоломія Кнурця з іронічного роману Павла Загребельного «Левине серце»: «Я скрізь був! Для цього досить напружити уяву...» Але Загребельного пігмей, зрозуміло, не читав.

Перш ніж вирушити в реальне переміщення Харковом, ясновидець кілька разів долав цю путь умоглядно, тому воно було для нього знайомим і звичним.

Розсунувши колючі кущі й відкривши двері, оббиті чорним дерматином, Замбзиганда ввійшов у Терентопське королівство.

Продовжуючи керуватися усною інструкцією великого білого друга, дійшов до Великих Дрібок, звідти доїхав на потязі до столиці, де розшукав Якима Брюходухова, який за час їхньої розлуки встигнув удостоїтися звання академіка.

Той, звичайно, зрадів гостеві й, крім іншого, запропонував поспілкуватися в корчмі «Під Рятівною Мухою». (У квартирі Брюходухова в розпалі був ремонт, і приймати там гостей не було можливості. На час цього ремонту навіть сам академік переселився тимчасово до найближчого готелю.)

Коли Замбзиганда вирушив назад, Брю­ходухов проводив його в Харків до самого готелю «Інтурист»...

(До речі, читачу, про те як місто Харків відвідав чаклун-ясновидець, йдеться, крім іншого, і в повісті братів Стругацьких «Хвилі гасять вітер». Але там такий відвідувач прибуває до Харкова не з Африки, а з далекої планети Саракш, і відбувається це у фантастичному майбутті. Цікаво, що той інопланетний прибулець вільно володіє українською мовою. Але не тому, що на його рідній планеті вивчають українську, а тому, що він геніальний ясновидець. Він є також персонажем повісті «Населений острів» тих же Стругацьких.)

– Напевно, поки я сходив до університету, в Замбзиганди під впливом вашого пива був сентиментальний настрій. Йому забаглося в цій чужій країні почути рідну мову, рідний голос. От він і зробив так, що пи­вний келих заговорив голосом його синочка Мгобокбекбе, – вимовив Яким Сергійович, тримаючи на долоні скляний звукоімітатор з тією ж повагою, з якою данський принц Га­млет тримав череп блазня Йорика.

– Як все-таки роз'єднані чарівники різних країн і конти­нентів, – сказав маг Акмус. – Пігмейські маги вміють те, чого не вміють терентопські, а терентопські – те, чого не знають в Африці. Як би ми взаємно збагатилися, якщо б існувала між­народна організація магів. Такий собі Магінтерн, чи, скажімо, Організація Об`єднаних Магів, скорочено ООМ.

– Маги всіх країн, єднайтеся? – іронічно гмикнув корчмар.

– Ой, настав час закруглятися, – зітхнув молодий академік, зиркнувши на годинника, – на мене студенти чекають. Але я обов'язково навідаюся «Під Рятівну Муху». Аж дуже мене зацікавив пивний келих, який називає себе Мгобок­бекбе...

17 вересня 1995 року.

Наступного ранку, тобто на світанку 17 вересня 1995 року, знову наліпивши на чоло оцтовий компрес від похмільного синдрому, лицар Аркадій почовгав коридором лицарського гуртожитку до барона Панаса в надії, що в того знайдеться чим підлікуватися. Підлікуватися не від поганого настрою, якого, незважаючи на невдалу спробу захопити дракона, не сталося завдяки вчорашній «профілактиці» у корчмі «Під Мідним Забралом», а підлікуватися від наслідків самої «профілактики».

Дорогою до однокімнатної квартири № 307, житла вищезгаданого барона, Аркадієві зустрівся лицар Річард Левове Копито, довготелесий парубок з носом як картопля й білими, як у порося, віями, котрий ішов із чайником на спільну кухню. (У квартирах лицарського гуртожитку не було окремих кухонь, а були спільні на весь поверх, з кількома газовими плитами, столами й шафками, як у совєтській комунальній квартирі).

– Привіт драконоборцеві! – іронічно реверанснув він перед Аркадієм.

– Іди-іди, й без тебе нудно, – похмуро парирував той.

– Пити менше треба.

Аркадій і Річард Левове Копито були давніми суперниками. Ще зі шкільної лави. Будучи однокласниками, обоє прагнули бути лідерами в класі, що слугувало причиною конфліктів. Після закінчення школи обидва залицялися до одної дівчини. Вона вийшла заміж за Аркадія й народила йому сина. А Річард залишився в парубках. Тепер же кожний з них мріяв стати власником Шмокиконського замку, що північніше від Жорикбурга. Після того як колишній його власник, лицар Напівкруглого Столу граф Галактіон, емігрував у Великий Світ через кохання до тамтешньої громадянки, ця споруда залишалася ненаселеною, якщо не рахувати присутніх там привидів. У лицарських турнірах фортуна металася від Аркадія до Річарда й навпаки, і ніхто з них не міг похвалитися стабільною перевагою в цьому аспекті над іншим.