– Тьху на вас! – ображається Автор. – Я прекрасно усвідомлюю власну мізерність у порівнянні з такими величинами, і, думаючи про них, страждаю не на манію величі, а, якщо завгодно, на манію нікчемності. А по-друге, заявляю, що до обіцяного викрадення ми вже наблизилися майже впритул, і якщо не в наступному дванадцятому розділі, і не в тринадцятому, зім'ятому й марному, то вже у чотирнадцятому точно йтиметься про обіцяне викрадення. Даю волосся на відсікання! Те що під пахвами.)
За період часу, поки Автор віддавався всім цим просторікуванням, кабан-кат швиденько змотався до оперного театру, знайшов обривки м'ятої афіші й повернувся.
Вручивши клоуноликому судді добутий папір, кур'єр у масці поросяти плюхнувся на лаву, відстебнув ролики й напнув навушники.
Перерва, природно, закінчилася, і всі повернулися на попередні місця.
– Гм, – сказав пишнобровий клоун, пробігши очима афішу, після того як склав і розгладив на столі долонями обидві її шматки.
А що ще сказав із цього приводу він і інші учасники судового процесу, читач довідається з наступного щося, дванадцятого, із заголовком «Підворіття для ударників».
ЩОСЬ СОРОК ПЕРШЕ. В'язні громадянки Окнечук
Мені багнулося віднайти отут якусь жінку, що знається на чарівництві, і за її сприяння побачити деякі дивовижі...
Лукіан, «Лукій, або Віслюк».
– Чи правда, що вона чаклунка і їздить повітрям на помелі?
– Невже? – Ти бачила?
– Ну ні, я цього не виділа, і ті, які мені проказували, самі також не виділи; та тільки вже вони від вірних людей чули.
Іван Крилов, «Ілля Богатир».
– Ні, – говорить невідома дамочка, – я, – говорить, – що називається, фея. Одним моментом, що завгодно, змайструю.
Даниїл Хармс, «Про рівновагу».
21 жовтня – 3 листопада 1995 року.
Автор повинен сказати банальність: найшустріша штука у світі – це людська уява. За її допомогою індивід, що володіє фантазією, може подумки переміститися миттєво куди завгодно, навіть в іншу галактику, куди на найшвидшій ракеті треба добиратися тисячі або мільйони років, не кажучи про менш розторопний транспорт.
От і ми з тобою, безцінний читачу, тільки-но перебували в Жорикбурзі, і раптом – вжик! – як «га» сказати, – завдяки уяві Автора, проявилися за сотні кілометрів від терентопської столиці, а конкретніше: у масиві Сокирного лісу біля річки Борми.
Проявившись, оглядимося.
Перед нами ґрунтова дорога, по один бік котрої розкинулися зарості, у яких листяні рослини переважають над хвойними, а по інший бік – зарості, у яких хвойні рослини переважають над листяними.
Оскільки наше переміщення, безцінний читачу, пережбурнуло нас не тільки в просторі, але й у часі, то дивимося на календар і годинник, щоб визначити координати й у цьому аспекті. Ага! Двадцять перше жовтня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, десята година, двадцять одна хвилина, одинадцять секунд.
А хто це маячить на дорозі там, удалині? Це два вершники. Звичайно, ти, безцінний читачу, миттєво здогадався, що це лицарі Напівкруглого Столу. Ух, який же ти тямкий! Молодець! Давай почекаємо, поки вони під'їдуть ближче...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони наблизилися, і ми вже можемо навіть розглянути їхні щити. На щиті одного – чорна звивина в сірому полі, на щиті другого – бурий ведмідь, що стоїть догори дриґом, у білому полі...
– Це ж щит Річарда Левове Копито, як зараз пам'ятаю! – втручається Права півкуля авторського мозку.
– Не тільки, – заперечує Автор. – Але про це згодом.
Із щитом, де фігурує звивина, верхи на коні на кличку Микола, їде граф Кузьма; а із щитом, де зображений ведмідь, окульбачивши скакуна на кличку Рудольф, рухається герцог Леонід Коліно.
Вони вже під'їхали до нас настільки близько, що ми навіть в змозі розчути, про що вони теревенять...
– ... і тоді Картатий Лицар, теє-то як його, закричав Смугастому Лицареві: «Тю, та ти просто дурень!» – продовжував розповідати граф Кузьма. – А Смугастий Лицар йому на це: «Що?! Що ти там бовкнув?! А ну, повтори!» Картатий Лицар, теє-то як його, повторює: «Ти просто дурень!» А Смугастий: «Що-що?! А ну, повтори, що ти там проварнякав!» Картатий знову: «Ти дурень!» А Смугастий у відповідь: «Ні, ти повтори, що ти там белькочеш! Повтори, не бійся!» Картатий: «Ти дурень!» Смугастий: «Що ти там продзявкав?! А ну, повтори!» Картатий: «Ти дурень!» Смугастий: «А можеш повторити? Чи духу не вистачить?!» Картатий: «Повторюю: ти дурень!» Смугастий: «І ти можеш повторити те, що оце промекав?!» Картатий: «Дурень ти, дурень! Скільки можна повторювати!» Смугастий: «Ні, ти повтори, якщо ти такий сміливий!» Картатий: «Тьху! Кажу востаннє: ти дурень!» Смугастий: «Що ти там прожебонів знову?! А ну, повтори!» Картатий: «Не повторю! Набридло! Ну тебе! Задовбав ти мене своєю занудністю! Здаюся». А Смугастий: «Не повториш?! Ага, злякався! То то ж! Будеш знати, як мене ображати, боягузе!»
Герцог Леонід Коліно засміявся. А відсміявшись, говорив:
– Я також знаю анекдот часів Третьої громадянської війни. Жив тоді герцог Павло Гриньмасяльський з роду Лойковицьких, мій прямій предок. Він був, можна сказати, справжній богатир, умів і любив почубитися; одного разу навіть переміг велетня Киклопенка! Але в громадянській війні брати участі не забажав, бо вважав, що принци Георгій і Григорій мусять з'ясувати, кому дістанеться корона, не за допомогою війни, а за допомогою жереба. І принц Георгій і принц Григорій посилали до герцога Павла своїх делегатів, призиваючи його ввімкнутися в боротьбу й підтримати котрогось із претендентів на корону, але герцог грубо виставляв делегатів із нашого Гриньмасяльського замку. І от у черговий раз принц Григорій послав до герцога Павла свого соратника, графа Аскольда Нечистоносого. Вертається Аскольд Нечистоносий від герцога Павла, і принц Григорій питає графа: «Ну що, ти знайшов з герцогом спільну мову?» А граф відповідає принцові: «Не тільки нічого не жнайшов, а й навпаки – жагубив». – «Що загубив?!» – «Жуби».
Тепер розсміявся граф Кузьма.
☼ ☼ ☼
От так, озвучуючи свій шлях сміхом, два одягнені в доспіхи індивідууми (звичайно, у сучасному смислі цього слова, а не в античному, адже давні римляни називали словом «індивідуум» не людину, а атом) під'їхали ґрунтовою дорогою до річки Борми.
Мосту через річку в цім місці не було, броду теж не було, зате був пором.
На протилежному березі крім порома на воді знаходився і будиночок біля води, у якому, очевидно, жив поромник.
Граф Кузьма роззявив був рота, щоб покликати, але герцог Леонід Коліно вказав йому на вербу біля берега. Верба була низька й кремезна, схожа на стоячого догори щупальцями восьминога. На одному з, так би мовити, щупалець (тобто, зрозуміло, на гілці, що витягнулася паралельно ґрунту) був невеликий дзвін (судячи з кольору – мідний). А до стовбура дерева була примотана дротом фанерна дошка, на якій красувався текст (зроблений, мабуть, за допомогою електричного випалювача):
