– Переконливі міркування, – киває Стрибуг. – Може, так воно й було. Для Вищої Сили немає нічого неможливого.

– Нинішній-от князь Святослав ким Осколові доводиться – онуком? – запитує юна Яга, дзиґа-непосида, що ані секунди не може спокійно посидіти на місці; вертиться, тільки кіски миготять.

– Онуком, – підтверджує чарівник, що вибирає увесь час якісь травички й з`єднує їх у пучечки, – його батько Ігор був Осколові сином.

– Уже ж кому, як не Троїлові, це знати: він лікував самого Оскола і його родичів, а Ігоря, можна сказати, урятував від агресорів, – нагадує тихенько русалка лісовикові.

– Коли Халги і його головорізи захопили Київ, убили Діра, Оскола і їхніх родичів, Ігор перебував у мене в лісі, – згадує Троїл, продовжуючи в'язати пучечок травички. – П'ять рочків йому було. Занедужав, от Оскол і віддав його мені на лікування. Це його й урятувало: залишався б він у Києві, і його б загарбники як усіх... Я його вилікував і влаштував в одну бездітну родину. Крім мене, Дажбуга, Стрибуга, і ще декількох наших, ніхто не знав, що Ігор – син Оскола. Халги був упевнений, що вбив усіх родичів Оскола й Діра, не залишилося жодних спадкоємців, ніхто не зможе претендувати на київський престол. Халги був бездітним, умер, не залишивши спадкоємців, от після нього й став княжити спадкоємець Оскола, Ігор. Тоді ми вже киянам його таємницю відкрили, і всі, навіть бояри й дружинники покійного Халги, погодилися, що крім нього нема кого...

– Мені було видіння, – говорить Дажбуг, – що в майбутньому якийсь київський літописець з політичних міркувань складе небилицю, начебто цей Ігор був не сином Оскола, а сином новгородського конунга Рьорика, у якого Халги служив воєводою, і начебто саме Халги привіз Ігоря з Новгорода в Київ і був його наставником... І люди повірять цій небилиці й стануть нащадків Оскола називати не Осколовичами, а Рюриковичами.

– Нехай роблять що хочуть, нас це не повинне стосуватися, ми ж бо, як ти сказав, на той час підемо із цього світу в інший, – зауважує молодий Лядо.

– За півтори роки до смерті Оскол скаржився мені на погані передчуття, – повідомляє Троїл, не припиняючи порпання із травками, – начебто сниться йому, що Київ захоплюють вороги, що він, його рідні й близькі гинуть... Так воно й сталося.

– Тому-от він тобі й указав схованку, де зберігав меч Халазюк, – уточнює Стрибуг.

– А що це за меч такий? – знову втручається непосида Яга.

– А от він, – Дажбуг витягає з великої торби згадану зброю; усі з інтересом її розглядають.

– Так, про всяк випадок Оскол повідомив мене про місцезнаходження чудесного меча, – продовжує Троїл, – мовляв, не хочу, щоб Халазюк потрапив до рук ворогів і взагалі нехороших суб'єктів; тому, мовляв, на випадок чого нехай меч буде в кудесників, поки не найдеться володар, якого чарівники визнають гідним для володіння цим чудом. Після загибелі Діра з Околом і їхньої рідні я передав меч на зберігання Дажбугу.

– А які чудесні властивості має цей меч? – цікавиться гарний Кощій.

– По-перше, він ніколи не іржавіє, не тупиться, не щербиться й не ламається, завжди як новий, надзвичайно гострий, – розповідає Дажбуг, демонструючи Халазюка, – по-друге, коли людина тримає його в руці, рука сильнішає; але найголовніше, що в присутності цього меча не діє ніяке зле чаклунство!

– Цей меч виготовив біля п'яти сторіч тому наш батько Сварбуг разом із ковалем Кулом, спеціально для князя Кия – першого київського правителя, на честь якого місто й назване Києвом, – говорить Стрибуг. – У Кия і його братів Щека й Хорива не було дітей, зате були діти в їхньої сестри Либіді. Після смерті братів Халазюк дістався їхньому старшому племінникові Дужу, а далі протягом сторіч цей чудесний меч переходив від батька до сина, від дядька до племінника, від старшого брата до молодшого, від діда до онука, від тестя до зятя... У мене записані імена його власників. – Стрибуг дістає з торби ганчірочку, розгортає, оголюючи темну дощечку, густо всіяну вирізаними древніми буквицями, повертає до вогню й, жмурячись, читає: – Халазюк переходив від Дужа до Олешні, від Олешні до Межамира, від Межамира до Полуна, від Полуна до Синка, від Синка до Предслава, від Предслава до Горині, від Горині до Стиря, від Стиря до Радомишля, від Радомишля до Остера, від Остера до Орельки, від Орельки до Удая, від Удая до Любомля, від Любомля до Деражні, від Деражні до Великослава, від Великослава до Оскола.

– Ігор, котрий єдиний із дітей Оскола вижив після різанини, улаштованої в Києві конунгом Халги, виявився недостойним – занадто жадібним, жорстоким і несправедливим, за що й був убитий деревлянами – тому не одержав від нас Халазюка. – продовжує Дажбуг. – Його син Святослав, нинішній правитель Києва, теж головоріз не краще, ніж Халги...

– Ну ні, – перебиває Дажбуга Стрибуг, – Святослав шляхетніший за Халги: той напав на Київ раптово, підступно, нишком, а Святослав ворогів чесно попереджає: «Хочу йти на ви»,

– Однаково головоріз, тому теж не гідний, – зітхає Дажбуг. – Я вирішив сьогодні передати Халазюка новому хоронителю, молодому, тому й прихопив меча на це засідання. Завдяки нашим знанням, нашому способу життя, ми, кудесники, старіємо в кілька разів повільніше, ніж звичайні люди, тому можемо прожити декілька сторіч. Через це звичайні люди помилково вважають нас безсмертними, навіть богами. Мій батько Сварбуг, наприклад, прожив більше п'ятисот років. Коли я був ним зачатий, йому було вже за триста. Але, на жаль, і ми смертні. Передчуваючи захід свого життя, я хочу передати меча Халазюка на зберігання... – Дажбуг замовчав, удивляючись в обличчя молодих колег; гарний Кощій навіть підвівся в надії здобути дивовижну зброю, – на зберігання тобі, Лядо.

Дажбуг і рудий Лядо врочисто встають, старий простягає молодому коштовного дарунка, вимовляючи:

– Зберігай його, Лядо, поки не зустрінеш правителя, гідного такого дару.

– Зберігатиму, Дажбуже, і подарую тільки такому владареві, якому властиві шляхетність, доброта, безкорисливість, чесність і справедливість, – обіцяє хлопець. – Отут у рукоятці якийсь чудовий білий кристал.

– Чарівний кристал, – пояснює Дажбуг. – Саме завдяки йому поблизу меча руйнуються злі чари. Історія цього кристала ще більш древня, ніж історія меча; вона йде в глибини тисячоріч. У Київ цей кристал князь Кий привіз із Константинополя, де йому цей камінь подарував кельтський кудесник з острова Британія. Той кудесник повідав історію каменю Кию, а Кий розповів Сварбугу, а тато Сварбуг – мені й Стрибугу. Історія мінералу досить довга, я розповім її якось іншим разом на дозвіллі... А тепер давайте, нарешті, перейдемо до основної мети нашого засідання. За минулий період деякі з нас у результаті міркувань і експериментів зробили нові відкриття й винаходи в області чарівництва, про які, як завжди, повідають іншим...

Деякі кудесники й кудесниці піднімають руки, показуючи, що їм є що повідати колегам.

– Слово для доповіді надається... – Дажбуг пробіг поглядом по тягнучим руку, – ну, почнемо з тебе, Велосе.

– Колеги, – починає Велос, піднявшись і прокашлявшись для чистоти голосу, – за минулий період мені вдалося відкрити чарівний спосіб...

– Ну, далі в них ідуть доповіді з магічних технологій, зрозумілі тільки фахівцям, – закінчив сеанс ясновидіння чарівник Гліб Любомирович Цвях і забрав свої персти з меча.

– Скільки цікавого ми довідалися! – збуджено викликнув Мгоцько, куйовдячи волосся. – Один тільки факт, що князь Київський Ігор був не сином Рюрика Новгородського, як сказано в офіційних літописах, най їх равлик копне, а сином Оскола, або як його називають ті ж літописи, Аскольда Київського, один тільки цей факт, повторюю, є великим історичним відкриттям! А скільки їх ще, великих відкриттів, міститься в інформаціях, що сконцентровані в цім мечі!