– Вірю, що це забавно, але на нас чекають справи важливіші, ніж насолода художнім читанням, – відмовився граф Леонід Кучерявоногий.

– У нашому секторі ще велика кількість неопитаних населених пунктів, молодий черевиче, тому було б непатріотичним для нас слухати записки замість того, щоби виконувати лицарський обов'язок, – підхопив лицар Федір.

– Як знаєте, – сказав учень чарівника.

Попрощавшись із «молодим черевиком», як висловився Федір, облачившись у доспіхи й прихопивши зброю, осідлавши Петра й Камбіса, виїхавши з маєтку «Приватна галявина», Федір Федорович Федоров і Леонід Зіновійович Дриґало – такі повні імена лицаря Федора й графа Леоніда Куче...

(– Дриґало?! – перебиває Автора на півслові його Права півкуля мозку.

– Дриґало, – повторює Автор. – Так, граф Леонід Кучерявоногий є прямим нащадком знаменитого вампіра, графа Дриґала, того самого лицаря Напівкруглого Столу Лаврентія Гордійовича Дриґала, який, умерши в тисяча вісімсот восьмому році, зробився упирем і тепер проживає у фамільному склепі на Старому цвинтарі в Жорикбурзі. Зараз спробую точно визначити їхній родинний зв'язок: Леонід Кучерявоногий доводиться тому мерцеві-кровососові прапрапрапрапраправнуком. Леонід Зіновійович підтримує сімейно-дружні відносини зі своїм предком Лаврентієм Гордійовичем. Саме граф Леонід Кучерявоногий провів електрику у фамільний склеп, завдяки чому популярний вампір має можливість користуватися побутовою електротехнікою. Саме Леонід Кучерявоногий подарував предкові до стасемидесятиріччя від дня смерті великий акваріум, у якому вампір тепер розводить декоративних п'явок. Саме Леонід Кучерявоногий подарував предкові до стасімдесятип'ятиріччя від дня смерті кольоровий телевізор з відеомагнітофоном і набором відеокасет з голлівудськими фільмами про вампірів. Саме Леонід Кучерявоногий подарував графові Дриґалу до двістіп'ятдесятиріччя від дня народження комп'ютер з набором комп'ютерних ігор, завдяки чому покійний лицар зробився останнім часом запеклим комп'ютерником.

Граф Дриґало, що народився в 1742 році і до цих пір не втратив здібностей рухатися, думати, говорити і інше, цілком заслуговує називатися довгожителем. А в Харкові є довгожитель, який народився 1517-го року, до цих пір живий і здоровий, і є підстави сподіватися, що проживе ще сотні років. Тобто він був сучасником Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Джордано Бруно, Вільяма Шекспіра та деяких інших геніїв епохи Ренесансу, не кажучи вже про геніїв наступних епох. І сучасником всіх поголовно терентопських королів. Тобто він з'явився на світ на території Харкова майже за сотню із гаком років до появи на світ самого міста Харкова. А після появи цього міста даний довгожитель не покидав його території ні на секунду. Тому серед корінних харків'ян цей харків'янин є найкоріннішим. Він вкорінений в харківській ґрунт в найпрямішому сенсі цього слова, оскільки є деревом, а конкретно – дубом. Фахівці зуміли з великою точністю визначити рік, коли цей харків'янин проріс із жолудя, взявши на аналіз частинку його нутрощів, так акуратно, щоб ця ампутація не завдала йому жодної шкоди.

– А хіба можна рослину називати харків'янином? – висловлює сумнів Права півкуля авторського мозку. – Харків'янами називають людей, та й то далеко не всіх. А щоб так називали не людей, я начебто і не чув.

– Мені, чесно кажучи, теж до цих хвилин не спадало на думку називати так когось або щось, котре не є людиною, – зізнається Автор. – Але тепер я думаю, що всі, хто живе в Харкові, мають право називатися харків'янами. Будь то люди, будь то тварини, будь то рослини, будь то навіть гриби і мікроби. Бо якщо одні живі харківські організми зараховувати до категорії харків'ян, а інших не зараховувати, то виходить дискримінація за біологічною ознакою. А я противник дискримінацій.

Якщо ж читач захоче побачити згаданого ботанічного харків'янина, який прожив більше за пів тисячоліття, то Автор повідомляє: він мешкає в Саду Шевченка, а впізнати його можна за датою народження, відлитою в металі.)

Отже, покинувши маєток «Приватна галявина», лицарі Федір і Леонід Кучерявоногий продовжили пошуки драконячого яйця у своєму четвертому секторі...

Так Автор закінчує тридцять восьмий розділ Терентопського, м'яко кажучи, епосу й запрошує читача в розділ тридцять дев'ятий, на який ще не ступала нога людини. Автор сподівається, що й не ступить, тому що топтати ногою сторінки книги – це мерзенне варварство, негідне нормальної особистості.

21 вересня 1995 року.

Серед безлічі творів, написаних англійським письменником Даніелем Дефо, є й фантастичний роман «Консолідатор», про високорозвинену інопланетну цивілізацію й контакти її із землянами. «Консолідатор» – так у тому романі іменується міжпланетний космічний корабель. А починається той добуток з розхвалювання російського царя Петра Першого. Такий він, мовляв, молодець, такі корисні, мовляв, реформи здійснив, таких успіхів домігся, так підніс Московію і т.д і т.п. Декілька перших абзаців роману присвячені саме цьому вихвалянню.

А який стосунок Петро має до фантастики з міжпланетними контактами, може запитати читач. Дуже опосередковане, відповідає Автор Терентопських хронік. Ті інопланетяни з давніх-давен контактували на Землі, мовляв, не аби з ким, а винятково з китайцями. Тому-от, мовляв, китайці за сотні років до європейців почали користуватися компасами, папером, порохом і багатьма іншими винаходами. Отож, почавши з похвальби Петру за його досягнення на ниві європеїзації Московії, англійський фантаст Дефо переходить до схвалення й установлених Петром торгових та інших відношень із Китаєм. Ну а потім уже, перекинувши такий «місток» від Петра до Китаю, оповідає про китайсько-інопланетні контакти.

І треба зауважити, що надрукований цей фантастичний роман «Консолідатор» був у 1705 році, тобто за шістнадцять років до того, як Петро Перший перетворив Московське царство на Всеросійську імперію, і за чотири роки до Полтавської битви; тобто за роки до того, як Петровська Росія досягла найбільшого розквіту й могутності.

До чого Автор так званих Терентопських хронік усе це отут наваляв? А до того, читачу, що за прикладом Даніеля Дефо він прагне це двадцять третє щось теж почати з вихваляння монарха. Але не російського царя Петра Першого, а терентопського короля Жорика Дев'ятого. Тому що цей розділ хронік буде присвячений саме даному королю, тобто опису одного його дня.

Отже, вихваляння:

Жорик Дев'ятий був непоганий чоловік, тому користувався в королівстві заслуженою повагою.

На цьому вихваляння й закінчується.

Якби Автор цих рядків мав хист співати дифірамби високопоставленим начальникам, то тут віддавався б цьому протягом декількох абзаців. Але оскільки такого таланту не має, то обмежився одним лаконічним реченням.

Отже, безцінний читачу, у цьому щосі ми зануримося в будень Королівського замку. Ця житлоплоща, як безцінному читачеві відомо, в описувану епоху належала чотирьом коронованим громадянам (точніше – громадянинові й трьом громадянкам) – королю Жорику Дев'ятому, королеві Зіньці Одинадцятій, принцесі Зінулі й принцесі Зіночці.

Король Жорик Де...

– Оголоси весь списочок, будь ласка, – перебиває Ліва півкуля авторського мозку.

– Який? – збивається Автор.

– Із усіх терентопських королів ти поки згадував лише деяких, найчастіше – Жорика Дев'ятого, Жорика Сьомого, Жорика Четвертого й Мирополка Романтика. А дати повний список усіх терентопських королів слабко? – підбурює Ліва.

– Провокуєш? А я зараз яа-ак підтягну штани, та яа-ак із усього розмаху видам повний перелік усіх королів Терентопії, видам, а потім наздожену й ще раз видам, буде непереливки, знатимеш, як підбурювати! – загрожує Автор.