Тут були всі одинадцять лицарів Напівкруглого Столу, котрі не мали власних замків: Хома, Тарас, Євген, Геннадій, Борис, Річард Левове Копито, Панас, Вадим Оптиміст із дружиною, Юрій Капітальний із дружиною, Андрій Схожий із дружиною й Остап Окрошколюб із дружиною; а також – комендант гуртожитку Методій Хламенко й, звичайно, сам винуватець святкування – лицар Мгобокбекбе Зямалогович Гальба, якого сусіди, за його підказкою, для простоти й стислості погодилися називати просто Мгоцьком.

Крім сімнадцяти людей на цьому гастрономічному заході була присутня і незвана не людина. Кликали його Мурлом. Але це прізвисько не було презирливим глумом. («Мурло – людина, що викликає неприязнь». Із тлумачного словника.) І не походило від розкопаного в Італії археологами прадавнього етруського міста Мурло. А походило в даному конкретному випадку прізвисько Мурло від дієслова «муркотати». Як ти, безцінний читачу, звичайно ж зрозумів, це Мурло було котом. (Звичайним, а не розмовляючим мутантом, уточнює про всяк випадок Автор). Його власниками вважалися Остап Окрошколюб із дружиною, але невідомо, визнавав сам Мурло їх своїми господарями, або ж навпаки, своїми прислужниками, зобов'язаними надавати йому їжу в достатніх кількостях. А оскільки поїсти цей Мурло любив, то не обмежувався кормом від цієї пари, а розгулюючи по всьому гуртожиткові, дозволяв і іншим мешканцям себе гладити, одержуючи за цю милість додаткову зарплату у вигляді шматочків ковбаси або ще яких ласощів. Не дивно, що від цього він став досить опасистим. Забарвленням же Мурло був рудим з темними смужками, тому нагадував іграшкового тигра. (Тобто був майже двійником котяри Мацька з гумористичної повісті Івана Керницького «Герой передмістя»).

Під час вищезгаданого банкету із приводу новосілля Мгоцька, Мурло ходив під столами і терся об ноги бенкетуючих, одержуючи від них за цю приємну послугу подачки у вигляді шматочків м'яса або риби. Тому що, маючи в руках рибу або м'ясо, важко стриматися, щоб не відщипнути шматочок і кинути під стіл, коли об твої ноги треться теплий пухнастий рибоїд-м'ясоїд. Можливо, читач знає це із власного досвіду.

Ймовірно, Автор і не звернув би на кота уваги й не згадав, якби не та обставина, що завтра цей кіт мимоволі введе Мгоцька й Естер в оману, пов'язану з наступними подіями. Але, усьому свій час.

Оскільки завтра – 5 жовтня – буде святом за назвою День Шляхетного Мордобою, оскільки завтра відбудеться традиційний лицарський турнір, на якому треба бути свіжим, бадьорим, відпочилим, здоровим (без похмільного синдрому), то гулянка була безалкогольною (промовляючи тости, підносили келихи з компотом) і не дуже тривалою. Вже о 21.00, в «дитячий час», лицарі розійшлися відсипатися перед турніром.

17 вересня 1995 року.

Отже, лицар Аркадій одержав із рук короля Жорика Дев'ятого баронське посвідчення й ордер на Шмокиконський замок, і в такий спосіб зробився бароном і замковласником. І відразу запросив присутніх лицарів відсвяткувати разом із ним цю його радість у корчмі. Король, зрозуміло, відмовився. Оскільки, по-перше, просто зараз на нього чекала зустріч із японськими туристами. А по-друге, королева Зінька Одинадцята не любила, коли він харчувався за межами так званого сімейного гніздечка, та ще стравами, які приготувала не вона сама, а хтось сторонній. Засмучувати ж кохану дружину король категорично не бажав, тому не їв у пунктах громадського харчування легально. А про нелегальне його харчування буде сказано в цьому ж щосі, але кількома абзацами нижче.

Другим лицарем, якому не хотілося святкувати із приводу Аркадійової радості, був Річард Левове Копито, давній суперник радіючого. Адже він сам мріяв стати власником Шмокиконського замку. Через те йому було дуже-дуже прикро, що в цьому аспекті конкурент його випередив, зруйнувавши велику мрію. Однак і Річард разом з іншими вирушив до корчми, прикинувши, що платити за частування буде Аркадій, а отже, якщо він, Річард, з'їсть досить багато їжі й вип'є досить багато напоїв, то тим самим завдасть прикрому суперникові хоч якогось матеріального збитку. Це не можна, звичайно, вважати компенсацією за погублену мрію, але все-таки... Як говориться, на безриб'я й рак риба.

Вийшовши із тронного залу в оточенні колег, свіжий барон Аркадій зустрів японців, що піднімалися сходами. Тих самих. Лицар їх не впізнав, тому що там, біля Гірчичної печери, він був так поглинений спочатку битвою, потім капроновою сіткою й, нарешті, сном, що на туристів просто не звернув уваги. Вони ж його не впізнали, тому що біля печери бачили тільки металеву шкарлупу, котра повністю приховувала його сущий лик. Так і розминулися у замку, не підозрюючи, що сьогодні доля їх уже зводила.

Про одну з тем, які обговорили ці туристи з королем Жориком, ми довідаємося, читачу, за кілька розділів, вірніше, кілька щосів, а конкретно в чотирнадцятому, за назвою «Викрадення в Абрикосовій». А чим закінчився цей метушливий день для Аркадія і його колег, довідаємося негайно, тим більше, що в заголовку Автор уже натякнув – чим.

У ті хвилини, як лицарі спускалися сходами із третього поверху головної споруди Королівського замку, сонечко, соромливо зашарівшись, цілувало західний обрій (щовечора його цілує, а червоніє, як у перший раз!). А коли новоспечений барон співтовариші, доправивши механіку Нетребенькові гіппомобіль і експериментальний обладунок № 2 (№ 1 поки залишався розкиданим на Каменіані біля Гірчичної печери), направлялися до корчми «Під Мідним Забралом», сутінки наповзли на Жорикбург уже ґрунтовно, змусивши міських електриків ввімкнути вуличні ліхтарі.

Неподалік від Королівського замку в центрі міста мали місце дві популярні корчми. Одна називалася «Під Мідним Забралом», інша – «Під Рятівною Мухою». «Під Забралом» тусувалися, переважно, добродії лицарі, а «простолюдці» – ремісники, заїжджі селяни і т.д. – воліли ходити «Під Муху». Втім, Річард Левове Копито, хоч і був лицарем, теж віддавав перевагу «Мусі». Можливо, крім іншого, через те, що дуже вже гарною була дочка тамтешнього корчмаря.

Так, ця дівчина, на ім'я Естер, провокувала своєю зовнішністю вигук «Вона просто чудо!» Але малося в корчмі «Під Рятівною Мухою» і друге чудо. Другим був розмовляючий пивний келих... Втім, корчмі «Під Рятівною Мухою» будуть присвячені окремі сторінки в інших щосях.

Що ж до корчми «Під Мідним Забралом», то Автор видасть тобі, безцінний читачу, страшну таємницю: цю корчму таємно, під чужим виглядом відвідував сам король Терентопії!

Королева Зінька Одинадцята полюбляла готувати їжу, і чоловік, аби підкреслити свою до неї любов (до королеви, а не до їжі), у замку їв тільки те, що змайстрували пальці коханої половини. Але оскільки Зінька Одинадцята була шанувальницею різних дієт і всяких кулінарних експериментів у стилі «здоровий спосіб життя», то король після сніданку, обіду і вечері залишався голоднуватим, хоча й не подавав знаку, щоб не засмутити дружину.

Тортури недоїданням він терпів кілька років після одруження, роблячи гарну міну при поганій їжі. Додати відсутніх калорій де-небудь у пункті громадського харчування він теж не міг, адже якщо його побачать у корчмі, або ресторані, або їдальні і т.д., то королева зрозуміє, що його компліменти були не щирими, і засмутиться. Будучи джентльменом, він не міг засмутити кохану жінку харчуванням на стороні.