☼ ☼ ☼

Коли пивний келих заговорив терентопською мовою й виявився цікавою й милою особистістю, між ним і дочкою Іцхака теж виникла дружба.

Спочатку, поки знання й уявлення юної особистості Мгобокбекбе про навколишній світ були куцими й наївними, Естер ставилася до нього покровительски, як до молодшого братика. У доступній формі розповідала про устрій світу, про історію людського суспільства, про все, що вона сама знала у свої вісім-дев'ять років. Читала йому казки, вірші, і т.д.

Коли ж одушевлений посуд сам навчився читати й став «ковтати» книги том за томом, накопичуючи знання в бездонній скарбничці своєї феноменальної пам'яті, то дівчинка ставилася до нього як до ровесника, забезпечуючи підручниками, конспектами й літературою зі шкільної бібліотеки.

Коли ж він, перечитавши всі книги, що були в домі Гільденштернів, почав студіювати серйозні праці з філософії й інших галузей людських знань (які спеціально для нього приносив з бібліотеки імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі молодий бібліотекар Бізончик Солом'яний), коли його ерудиція далеко обігнала поінформованість Естер, вона стала ставитися до нього як до старшого брата, розумного й мудрого. Тепер уже не вона йому, а він їй пояснював устрій світу й допомагав долати шкільну програму.

На відміну від сухих і нудних підручників, лекції Мгобокбекбе були живими, захоплюючими, дотепними й зрозумілими. Завдяки такому педагогічному таланту келиха, Естер з невпевненої хорошистки зробилася закоренілою відмінницею. Грайливі й у той же час дуже пізнавальні уроки, які давав у корчмі скляний ерудит – одна із причин, з яких дочка короля полюбляла приходити в гості до подруги.

Отже, молодша Гільденштерн Мгобокбекбе поважала й любила, але любила як брата, поки їй не приснився натхненний сон.

Їй тоді було тринадцять років, вік, коли дівчата стають особливо романтичними, починають часто мріяти про кохання, про побачення з гарним юнаком, бажати зустрічі із прекрасним принцом, зі шляхетним лицарем.

Приснився їй милий друг Мгобокбекбе, але не у вигляді скляного пивного келиха, а у вигляді високого гарного хлопця. Вони йшли прекрасним садом, ніжно обійнявшись, і джеркотали про кохання. Ласкаві слова юнака наповнювали насолодою трепетне дівоче серце й розтікалися по жилах жаркою хвилею щастя... А коли вуста хлопця наблизилися й торкнулися її пекучих вуст... дівчина прокинулася, бо серце скажено колоталося.

До ранку вона не могла заснути й сиділа біля вікна, дивлячись на повний місяць над Королівським замком і шепотячи: «І я тебе, милий Мгобокбекбе».

Ранком вона вже була закохана в Мгобокбекбе по самі ніздрі.

Напевно, безцінний читачу, ти звернув увагу, що останні рядки Автор не просочив як звичайно властивою йому іронією, а вимовив їх з деякою патетикою, підвівшись навшпиньки, театрально задерши руку й томно закотивши вічка. Це тому, що Автор благоговіє перед найбільшим з людських почуттів – коханням; почуттям, яке очищає й підносить (якщо тільки мати на увазі під цим високі духовні емоції, а не просто тваринну пристрасть, інстинкт розмноження, які теж по-своєму хороші, але зараз йдеться не про них). Робить людину добрішою й мудрішою (неправда, що від кохання дурніють; так, стають менш розважливими, менш практичними, менш ощадливими, менш тверезомислячими, менш солідними; але це не дурість, а споконвічна первісна мудрість природи, яка є щедрою й безкорисливою). Перетворює навіть зашкарублого мізантропа на такого що пурхає романтика й поета, суворого аскета на ніжного добрягу, скупердяя на безсеребреника. Розпускає в душі квіти творчості й штовхає особистість до народження творів мистецтва, наукових відкриттів або просто дітей. Говорити про настільки велике, грандіозне, потрясаюче почуття хочеться, перемежовуючи слова дудінням у фанфари й бумканням у литаври!

Але оскільки Автор обіцяв віщати без надмірної патетики й показної солідності, то він вимушений наступити на горло фанфарам, закрутити гайки литаврам і знизити в такий спосіб рівень пафосного шуму.

Після того сновидіння молода красуня вільно або невільно порівнювала душевні якості розумного келиха Мгобокбекбе і юнаків, які пропонували їй свою дружбу. І переконувалася, що Мгобокбекбе перевершує їх багатством внутрішнього світу. Що лило масло у вогонь її кохання.

Келих, обладуючи людськими почуттями, теж покохав милу дівчину.

Їм було хороше вдвох. Вони могли годинами цвенькотати про що завгодно, насолоджуючись радістю спілкування із близькою душею (а це одне зі найсолодших блаженств у житті). Вони могли разом просто мовчати, і їм було добре, бо вони почували й розуміли один одного й без слів.

Естер брала Мгобокбекбе на прогулянки містом або за місто, на виставки, спектаклі й концерти (музику келих полюбив завдяки першому вчителеві Якимові Брюходухову, який, роблячи паузи в заняттях, грав на віолончелі Гварнері, тій самій, з якою хуліганив замолоду).

Коротше кажучи, почуття цієї пари доросли до тієї стадії, коли їм було б уже важко жити одне без одного.

Іцхак Гільденштерн, помітивши ніжну закоханість дочки в пивний келих, її ласкаві дотики до скляної посудини й трепетний шепіт, не на жарт стурбувався за її душевне здоров'я. Йому такий потяг дівчини до посуду, нехай навіть і розмовляючого, видався протиприродним, збоченим, ненормальним.

І він вирішив відверто поговорити з дитиною.

☼ ☼ ☼

Увечері 20 серпня 1992 року, скориставшись відсутністю Мгобокбекбе, який у корчмі балакав із бібліотекарем Бізончиком Солом'яним про вплив японського образотворчого мистецтва на європейське наприкінці дев'ятнадцятого століття, корчмар увійшов, постукавши, у кімнату п'ятнадцятирічної доньки. І запропонував порозмовляти. Естер, закривши книгу братів Стругацьких «Равлик на схилі», яку читала, погодилася:

– Давай порозмовляємо, тату.

– Мене турбує твоя дивна поведінка, донечко. Я маю на увазі твої відносини з пивним келихом. Ти поводишся так, начебто він не кухоль, а коханий парубок.

– Так, ми із Мгобокбекбе кохаємо одне одного, татусю. Він найкласніший.

– Я теж його люблю й теж вважаю його цікавою особистістю. Але він же не людина. Голублення з посудом – це якось протиприродно. Тобі треба подружитися зі звичайним юнаком, з людиною, і це глупство минеться.

– Це не глупство, тату, це серйозно. У Мгобокбекбе не людська зовнішність, але душа дуже людська й краща ніж в інших. Що таке тіло? Це всього лише біологічний скафандр, у який одягнена душа. Скафандр, якого людина собі не обирає – який дістався, у такому й живи. А тому, судити про людину треба не за зовнішністю, а за тим, що усередині, за душею. Так, зовнішність у Мгобокбекбе не типова для людей, ну то й що. Ми ж не расисти, щоби зневажати хорошу людину тільки через те, що її вигляд відрізняється від нашого. Ти сам мене завжди вчив, що головне в людині – її душевні якості, а не зовнішні дані.

– Так, це так, але не збираєшся ж ти стати...

– Стати його дружиною? Поки про це рано говорити, але якби він запропонував мені руку й серце, я б вважала, що мені пощастило, і погодилася б.

– Але в нього немає ані рук, ані серця! Це якась маячня – жінка посуду! Опам'ятайся, донечко!

– Так, у нього інша анатомія, але зате душа...

– Такий шлюб ніхто не зареєструє!

– Ну й не треба, не в реєстрації щастя.

– Але... Ти вже доросла дівчина й розумієш, що від посуду не може бути дітей! І слава Богу. Навіть моторошно уявити собі, що то були б за діти: напівлюди-напівпосудини. А ми з мамою хотіли б поняньчити онуків.

– Так, я досить доросла дівчина, і знаю, що у випадку безплідності чоловіка можна вдатися до штучного запліднення за допомогою донорського сперматозоїда. А в крайньому випадку, можна всиновити або вдочерити дитину із сирітського притулку...

Ага, всиновити, подумав батько. Он Роженкранци з «Під Мідним Забралом» усиновили маля із притулку, і хто з нього виріс? Бандит, мерзотник, негідник, ганьба родини! А вони ж усе зробили, щоб виховати його хорошою людиною! Та тільки буцімто горохом об стіну – імунітет у нього від усякої етики, усякої порядності! Не беруть його моральні щеплення!