Опустивши мокрий парасоль і приклавши другу руку до грудей, що задихалися від поспіху, Джульєт Дездемонович драматично вигукнув...
Втім, що вигукнув коротун Грошенятко, ти, безцінний читачу, довідаєшся трохи згодом, а поки Автор хоче зробити невеликий відступ і побурмотати дещо про тему вбивств у мистецтві й літературі.
Убивства! Так, убивства, убивства й ще раз убивства – от ті захоплюючі заходи, якими пригощають публіку багато хто з літераторів, кіношників, телевізійників... Криваві бойовики, де чудові хлопці так мило трощать голови людей, що опинилися на їхньому шляху, пістолетами, кулеметами, гранатометами або просто кулаками, та з таким хвацьким ентузіазмом, а то й із гуморком, що читачеві або глядачеві хочеться приєднатися й умертвити хоча б парочку-другу гомо сапіенсів – от продукт, що наповнив полиці книгарень, кіно- і телеекрани.
Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, який загруз у людинолюбстві, упевнений, що розважати народ убивствами не тільки недобре, але й небезпечно. Коли на молоду особину з незміцнілою душею й таким же мозком з екранів і сторінок кривавим потоком виливають захоплюючі катівства, то в цієї особини виникає відчуття, що чудові видовищні вбивства і є справжнє життя, повне романтики й пригод. «А я живу нудно, як тарган, нікого не вбиваючи!» І якщо такому юнакові з незміцнілою душею зустрінеться «авторитетний» дядечко, що ласкаво скаже: «Дитятку, а чи не повбивати тобі трошки? Ти ж справжній чоловік, а не абищо! От тобі пістолет, а он поганий суб'єкт. Ану ж бо, замочи його, як справжній Джеймс Бонд», то, можливо, юнак і не відмовиться. От вам і новоспечений душогуб. А суспільство, що напхало юнака за допомогою таких книг і фільмів кривавим ентузіазмом і вбивчою романтикою, зойкає: «Ох, збільшення молодіжної злочинності! Звідки в них така жорстокість?!» тощо.
Звичайно, Автор не настільки наївний, щоб думати, мовляв, не було б книжкових та кінематографічних бойовиків, не було б і насильства; але він упевнений, що якби насильство так активно не рекламувалося, то й у житті його було б трохи менше. Адже людина – істота що дуже піддається впливу та навіюванню. Якщо їй у рекламі десять разів на дню говорять, що вона не буде щаслива й успішна, поки не вкусить от такий шоколадний батончик, то вона його таки купить і вкусить; а якщо літературні чи кінобойовики переконують її на прикладі «героїчних» хлопців, що всі проблеми легко вирішуються за допомогою знищення того, хто тобі не подобається, то...
Тому Автор, видершись на цю сторінку як на трибуну, насунувши на очі брови, помахуючи строгим нігтем, вирікає пописувачам, що напихають твори вбивствами: а чи впевнений ти, добродію, що твоя дитина не стане жертвою твого ж читача або глядача, якого ти надихнув на насильство своїми блискучими зразково-показовими звірствами? Що, якщо він щодо твоїх близьких застосує нещадність, котрій навчився у твоїх же персонажів? Може, ти тоді зрозумієш, що розважати кривавими бойовиками небезпечніше, ніж плювати проти вітру, та буде пізно.
Про що ти просторікуєш? Що в реальному житті насильство має місце, а обов'язок мистецтва відбивати правду життя. Не вплутуватимуся в древню полеміку щодо того, чи повинне мистецтво вести людей до гуманістичних ідеалів, до високого й світлого, або ж навпаки – смакувати реальні мерзенності. Скажу тільки, що одна справа – інформувати про вбивства, і зовсім інша – розважати вбивствами. То...
– Якого біса! – перебиває цю натхненну промову Ліва півкуля авторського мозку. – Якого біса (чи іншого представника демонології) ти затіяв тут читання моралі!? Навіщо знадобилося всувати сюди повчальні банальності? Тільки моралізаторської занудності в іронічному епосі не вистачало!
– Дійсно! – обурюється й півкуля Права. – Обіцяв, що в Терентопських хроніках буде мінімум пафосу, а сам скотився до пафосного повчального бурчання! Гуру знайшовся! Рятівник! От поясни – навіщо тут оцей відступ? Навіщо?
– Навіщо-навіщо, – тушується Автор. – А от навіщо: бо я зараз уб'ю одного з персонажів!
– Отакої! – чманіють півкулі.
– Так, прикінчу, – підтверджує Автор.
– Приплили! – говорить Ліва півкуля. – Таврував-таврував тих, хто це робить, а сам туди ж!
– Так, уколошкаю, а що робити, раз сюжет вимагає. Але мені хочеться, щоб безцінний читач не подумав, що я це роблю з такою легкістю й ентузіазмом, як автори бойовиків. Ні, я журюся, що змушений на сторінки своєї у загальному життєлюбної історії крапнути похмуру ляпку смерті. Мені цього не хочеться, але фабула мого твору аж ніяк не може без цього обійтися. А щоб читач повірив, що не хочеться, я й застромив сюди цей відступ, що засуджує убивстворобів у літературі й мистецтві.
На жаль, безцінний читачу, є в людей нехороша схильність – помирати. Ну, тобто деяким це дійсно личить. Усяким там поганцям, вилупкам, сволотам, нелюдям, покидькам, негідникам, мерзотникам... Але людям хорошим, каже Автор цих писань, я суворо заборонив би піддаватися таким дурницям, як умирання; принаймні до досягнення ними віку ста років. Якби, звичайно, міг заборонити. Ах, якби ж тільки міг!
☼ ☼ ☼
Отже, Джульєт Дездемонович, увійшовши в корчму «Під Рятівною Мухою», драматично викликнув:
– Убили!!! Людину вбили! Людину вбили на смерть.
Ця новина вразила всіх, хто був у приміщенні. Пісня стихла, з кухні висипали кухарі й рознощики на чолі з хазяїном Іцхаком Гільденштерном і його дружиною Маргаритою; із другого поверху, куди теж донісся цей вигук, спустилася молода красуня Естер – донька Іцхака та Маргарити – з улюбленим пивним келихом у руці. Зависла жалобна тиша, і холодок пройшовся по спинах присутніх, змусивши зіщулитися. Тільки камін продовжував безтурботно про щось потріскувати своїми палкими дровами.
Як Автор уже казав, таких що занадто звірствують злочинців у країні не спостерігалося, тому вбивство в Терентопії було явищем ще більш рідкісним, ніж у нашім світі відмова чиновника взяти спокусливий хабар (навіть при стовідсотковій упевненості в безкарності такого вчинку), через його, чиновника, шляхетність, принциповість, совість та чесність. Напевно це пов'язано з тим, що з часів Мирополка Романтика дітлахам в тій країні прищеплювалися принципи лицарства та шляхетності, так що навіть у злочинців був свій кодекс честі, котрий не дозволяв їм занадто лиходіяти. Так звані бєспрєдєльщикі були дуже великою рідкістю, за всю історію королівства таких можна перелічити на пальцях однієї руки. Вибач, читачу, що Автор використав російське слово «бєспрєдєльщикі», але українське «безмежники», хоча формально повинне бути аналогом, проте має зовсім інше емоційне забарвлення.
До речі, щодо хабарників. Авторові цих писань не подобається, що старовинне українське слово «драпічка» в нас замінили закордонним словом «корупціонер». «Драпічка» звучить принизливо, ганебно, глузливо, презирливо, а «корупціонер» – солідно, римуючись з «революціонер», «опозиціонер», «акціонер», «колекціонер», «міліціонер» тощо. Може, якщоб в нас таких негідників в очі звали, як в старі часи, драпічками, то комусь із них стало б соромно. Тож Автор закликає співгромадян відмовитися від «корупціонерів» і дражнити хабарників «драпічками».
Але повернемося до вбивств.
Останнє перед цим душогубство трапилося в Жорикбурзі аж років п'ять тому, та й то не навмисне, а випадкове. Один муляр, працюючи на будівництві цегельної п'ятиповерхівки, не втримав у руках цеглину, і та бебехнулася з висоти четвертого поверху. А внизу, на біду, була людина без каски...
Муляра за недбалість звільнили з роботи, а випадкову жертву поховали.
Сам же муляр і поховав, оскільки за дивним збігом жертва виявилася тещею муляра. До кримінальної відповідальності його не притягали, оскільки вирішили, що він і так досить покараний за недбалість втратою близької людини. Адже в прокурорів теж є тещі...
– Кого вбили? – пересохлою глоткою прохрипів Іполит Четвертий.
