Непомітно минали дні. Рани Коарасіаби погоїлися. Погоїлися і пошкоджені кости, і старий цілими днями тепер сидів на ґанку монастирського будинку, з невимовною тугою вдивляючись на південь, куди несла свої широкі води бистра Парана і де мріли, тікаіочи у безконечну далечінь, сіро-зелені гриви лісу.

Одного такого погожого, золотисто-прозорого вечора, коли вогнена куля сонця вже наполовину втопилася в кучерявих хвилях далеких лісів, Коарасіаба, як звичайно, сидів на ґанку і думав. Несподівано відчув, як на його плече лагідно лягла рука падре Вісенте і почувся ласкавий голос.

— Тужиш, Коарасіабо?.. Не сумуй. Ось ще трохи-трохи і вернешся до своїх. Там, напевне, зрадіють, коли побачать вас живими і здоровими.

Від тих слів індіянин здригнув і затремтів. Йому раптом стало так сумно і боляче, що аж сльози виступили на очах.

— Куди вернусь? — спитав глухим, дрижачим голосом.

— Туди, звідки прийшов, до племени.

— До племени? До племени — ні...

— Не вернешся до племени? А куди ж підеш?

— Я... Я не маю, куди йти, — сказав Коарасіаба з безнадійною розпукою, аж тепер усвідомивши, що він дійсно не має, куди йти.

— Чому ж не маєш, куди йти? — продовжував розпитувати зацікавлений священик. — Звідки ти? До якого племени належиш?

Індіянин сумно похилив голову і не відповів нічого.

Делікатний падре Вісенте, зрозумівши, що в Коарасіаби сталася якась трагедія, про яку він не хоче говорити, більше не розпитував. Тільки поплескав засумованого індіянина по плечах і сказав:

— Ну, нічого... Все одно не сумуй. Можеш залишитися і тут. У нас тобі ніхто кривди не зробить. Будеш собі жити. Арасі піде до нашої школи, навчиться читати, писати...

— Арасі не піде до школи! — увірвав священика Коарасіаба.

— Чому не піде? — здивувався священик.

— Бо індіянинові наука білих непотрібна.

— Чому ж непотрібна? Наука потрібна всім.

— Наука потрібна, але не однакова. У вас інакші закони, інакше життя, інакший Бог.

— Бог один, Соняшний Волосе! — гаряче запротестував священик. — Бог один для всіх: і для білих, і для муринів, і для вас, індіянів. Тільки ми його по-різному називаємо і по-різному розуміємо.

— Не знаю я, про що ти говориш, — зітхнув Коарасіаба. — Наш Бог називається Тупан*.

— Так, по-індіянськи називається Тупан. Коли хочеш, я тобі розкажу багато про Бога.

— Білий може тільки розказувати білим про білого Бога. Індіяни мають свого.

— Добре. То проси свого Бога, щоб він прояснив твої думки і відкрив твоє серце до сприймання Його законів.

— Навіщо просити? Думки мої ясні, а серце вже давно сприйняло Його закони. Мені більше нічого не потрібно, тільки... тільки...

Індіянин замовк.

Священик зі співчуттям подивився на нього і тихенько відійшов, щоб на самоті помолитися за навернення до правдивої віри тих, які ще блукають темними дорогами, не просвічені зорею великих Христових заповітів.

***

Коарасіаба залишився в Санто Антоніо.

Проживши три місяці в монастирі, він пізніше подякував священикам за все добре, вибрав укрите місце серед густого чагарника і поставив собі власну оку — халупу. Була вона висока, яких чотири метри, простора і дуже проста. Стіни її Коарасіаба виплів з тростини, верх покрив пальмовим листям, лишив замість дверей досить високий вхід, а посередині викопав неглибоку яму на вогнище. Оце було й все. Ні меблів, ні начиння, ні взагалі ніяких предметів, які виробляли білі, він не визнавав. Особливу ж ненависть мав чомусь до сірників і ніколи інакше не казав, тільки «дурні сірники», хоч, зрештою, їх вживав, роблячи для них одинокий виїмок.

Не хотів користуватися Коарасіаба і допомогою Посту Опіки над індіянами, і ніякі умовленя його до того не схилили. Жив він з того, що йому приносили люди за лікування, та ще ходив на полювання. І йому вистачало.

Малий Арасі спочатку тримався діда і здебільша або сидів у своїй халупі, або ходив з дідом на полювання. Але з кожним днем все більше його тягнуло в містечко, де було так багато всього цікавого і де він міг бігати і бавитися зі своїми ровесниками. Кілька днів він навіть попробував був у секреті від діда посидіти в школі, але наука видалася йому занадто нудною і нецікавою річчю, щоб на неї тратити час. Натомість охоче навідувався до Посту Опіки, де кожного разу діставав щось із одежі або харчів, а також зустрічав велике зацікавлення своєю малою особою. Проте, хоч як його не допитувалися, нічого про себе не хотів казати, і навіть гнівався, коли його питали про те, з якого племени він походить і як опинився в лісі, де його знайдено. А через два роки він уже не хотів і з власним дідом говорити по-індіянськи, з раннього ранку до пізнього вечора пересиджував у містечку і, якщо ходив до лісу, то не з дідом, а з ровесниками, або й сам один.

Минали роки. Падре Вісенте ні не змінив способу свого життя, ні не змінився сам. Тільки й того, що мав тепер більше роботи, бо і містечко Санто Антоніо зростало і збільшувалося, збільшувалася і кількість поодиноких осель в довколишніх лісах. Його колишній провідник Луїз уже одружився і жив тепер по другому боці Парани, де мав землю і господарку.

До Санто Антоніо прорізали вже дорогу, яка, правда, служила тільки для авт і возів у сухі місяці. А в дощливу погоду містечко ставало відрізане від цілого світу.

Великою подією було налагодження повітряного зв’язку, і перший день, коли прилетів літак і спустився на зарані до того приготованій площі, перетворився для Санто Антоніо у велике свято. І вже навіть два роки пізніше після цього пам’ятного дня всі мешканці з нетерплячкою чекали означеного в тижні дня, коли великий літак, що його прозвали «залізним Урубу*», спускався на летовищі. З ним прибувала пошта, прибували ліки, прибували всякі новини зі світа. Летунів радісно вітали, частували, розпитували про те, що де діється, і потім випроводжали назад з добрими побажаннями. А летуни затримувалися всього на годинку, щоб віддати пошту і невеличкі пакунки, котрі здебільша привозили до монастиря, трошки відпочити, з’їсти обід з падре Вісенте і забрати з собою листи та дерев’яні скриньки з гадюками. Тих гадюк ловили діти і дорослі, заносили до падре Вісенте, а він їх відправляв з літаком до Сан Павло, а натомість одержував сироватку, якою рятував людей від укушення тих самих гадюк.

Часом прибував до містечка «каміньйон»* — тягарове авто, що привозило товари для склепу згаданого Саміра, або якісь речі, призначені для Посту Опіки над індіянами. Часом добивалися мандрівні торгівці верхи, на возах, запряжених міцним коником, або й пішки з валізками на плечах.

Поза тим Санто Антоніо жило дуже спокійним, сонним життям.

Данко Сокіл народився в родині землеміра в Україні. Його батьки в часі другої світової війни мусіли залишити рідні землі, коли Данко був ще зовсім маленьким. Тому батьківщини він не пам’ятав зовсім. Перші спогади, які занотувала його дитяча пам’ять, — були вибухи бомб, вогкі підземелля бомбосховищ, голод і постійний страх. Далеко виразніше пригадуються йому повоєнні часи з життям у великих, галасливих таборах, довгі черги коло кухонь і веселі дні, коли між родинами розподіляли «кер-пакети». А вже зовсім добре пригадує собі Данко те пожвавлення і рух, яке викликали вістки про можливість виїзду за океан. Тоді в таборі більше ні про що не говорили, як про Північну або Південну Америку, ретельно шукали книжок і підручників, де б можна було щось вивчити про ці континенти, особливо про південну Америку.

Одні мріяли виїхати до ЗДА[12], другі — до Канади, треті хотіли кудись ближче до тропіків, до тепла, а четвертим було байдуже — куди, аби тільки вирватися з табору.