Коні рушили.
— Стривайте! — скрикнув індіянин. — Я не маю при собі стріли, щоб дати її білому переломити над своєю головою, і не можу подарувати йому шкір зонсів*, або намиста на знак дружби. Але я згоден відслужити вам аж через три пори великих дощів, щоб ви не називали тільки мене невдячним дурнем!..
— Ми не носимо намиста, — відповів Луїз, — і нікому не ламаємо стріл над головою. А добро робимо не для того, щоб нам за нього платили працею. Коли хочеш, можеш їхати з нами і будеш нашим гостем, поки не одужаєш і зможеш дійти, куди йшов. А не хочеш — лишайся онсам* на вечерю...
Коарасіаба завагався, але, бачучи, що чужинці таки їдуть, врешті рішився:
— Добре, — сказав нарешті, — я поїду з вами. Арасі, де ти?
Арасі, поки старші переговорювалися між собою, вспів уже вилізти на самий вершок високого дерева, чекаючи, поки не мине небезпека, і на дідовий заклик не відповів нічого.
— Арасі, — знову крикнув старий, — ходи сюди!
Хлопець не відзивався.
— Куди ж дитина могла подітися? — занепокоївся священик. — Ще чого доброго справді дременув у ліс, і як його тепер знайдеш?..
Але Луїз краще знав звички малих індіанських хлопців.
— Хай падре не боїться, — заспокоїв він священика. — Він не пішов далеко. Напевне, десь сидить на дереві.
Обійшовши кілька дерев, Луїз нарешті побачив і втікача.
— Гей, малий! — крикнув він. — Ану, злазь!
— Ні! — відрізав хлопець.
— Злазь!
— Ні!
Почалися довгі умовляння і погрози, але Арасі не піддавався навіть на дідові накази. І тільки коли Луїз витягнув ще одну плитку шоколяди, малий дикун рішився злізти на землю. Чимало ще було клопоту, поки він згодився сісти на коня разом з падре Вісенте, до чого його остаточно змусив дід добрим штовханцем. Та як би там не було, але незабаром всі четверо пустилися в дорогу. Арасі зі священиком на одному коні, Коарасіаба — на другому, а Луїз ішов пішки.
Дорога була дуже тяжка. Доводилося продиратися крізь густі хащі, переплутані, мов павутиною, гнучкими і довгими ліянами. Щокільканадцять кроків зустрічалися ями і виверти, мочарі[10] і гострі, стрімкі каміння. Та падре Вісенте і його сталий товариш у всіх місіонерських виправах — Луїз вже звикли до таких подорожувань і, видно, добре були знайомі з ледве помітною тропою, якою тепер їхали. Погано було лише те, що Коарасіаба не міг самостійно вдержатися на коні, і його треба було підтримувати. Кілька разів і йому, і коневі, і Луїзові, котрий вів коня і підтримував Коарасіабу, грозила небезпека впасти всім разом в провалля при якомусь тяжкому переході. Але розумний і витривалий кінь був такий спритний і обережний, що виходив щасливо з трудної ситуації.
Вже перед вечором виїхали на справжню втоптану дорогу і незабаром опинилися коло самотньої оселі, де жив кабокльо* Адемар зі своєю родиною. Ставши під брамою, подорожні, як водиться в Бразилії, заплескали в долоні, викликаючи господаря.
— О, падре! — привітався Адемар, відчиняючи ворота. — Кого це ви везете? Прошу ближче до хати.
— Дякую, Адемаре. Ми не можемо заходити, бо спішимося. Чи ти не можеш залишити наших коней у себе, а нас усіх возом довезти до берега?
— Але ж ясно! — поспішно згодився Адемар. — Зараз іду запрягаю. Ваших коней переправлю через ріку завтра. Будьте спокійні.
Послужливий кабокльо притьмом кинувся запрягати коні, і не минуло навіть десять хвилин, як подорожні вже їхали на великому, добре вимощеному травою возі.
Було майже темно, коли опинилися над берегом Парани. На щастя, перевізник Міґел, який мешкав коло переправи, був на цьому боці. Він вийшов з хати, як тільки зачув торохкотіння воза, і спитав точно так, як Адемар:
— О, падре! Кого це ви везете?
— Не питайся, Міґел, тільки вези нас скоро!
— Сі, сеньор![11]
— Змістимося всі на човні?
— Сі, сеньор!
— Ну, то збирайся!
— Сі, сеньор!
— А не потопиш нас усіх?
— Но, сеньор!
Обох індіян мало що не несли до човна, такі вони були потомлені. А в човні вони полягали і лежали нерухомо. Це було навіть ліпше, бо переправа представляла собою ще дуже тяжкий кусень дороги, оскільки річка Парана в тому місці досягає до трьох кілометрів ширини і має досить бистру течію. Човен був великий, так що двоє веслувало, а один сидів при кермі. Численні острови і острівці вимагали великої уваги, а широка водна просторінь — сили. Отже, мінялися всі троє: і священик, і перевізник, і Луїз, сідаючи то до весел, то до керма, поки, може, через яких півтори години не пристали до берега, який належав до провінції Парана.
На березі їх вже чекав з ліхтарнею другий священик і кілька людей з містечка.
Обидва дикуни під впливом всього пережитого і тяжкої подорожі були такі вичерпані, що з цілковитою байдужістю віддали себе в руки незнайомих «білих». Арасі навіть не міг їсти і мало що розумів, коли його взяли на руки, кудись понесли, чимсь напували, чимсь мастили і обв’язували і вже зовсім не пам’ятав, як опинився в ліжку і заснув.
Тим часом падре Вісенте, не дивлячись на втому, поважно заходився коло Коарасіаби. Поклавши старого на ліжко, він поздіймав зроблені в лісі на швидку перев’язки, ще раз оглянув рани і сумно похитав головою. Зовнішні роз’ятрені ушкодження, хоч як погано вони не виглядали, не були такі страшні. Найгірше було те, що одне ребро, кість правої руки вище ліктя і кости в обидвох ногах виглядали так, як би почали псуватися зсередини в наслідок потовчення. Жадний білий в такому стані не міг би навіть поворухнутися, а Коарасіаба не тільки їхав пів дня на коні, але, видно, ще перед тим ішов довго пішки. На це міг спромогтися хіба індіянин!
До хворого треба би було покликати лікаря. Але справжнього лікаря не було в околиці і за сотню кілометрів, а тому падре Вісенте заходився коло хворого сам. Хоч всі заходи видавалися йому самому безнадійними, але він зробив усе, що вмів і що знав, щоб урятувати свого пацієнта.
Дійсно, перші дні перебування в монастирських стінах Санто Антоніо старий індіянин був більше на тому світі, як на цьому, і коли одужав, то скоріше завдяки гарячим молитвам доброго падре Вісенте, як його медичним знанням, чи силі свого власного організму. Хвороба прикувала його на кілька тижнів до ліжка, і за той час Коарасіаба звик до чужих людей. Він, правда, не міг побороти в собі недовір’я до них, але перестав ненавидіти їх так, як ненавидів раніше, і навіть почав вірити, що і серед білих є незлі люди.
З Арасі священики і вихованці монастиря мали спочатку багато клопоту. Він нікого не допускав до себе, ховався постійно по найтемніших закутках і, коли не втік геть, то тільки тому, що перед незнайомою околицею почував ще більший страх, як перед монастирськими стінами. Окрім того знав, що без діда не може пускатися в мандри, а дід мусів лишатися тут.
Та поволі Арасі не тільки освоївся з оточенням, а навіть уподобав собі його. А коли трохи навчився розуміти по-портуґальськи і познайомився з кількома ровесниками, перестав і думати про втечу чи взагалі про якесь інше життя.
Санто Антоніо представляло собою в ті часи маленьку оселю, що нараховувала ледве пару десятків мешканців. Головним осередком тут був монастир з двома священиками-монахами та ще Пост Опіки над Індіянами, де сиділо кілька військових з родинами. Будинки мешканців були великі, але примітивні, без скла у вікнах, без ніякого комфорту, і тулилися до таких самих будівель монастиря і Посту Опіки.
Час-від-часу до Посту приходили напівдикі індіяни й одержували тут допомогу в харчах, одежі, медикаментах і т. д. Забравши це все, індіяни знову зникали в лісі.
Священики вели школу для місцевих дітей, подавали всім потребуючим медичну допомогу, а також виїжджали на цілі тижні в довколишні ліси, щоб заопікуватися душами їхніх розкиданих мешканців. Священиків, як і в цілій Бразилії, тут дуже шанували і кожне їхнє прохання виконували, як наказ. І не було випадку, щоб священику в його тяжких мандрах, часто вночі і в цілком диких околицях, хтось зробив якусь кривду. В той час, коли мандрівних торгівців нераз грабували і навіть убивали.
