Хочемо розповісти в цій повісти про надзвичайну пригоду, що сталася в перших роках другої половини нашого століття з молодим українським хлопцем, закинутим подіями другої світової війни в глуху закутину Бразилії. А через те, що пригода почалася зі свята Сан Жвон, мусимо дещо сказати читачеві про бразилійські звичаї, зв’язані з цим днем.

Сан Жвон — це, по-нашому, Святий Іван, а свято Сан Жвон — це свято Івана Хрестителя, що припадає на день 24 червня і що ним у Бразилії починається цілий цикль забав, посвячених трьом святим: Іванові, Петрові й Антонієві.

Весело й гарно в Бразилії напередодні Сан Жвона! Вечорами на площах і вулицях палають фоґейри*[1] — цілі башти, зложені з грубих метрових полін, а довкола тих вогнищ розважаються старші й молодь. Оглушливо тріскають, сичать і спалахкують сліпучими вогнями фоґети* й бомби, а в небо злітають тисячі барвистих паперових бальонів з запаленим всередині вогнем. Грає музика, і далеко за північ лунають то веселі, то сумні пісні, що в них співається про холодні зоряні ночі, про вогнища, про щасливе, або нещасливе кохання, а при тому неодмінно згадується святих Івана, Петра та Антонія.

По празникові Івана вогнищ уже не палять, але забави з музикою, співами, танцями і вистрілюванням фоґетів тягнуться далі й кінчаються щойно по святі Петра і Павла. Але навіть ще пізніше в атраментовій[2] темені розіскреного зорями неба час-до-часу пропливає запізнілий бальон, або несподівано десь вибухає забутий фоґет.

Зрештою, в Бразилії фоґети мають застосування при кожній радісній нагоді: чи то хтось скінчив велику роботу, чи виграв якусь поважну справу, чи то мав щастя в льотерії — завжди дає знати про це фоґетами. Навіть урочисті релігійні процесії супроводжуються шкварчанням і тріскотнею штучних вогнів. А про людей, які хваляться, чи хвастаються чимсь, кажуть: «О, цей робить празник і вистрілює фоґети!»

Так, отже, це було якраз двадцять другого червня, себто, за два дні перед св. Іваном.

Ласкаве сонце, зробивши вже більшу половину призначеного йому на цей день шляху, сіло собі відпочити, немов на величезній зеленій тарілці, на крислатій короні піньора*, що ріс на подвір’ї землеміра Сокола. Воно подивилося на дах просторого дерев’яного будинку, який виходив одними дверима на вулицю, а другими на широке подвір’я, заглянуло в далекий кут, де стояла дивна, сплетена з тростини хатка, а нарешті помаленьку просунуло голову у відкриті двері шопи[3] і зачудувалося: це було насправді гарне!.. В шопі, де лежали дрова, сокира, лопати, пилка, пачки і всякі такі інші речі, сьогодні було щось нове, і сонце зупинилося, щоб на нього подивитися.

Але чотирнадцятилітній Данко навіть не зауважив присутности небесного гостя, бо він майже з побожністю дивився на молодого індіянина Арасі, котрий кінчав свою клопітливу двотижневу роботу, прикріплюючи останні тоші* до великого бальона. Складна паперова споруда висіла причеплена за вершок до цвяха посередині шопи і представляла собою подобу корабля, окруженого шістьма маленькими човниками.

Данкові аж дух забивало, коли він уявляв собі завтрашній вечір. Це мусить бути чудово, коли вони підпалять всі сім тош, і бальон попливе вгору, як ціле велике сузір’я!..

— Знаєш, Арасі, — сказав він уголос, — я думаю, що в цілому Санто Антоніо не буде такого чудового бальона, як наш.

Індіянин зневажливо скривився:

— В Санто Антоніо? Такого бальона ніхто не зробить в цілій Бразилії, не то що в нашому бідному Санто Антоніо!.. Як ти думаєш, скільки б мені дав за нього сеньор Педро, щоб пустити його на свої іменини?

— О, сеньор Педро дав би тобі напевне цілих сто круйзерів*, коли не більше... І ти, Арасі, навіть можеш зробити йому такий один на продаж...

Темне обличчя Арасі потемніло ще більше, і він злобно сказав:

— Для нього не зроблю такого і за тисячу крузейрів*! Нехай йому рудий Жорже робить!..

На цю розмову, ледве переставляючи ноги і тяжко спираючись на палицю, до шопи всунувся згорблений Коарасіаба — дід Арасі. В глибоких зморшках його обличчя засів вираз гострого болю, що його відчував старий при кожному пересуванню своїх хворих ніг.

— Води в хаті нема, дров нема, а тебе не можна докликатися, — сказав він з докором по-індіянськи до Арасі.

Хоч докір не стосувався до нього, Данко відчув себе винним.

— Ти голодний, Коарасіабо? — спитав він також по-індіянськи з нотками турботи в голосі.

— Ні, — відповів Коарасіаба, — я не голодний, але я хочу пити.

— То принести тобі пива, чи зварити шімарону*?

— Шімарону. Нехай Арасі піде зварить.

— О, Коарасіабо, адже я скоріше це зроблю на спірті! Прошу тебе, нехай Арасі кінчає!..

З цими словами Данко побіг до хати, а старий індіянин сумно і ласкаво подивився йому вслід.

Арасі, здається, навіть не чув того, що говорив дід, і продовжував далі свою роботу. Коарасіаба, постогнуючи, сів на землю і сердито забурмотів до внука:

— Такий великий, а дурніший від малого індіанського хлопця... Тільки й знаєш, що пити горілку та ліпити ці дурні паперові мішки... Ех!.. Ліпи, ліпи... Може вітер занесе котрого в Долину Іґурей і покаже племени, чого навчився його морубішаба* серед білих... Будуть радіти ґваянці, ох, будуть радіти!..

Арасі нетерпеливо повів плечима:

— Ти, діду, знову зачинаєш своєї? — спитав гостро по-портуґальськи. — І щодня те саме, і щодня те саме, аж обридло!.. Барбарідаде*!..

— Замовчи, нікчемний! — обурено стукнув у землю ціпком Коарасіаба. — Коли б я мав силу, або коли б на цій землі мали силу закони ґваянців, я б не говорив стільки! Я б тебе навчив шанувати накази старших!..