Часто влаштовувалися на фестах кінські перегони. Були вони і на цей раз, при чому, виграв Жорже на своєму жеребці Кастро.

Феста випала дуже вдало і принесла чимало прибутку, який згори поставлено пожертвувати на виховання нових священиків, брак яких гостро відчувається в Бразилії.

Під кінець до присутніх промовляв отець Вісенте. Він дякував усім, що прибули на фесту і не пожаліли пожертв для так важної справи. Зокрема дякував Соколові за його щедрий дар і хвалив новоприбулих батька й сина, котрі за кілька років перебування в Санто Антоніо завоювали собі загальні симпатії і пошану. Говорив отець Вісенте також і про Коарасіабу, який, хоч на великий жаль священика, і не прийняв іще християнства, але міг для всіх служити прикладом. Отець Вісенте згадував, що старий індіянин на кожну фесту також дає дарунки свого власного виробу, а також лікує всіх, хто до нього звертається, не жадаючи ніякої плати.

— Ось подивіться, — казав священик, — тут він є, той старий чоловік, про котрого можна сказати тільки все добре. Є тут і сеньор Іван і його син Данко. Наш добрий приятель Коарасїаба вилікував їх обох від дуже тяжкої хвороби і спас від смерти, відмовившись взяти будьяку винагороду. Чи це не є християнський вчинок? Чи не поступив Коарасіаба так, як мусить поступати кожний побожний чоловік? Чи може хтось з вас сказати, що Коарасіаба бодай раз зробив щось таке, що було б противне законам нашої віри? Ні, мої дорогі! Коарасіаба живе і робить так, як справжній християнин. Тому я вірю твердо в те, що незабаром він прийде до мене і попросить у мене тайни хрищення. Я молюся часто за приспішення цього дня, котрий буде великою радістю і для мене і для всіх вас. Я хочу, щоб Коарасіаба закінчив своє життя, як християнин, і увійшов до Царства Небесного, як душа, що має багато заслуг перед Господом Богом.

Останні слова священика присутні вкрили рясними оплесками і підходили до Коарасіаби та обіймали його дружньо і плескали по плечах.

Данко, порадившись потихеньку з батьком, прожогом кинувся додому і незабаром повернувся в пір’яній спідничці й акванґапе, але без лука і колчана. Тільки приніс одну стрілу і, ставши на коліна перед Коарасіабою, урочисто сказав:

— Віднині моє життя — твоє. Переломи стрілу над моєю головою!..

Коарасіаба аж здригнувся від несподіванки. Він ніколи не думав, що хлопець так добре затямить собі індіанський закон, згідно з яким врятоване життя віддавалося рятівникові оцим символічним способом. Але, подивившись на зібраний натовп, гордо випрямився, взяв стрілу і зламав її над похиленою Данковою головою.

— Беру твоє життя, — сказав зворушено, — але не як раба, а як приятеля, котрий уміє шанувати прадавні закони і віддає честь старшим. Нехай Білий Тупан твого племени ніколи не лишає тебе Своєї помочі, а душа твоєї матері хай веселиться на Блакитних Горах. Той, хто шанує чужі закони, і сам заслуговує на пошану. Ти вчинив, хлопче, не як дитина, а як справжній, дорослий муж, а тому тобі і шана належиться, як для дорослого мужа. Встань!

Данко встав, а Коарасіаба поклав на його голову руку.

Всі присутні при цій церемонії заплескали в долоні, загукали розчулено, а жінки аж плакали при виді тієї зворушливої сцени. Гості й свої містечкові люди хвалили наперебій Соколів і Соняшного Волоса та на радощах ще раз засіли за пиво і шураско, спільне для всіх.

Хоч Данко виглядав зовсім уже здоровим, але Коарасіаба категорично спротивився постанові Сокола відіслати хлопця знову до школи. Індіянин запевняв, що небезпека відновлення хвороби триватиме ще кілька місяців, і він мусить мати Данка під наглядом.

Чи вірив він сам у те, що говорив, чи попросту хитрував, не бажаючи знову розставатися зі своїм улюбленцем — годі сказати. Але Соколові син був дорожчий від страченого року науки, і він погодився. Чекаючи нагоди дістати нову служницю, за яких в Санто Антоніо було дуже тяжко, Сокіл покищо лишав Данка самого вдома, а Коарасіаба і падре Вісенте пообіцяли йому хлопця пильнувати.

Оцей власне випадок з мавп’ячим лігвом привів до того, що, коли по цілій Бразилії діти сиділи над книжками і пильно вчилися, Данко байдикував у Санто Антоніо, помагав Арасі ліпити бальон і бігав дивитися на фоґети Саміра.

Пішовши спочатку за нашими хлопцями на площу містечка Санто Антоніо, де Самір вистрілював фоґети, а потім заглибившись у дальші і ближчі часи, ми зовсім забули про старого Соняшного Волоса — Коарасіабу, котрого лишили в згаданій шопі з куєю недопитого шімарону.

Що ж він робив у той час, поки ми мандрували по минулому, а хлопці забавлялися «чудами піротехніки»?

Спочатку Коарасіаба долив окропу з залишеного чайника і кілька разів затягнувся. Та улюблений напій раптом стратив свій смак і не викликав більше бажання пити. В самотності шімарон не дає такої приємности, як у товаристві. Це не означає, що товариство мусить говорити і розважатися. Навпаки, при шімароні ліпше мовчати і думати. Але це — величезна ріжниця: наливати окріп собі самому, а прийняти готову залляту кую з рук другого. Велика ріжниця!..

Коарасіаба так і не допив куї, а відложив її набік і, помалу звівшись на ноги, вийшов надвір.

Сонце вже присіло за густі, мережані кедри, що росли з західньої частини подвір’я, і від них простяглися довгі тіни, що перебігали вже майже через ціле подвір’я.

Старий почвалав до високого стовпа з густо набитими кілочками, на якому сиділа знайома вже папуґа, прозвана Рріко. Підтяті сухожилля в крилах не дозволяли їй літати, і вона цілими днями лазила по кілочках то вгору, то вниз, наповняючи ціле подвір’я майстерним перекривлянням голосу Аліси, або Данка. Коарасіаба підійшов до стовпа і наставив руку так, що його вказівний палець прийняв положення одного із вбитих кілочків і заговорив:

— Рріко, Рріко, ходи сюди, Рріко. Підемо вже спати.

— Рріко, Рріко, — повторила виразно і собі папуга, кумедно перехиляючи головку з круглими, злими очима.

— Ходи, Рріко, ходи, — просив далі Коарасіаба.

Папуга, поглядаючи зизом на підставлену руку, почала злазити вниз, поки не вчепилася гострими пазурями в палець Коарасіаби. Тоді він обережно заніс її до шопи і пустив на жердку.

— Данку, Данку, обід готовий! — залопотіла папуга. — Носса Сеньора Сантіссіма!.. Рріко! Барбарідаде!

Потім зіскочила з жердки на поличку, де стояли мисочки з їжею і водою, витягнула варену кукурудзину і, вискочивши на жердку, почала їсти, тримаючи зерно в одній лапці.

— Ех, ти! — ласкаво сказав Коарасіаба. — Дурна! Лепечеш, лепечеш, сама не знаєш, що.

— Дурна, дурна! — обурено повторила папуга. — Ходи додому! Коарасіаба! Коарасіаба! Рріко! Барбарідаде!

Набравши оберемок дров і замкнувши двері шопи, Коарасіаба пошкутильгав до своєї оки. Розгорнув жар у пригаслому вогнищі, вибрав з попелу спечені горіхи піньорів, підкинув дров і, запаливши люльку, сів. Разом з димом попливли його сірі, як дим, і гіркі, як дим, думки. Безнадія гнула старечі плечі додолу, спогади налягали на голову важким тягарем, а у вухах все ще звучали слова недавньої розмови з внуком. І, як звичайно, виринало в його пам’яті славне минуле його предків, яке так різко змінилося в нужденне, безцільне сучасне для їхнього нащадка — Коарасіаби...

З площі доносилися вибухи фоґетів і крики та оплески натовпу. Час-до-часу жалібно скімлили собаки, ховаючись по далеких кутках від тих страшних стрілів, що кожного року доводили всіх псів у цілій Бразилії до цілковитого нервового розстрою.

Вже було зовсім темно, коли на подвір’я в’їхав Сокіл. Побачивши, що в хаті темно, а в халупі Коарасіаби горить вогнище, він завів коня до стайні і пішов до старого.

— Добрий вечір, Коарасіабо, — привітався він. — Данко де?

— Коло Саміра. Там фоґети вистрілюють. Сідай...

Сокіл присів коло вогнища, взяв спеченого горіха, роздовбав його і з’їв. Потім витягнув свою люльку, набив тютюном і закурив.