Очі всіх звернулися на молодого індіянина і його помічників. Зі склепу повиходили не тільки покупці, але навіть і родина Саміра. Всі уважно почали слідкувати за приготуваннями.

Через те, що бальон був високий і до його вершка не досягла б навіть рука найвищого чоловіка, з Самірового склепу винесли стіл. На нього виліз плечистий парубок і взяв бальона за чубок. Арасі священодіяв: він ще раз уважно перевірив положення тош, розпорядився, хто де має стояти і чого пильнувати. Переконавшись, що кожний знає свою ролю, ліг на землю і почав підпалювати тоші: спочатку більшу, а потім малі. Запаливши, він все ще лежав на спині, обережно роздмухуючи вогонь то в одній, то в другій тоші.

Непорушний натовп затаїв віддих, обнятий тим самим питанням: полетить, чи ні?

Бальон розцвів цілою веселкою вогнів, затріпотів і став обережно похитуватись, як маленька дитина, що пробує перших кроків. Тоді Арасі зірвався на ноги, поправив тут і там руки, що тримали бальон, і вискочив на стіл. Змінив хлопця, що пильнував вершка паперового корабля, і вправною рукою потягнув бальон трошки вгору. Бальон покірно подався і вже не опустився вниз. Це був доказ того, що тягар тош обчислений добре.

Ще секунда, друга — і ось бальон задрижав, просячи старту.

— Пускай! — крикнув несамовито Арасі.

Яких десять рук, що притримували паперового красеня, покірно відірвалися від нього, а бальон зробив гордий скок і урочисто почав підійматися.

Коли було на нього дивитися збоку, видавалося неможливим, що оце величаве паникадило було твором рук звичайного неграмотного хлопця. Не вірилося, що воно було зроблене зі звичайного клею і найдешевшого паперу. Білі боки корабля, позолочені вогнем знутра, обливалися то синіми, то червоними, то зеленими тонами, що їх кидали від себе причеплені внизу човники. Віконечка корабля, наліплені також з червоного паперу, здавалося, аж сміялися і раділи разом з глядачами.

Люди стояли, як заворожені. І тільки тоді, коли бальон піднісся на яких десять метрів угору, над цілим містечком піднявся такий рев радости і захоплення, немов би тут щойно розбили напад племени ботокудів. Летіли вгору кашкети і солом'яні капелюхи, шкварчали і вибухали кольорові кулі фоґетів, яким вторували вистріли з рушниць і пістолів, а над усім повис крик і свист сотень присутніх.

Потім люди кинулись ґратулювати обом героям вечора. Та до Арасі не можна було навіть приступити. В ньому раптом прокинувся дикун. Він скакав, кричав щось на адресу Жорже і його коня, перевертався через голову, хапав куплені за Данкові гроші фоґети і, вистріливши, знову кричав, скакав і перевертався через голову. Хоч-не-хоч, Данкові доводилося приймати ґратуляції самому.

Данко, бачивши, як роблять всі «порядні кабоклі», вирішив поступити і собі, як вони. Він зібрав усіх своїх товаришів, повів їх до Саміра і розпорядився:

— Саміре, дві пляшки капіле і на п’ять крузейрів м’ятних цукерків для товариства! Я плачу.

Та в тій хвилині пригадав, що решту грошей має Арасі, з котрим тепер абсолютно не можна було говорити, і поправився:

— Я завтра заплачу.

— Добре, добре, — згодився Самір. — Дві пляшки капіле, на п’ять крузейрів цукерків і що ще?

— Покищо, нічого.

Хлопці, наслідуючи старших, побрали склянки, побажали Данкові всяких успіхів і почали пити засолоджену рожеву воду і смоктати зелені цукерки, від яких було так приємно-холодно в роті.

Нарешті, Данко попрощався з товаришами і всіми присутніми в склепі і пішов додому.

Фоґейра горіла вже аж до вершка, бризкаючи іскрами і освічуючи все довкола в золотисто-червоні кольори. В повітрі стояв тяжкий запах пороху і карбіту, що були неприємними додатками до кожного фоґету, і давив у грудях.

Данко йшов, час-до-часу оглядаючись на вогнений сніп фоґейри, довкола якої продовжувалась голосна забава з бальонами, або вдивлявся у свою власну кумедну довгоногу тінь, що бігла від його стіп далеко вперед і губилася в сутінках, куди не досягало світло високого вогнища з площі. Йшов, а в грудях його злегка ворушився якийсь неприємний неспокій і отруював собою радість щойно пережитих вражінь. Не турбував його видаток, зроблений для товаришів, бо він знав, що батько за це гніватися не буде. Зате гриз його другий видаток — на фоґети. Річ, звичайно, не в двадцятьох кру- зейрах, а в тому, що він вперше за своє життя зробив те, чого йому не дозволив батько.

— Ах, — подумав він з досадою, — який той Арасі дурний! Ну, чому він попросту не попросив у мене тих двадцять крузейрів? Адже я міг ці гроші йому просто подарувати за ті послуги, які він нераз для нас робить. І тоді тато напевне також нічого не сказав би, бо яке кому діло до того, що робить Арасі з подарованими грішми? А так....

І Данка цілком пригнобила свідомість своєї провини. Він не боявся батька, але любив його і шанував свято, а тому так прикро було йому подумати, що ось через пусті фоґети він міг захитати до себе довір’я найдорожчої йому людини.

— Коли б уже тато повернувся! — подумав наостатку. — Я б йому все розказав по правді і пообіцяв би більше ніколи, ніколи так не робити!.. Але тата не буде ще два дні. Два дні! Боже, як довго!..

Звичайно, Данко тоді навіть до голови не припускав, що він побачиться з татом не через два дні, а значно, значно пізніше...

— Ну, як, полетів бальон? — відразу спитав Коарасіаба, відчиняючи двері.

В його звичайно байдужому і безбарвному голосі пробивалася велика цікавість і навіть занепокоєння.

— Полетів, — відповів Данко, відразу забувши про свою журбу. — О, Коарасіабо, коли б ти тільки бачив, як це було чудово!..

І хлопець живо почав оповідати про подробиці так цікавої події. Але Коарасіаба вже його не слухав. Цікавість, яку проявив несподівано у першому питанні, щезла безслідно, і він, ніби закаменів, заглибившись у свої думки.

Сиділи обоє в кухні на забитій пачці. Під плитою весело тріщав вогонь, а зверху шумів чайник, даючи знати, що скоро закипить вода.

— Я задумав, — несподівано сказав Коарасіаба, урвавши хлопця на півслові, — як полетить бальон — буде добрий знак, не полетить — поганий знак.

— Що задумав? — спитав здивовано Данко.

— Велике діло задумав, велике! — пошепки відповів Коарасіаба.

Ще більше здивований Данко дивився на індіянина, котрого досі ні разу не бачив таким урочистим і грізним, як тепер.

Коарасіаба раптом повернувся цілим тілом до хлопця, вхопив його обома руками за плечі і, вдивляючись диким, сверлуючим поглядом в його очі, спитав здавленим від хвилювання голосом:

— Данку, ти пам’ятаєш, що означає переломана над головою стріла?

Данкові стало страшно, але він всіми силами старався здавити в собі хвилювання і відповів:

— Знаю: моє життя — твоє...

— Добре! — сказав Коарасіаба, не віднімаючи рук і не відводячи погляду. — Ти знаєш, що по індіянському закону я можу навіть зараз вбити тебе без всякої причини?

— Знаю, — відповів цілком переляканий Данко тремтячим голосом.

— Але, — продовжував Коарасіаба, стаючи все загадковішим і грізнішим, — мені непотрібна твоя смерть, мені потрібне твоє життя. Коли зробиш те, чого я вимагаю — ти вільний! Не тільки вільний, але будеш моїм паном, а я, старий морубішаба, буду твоїм рабом!..

— Ти — морубішаба?!!

— Так. Але цього ніхто не сміє знати, чуєш?!! — люто шарпнув він хлопця за плечі. — Ніхто! Навіть твій батько! Зрозумів?

— Так... — ледве вимовив Данко.

— Пам’ятай, — з притиском вимовив Коарасіаба: — коли б ти мене зрадив — уб’ю! Люблю тебе, як сина, а вб’ю, як гадину. Знай!

Він нарешті випустив з рук тремтячого хлопця і почав підкладати дрова до печі. Потім взяв свою люльку, яку був лишив на підлозі, розпалив її наново і якийсь час сидів нерухомо.

Переляканий Данко збирав наполохані думки, не вірячи й досі, що Коарасіаба, отой вічно спокійний, добрий Коарасіаба, крив у собі стільки якоїсь твердої, холодної звірячої жорстокости. Все, що сталося протягом останніх кількох хвилин, видавалося хлопцеві дуже поганим сном.