Ґроссбах посміхнувся і погладив хлопця по голові:

— Портуґальці, Данку, зовсім не є погані люди. То були такі погані часи. Тоді всі народи мали своїх рабів. Але це вже минуло.

— Що, хіба портуґальці поїхали геть?

— Ні, не поїхали. Вони лишилися тут.

— А чому ж їх не поб’ють?

— Навіщо ж їх бити?

— Хай не лізуть на індіанську землю!

— Та тепер, Данку, ніхто до індіян не лізе. Індіяни живуть собі в лісах, і їх ніхто не зачіпає, навпаки, бразилійський уряд їм ще допомагає.

— В лісах?.. — задумано повторив Данко. — І наша УПА також тепер сидить в лісах, зовсім, як індіяни... Треба, щоб індіяни пішли всі разом і вибили портуґальців до ноги! Наша УПА б’є більшовиків!..

— Що тобі, хлопче, так далися в знаки ті портуґальці? — спитав Ґроссбах, здержуючи вибух сміху. — Портуґальці, які тепер є в Бразилії, такі самі люди, як і всі інші. Чи це було б добре, коли б і нас усіх разом з тобою повбивали?

— Нас — ні. Ми ж не воюємо з індіянами, не забираємо їхніх земель і не хочемо рабів.

— Але ж, Данку, тих, що воювали з індіянами і повертали їх у рабство, вже нема! Вони повмирали.

— Вони повмирали, а їхні діти лишилися! — гарячився Данко, затято нахмуривши брови. — Індіяни мусять повбивати і повиганяти всіх тих, хто говорить по-портуґальськи!

— Що ти будеш багато говорити, Данку, — вмішався в розмову Сокіл. — Та ти ще гірший, як портуґалець. Портуґальці тепер з індіянами не воюють, а ти ще недавно в таборі луки проти індіян робив...

Хлопчина раптом почервонів і аж розгубився від сорому:

— Так, бо... бо... а чого казали, що індіяни наших убивають і крадуть дітей?..

— І це була правда, Данку! — підхопив Ґроссбах. — Портуґальці були жорстокі, але ійдіяни — ще гірші, бо ж вони були дикунами. Ні одні, ні другі не знали милосердя, і жодна біла людина, котра навіть приязно ставилась до індіян, не виходила з їхніх рук живою.

— Але портуґальці перші зачіпалися!

— Правда, портуґальці перші «зачіпалися». За портуґальцями прийшли французи, за французами голяндці, і всі хотіли панувати в Бразилії. Портуґальці, як перші, що відкрили Бразилію, не хотіли її нікому віддати. Вони воювали не лише з індіянами, але й з французами й з голяндцями. В цих війнах приймали також участь і самі індіяни, частина котрих стала по боці портуґальців, а друга — по боці французів. Остаточно перемогли портуґальці й з тієї пори ще більше відчули себе господарями нововідкритої землі. І хоч з портуґальців тепер сміються, але саме їм завдячує Бразилія те, що значна її частина стала вже вповні цивілізованою країною. Пізніше сюди почали приїжджати інші народи, змішувалися з портуґальцями та індіянами, поки нарешті не витворили цілком нової бразилійської нації.

— То, значить, що бразилійці не є портуґальцями? — спитав здивований Данко.

— Ні. Я ж тобі кажу, що бризилійська нація — це суміш різних народів. Тільки мова її майже така, яку вживають в Портуґалії. Але в основі тієї націїї є головно індіяни і портуґальці. Портуґальці женилися з індіянками, а їхні діти називалися мамелуками* і були ще більшими ворогами індіян, як портуґальці. І там, де самі портуґальці не могли дати ради з індіянами або чужинцями, вони висилали відділи мамелуків. Мамелуки не жаліли себе, але не жаліли й противника. Це й зрозуміло, бо портуґальці були тільки кольонізаторами, а мамелуки — синами бразильської землі. Не дивно, отже, що діти і внуки мамелуків стали великими бразилійськими патріотами і пізніше віддавали своє життя не за портуґальські інтереси, а, навпаки, — за звільнення Бразилії з-під портуґальського панування. З другого боку, внуки і правнуки портуґальців, які народилися і виховалися на бразильській землі, билися також проти Портуґалії за незалежність Бразилії точнісенько так, як билися колись мамелуки проти індіян. Сторінки, які записала Бразилія у боротьбі за незалежність, наскрізь просякли кров’ю, але нарешті таки ця нова країна 7 вересня 1822 року стала незалежним від Портуґалії королівством на чолі з королем Петром Першим[19]. Отже, бачиш, Данку, ненависть до портуґальців не є витвором самих індіян, але й бразильців портуґальського походження. А ті портуґальці, що емігрують до Бразилії зі своєї батьківщини ще й тепер, є такими ж емігрантами, як і всі інші...

Данко так уважно слухав, що в голові у нього почало мішатися. Дитячий мозок був ще надто молодий, щоб стравити на один раз так багато поважних відомостей. Тому хлопець раптом відчув страшну втому і дивився вже на Ґроссбаха посоловілими очима, не відповідаючи нічого.

Сокіл помітив це і скомандував:

— Ну, синочку, на сьогодні досить! Пан Ґроссбах був такий ласкавий, що дав нам дуже гарну лекцію з історії Бразилії. Пізніше, як підеш до школи, навчишся ще більше. А зараз подякуй панові Ґроссбахові, побажай йому доброї ночі і лягай спати.

Данко покірно виконав розпорядження батька, помолився і ліг. Почав уже дрімати, коли почув, як Ґроссбах півголосом сказав батькові:

— Ну, й головка у вашого Данка! Це росте другий Черчіль!

— Не дивуйтеся, пане Ґроссбах, — відповів Сокіл. — По таборах через брак пелюшок матері немовлят часто в часописи сповивали. От і виросло ціле таке покоління «Черчілів», тільки без батьківщини...

Данко підняв голову з подушки і ледве розплющив очі:

— Я не буду Черчіль! — запротестував сонним голосом. — Я буду такий, як гетьман Хмельницький!..

Тоді опустив голову на подушку і моментально заснув. Але й уві сні бачив помальованих у сині і жовтогарячі фарби індіян з великими кружальцями в губах. Дикуни прокладали якусь довгу дорогу і змушували Данка носити відерцем пісок і сипати його на велику купу...

Прокинувшись на другий день ранком, Данко довідався, що поїзд стоїть на станції в Сан Павло — найбільшому місті Бразилії. Звідси до Санто Антоніо мусіли летіти літаком, який відлітав того самого дня перед полуднем.

Випивши каву в ресторані залізничного двірця, всі троє сіли до замовленої Ґроссбахом таксівки і поїхали на летовище Конґоньяс. Ґроссбах, бажаючи показати Соколам місто, наказав шоферові трохи покружляти вулицями попри найцікавіші об’єкти цієї промислової столиці Бразилії. І знову Данко дивувався, дивлячись з авта на величезне місто, що не мало нічого спільного з тими уявленнями, які він собі зложив у Европі.

Посувалися вперед поволі у безконечній черзі найрізноманітніших авт, стримуючись довго на перехрестках, поки світляні сигнали не давали дозволу на переїзд вулиць. Ґроссбах тим часом пояснював усе, що бачили, і оповідав про місто.

Сан Павло засноване 25 січня 1554 року за часів першого генерал-ґубернатора на Бразилію Томе де Соуза. Тоді отець Мануел де Нобреґа, провінціал оо. Єзуїтів на Бразилію, вислав на незаселену високорівню, що лежала між річками Тамандуатей і Анянґаґау, тринадцять оо. єзуїтів з метою основання місійної станиці, котра б мала на меті навернення індіян на християнську віру. Вислані місіонарі збудували примітивну капличку і 25 січня 1554 року відправили в ній першу Службу Божу, на яку прибула велика кількість диких індіян. Через те, що Католицька Церква в цей день святкує навернення Апостола Павла, він був проголошений патроном новозаснованої місійної станиці, а вслід за ним теж і новій оселі надано ім’я Сан Павло. За чотириста років маленька оселя перетворилася у величезне промислово-торговельне місто і нараховує понад два з половиною мільйони населення, перегнавши під цим оглядом навіть бразилійську столицю Ріо де Жанейро.

Авто минало вулиці, широкі площі, бульвари, віядукти, поки нарешті Ґроссбах не наказав шоферові затриматись, щоб показати Соколам найвищу на цілу Південну Америку будову «Едіфісіо Мартінеллі». Височезний хмародер мав на горі вузеньку башту, а на башті, мов голка, стремів у небо шпиль.