— Гірше стоїть справа з племенами тапуя, або, як ще їх називають, жес. Вони заселюють мало досліджені простори, на значній частині котрих і по цей день не ступила ще нога цивілізованої людини. Тому про тапуясів є мало відомостей. Тільки на підставі антропологічних досліджень стверджено, що племена тапуя є найстарішими мешканцями Бразилії. А все ж порівняно до тупісів вони стоять на значно нижчому щаблі розвитку. Окрім того, є дуже дикі, підступні і жорстокі, за що тупіси ставляться до них з погордою і призирством та майже не входять з ними ні в родинні, ні в ніякі інші зв’язки. Здається, що слово «тапуя» означає на мові тупісів «варвар». Зверніть увагу, сеньоре Іван, на це цікаве явище: варвар! І, що ще цікавіше, що, поки між портуґальцями та індіянами були добрі взаємини, то тупіси називали білих «тупітіньґами», себто, «білими тупі». Коли ж портуґальці показали їм у повній величі свої жорстокі кольонізаторські здібності, то тупіси почали називати їх «тапуїтіньгами», себто, «білими варварами». Ха-ха-ха!..

Веселий німець розсміявся так заразливо, що примусив посміхнутися навіть засумованого Сокола.

— Що й казати, — погодився землемір, — це дійсно парадоксально! Але, на сором мушу вам признатися, що все, про що ви говорите, є для мене абсолютною новиною. Писали, правда, колись наші земляки, що виїхали в минулому столітті до Бразилії, про буґрів і ботокудів, які нападали на них, палили їхні оселі, вирізували впень мешканців, крали дітей і так далі. Але...

— О, це велике непорозуміння! — перебив Ґроссбах Сокола. — Індіяни, які нападали на ваших і на наших земляків, зовсім не були ботокудами.

— Як?!! — здивувався Сокіл.

— Та дуже просто: не були ботокудами. Я ж не тільки чув про ці напади від своїх батьків, а й сам пам’ятаю, як ледве-ледве не попав у руки індіян, бо їх було донедавна ще дуже багато в провінції Санта Катаріна. Але, повторюю, ті індіяни не були ботокудами. Знаєте, звідки походить назва «ботокуд»? Від «батокс» — великого кружальця, що його носили, та ще й тепер носять у нижній губі племена тапуясів. І от з тими ботокудами бразилійські вчені опинилися перед великою загадкою. Колись давно, задовго перед тим, як була відкрита Бразилія, з невідомих причин частина племен тапуя вимандрувала зі своїх теренів, пробилася через племена тупі далеко на південь і опинилася на території теперішньої Парани. їх була велика кількість, і вони заселювали головно околиці верхів’я ріки Тібажі, а деякі заглибилися ще далі на південь, аж за ріку Іґвассу, і доходили до північних теренів теперішньої Санта Катаріни. Ось, прошу подивитися на мапу. Бачите? Останнє місце сталого побуту ботокудів у Парані було коло гори Тайо, отут... Однак, що сталося пізніше з ботокудами — цього докладно ніхто не знає. Відомо тільки, що в половині 16-го століття частина їх вимандрувала знову на південний захід і була знищена між ріками Іґвассу і Парагвай племенами креньс, які здавна жили в тих околицях. Друга частина ботокудів пішла просто на південь і десь пропала. Чи були вони також знищені іншими індіанськими племенами, чи, навпаки, поріднилися і змішалися з ними — цього ніхто сьогодні з певністю не може сказати. По ботокудах фактично не залишилося ніяких слідів. Ніхто докладно не знає ні їхньої мови, ні їхнього побуту, ні їхніх законів, а тому вчені вважають всю загадкову справу з ботокудами найтемнішою сторінкою бразильської історії. Та все ж з тих убогих вислідів наукових розвідок вдалося встановити, що ботокуди були надзвичайно відсталі серед інших індіанських племен і мали дуже погану славу. Останній, хто бачив ботокудів, був еспанський дослідник Алваро Нунез Кабеза де Вака, котрий, повертаючись зі своєї експедиції до Парагваю по ріці Іґвассу, мусів собі зброєю прокладати дорогу, бо на нього нападали ботокуди. Це було в 1541 році, і більше про властивих ботокудів ніхто ніде не згадує. Тільки пізніше нові поселенці, котрі терпіли від індіанських нападів, прозвали кожне жорстоке плем’я ботокудами, очевидно, на підставі тієї лихої слави, яку мали ботокуди серед всіх індіян.

— А хто ж були буґри? — спитав Сокіл.

— Буґри — це не назва племени, а індіанська назва дла невільників-індіан. «Буґре» означає «водонос». В понятта «буґре» індіани вкладали велику дозу зневаги і призирства та прикладали його до кожного, хто не заслуговував пошани. Загально ж буґрами прийнято називати всіх кровожадних, жорстоких індіян.

— А є й добрі індіяни? — спитав раптом Данко, про котрого дорослі мужчини забули в своїй розмові.

— Пушшя! То ти ще не спиш?! — вигукнув Ґроссбах і, вхопивши хлопця, посадив собі на коліна.

— Ні, я слухаю, — відповів Данко, втішений, що на нього нарешті звернули увагу.

— Слухаєш? І що ж ти зрозумів з того, що я розказував татові?

— То все було дуже цікаве! — сказав захоплено хлопець, хоч, вправді, розумів ледве половину. — Тільки сеньор Алфредо пообіцяв мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...

Ґроссбах зробив великі очі й з удаваним комізмом опустив безсило руки. Але потім пригорнув Данка до себе і почав гладити його кучеряву голівку.

— Знаєш, Данку, коли ти проявиш таку саму впертість при дослідах над ботокудами, то їхня загадка щезне з історії Бразилії... Ну, добре, я бачу, що мені доведеться тобі сьогодні про ту ненависть розказати, бо ти й справді не заснеш цілу ніч. Отже, на чому я зупинився?..

— Ви зупинилися на тому, що нелюбов до портуґальців пішла від самих індіян, і що індіяни, особливо племена тупі... а далі... А потім стали показувати татові мапу.

— Чудесно, хлопче! Думаю, що колись не один учений позаздрить твоїй пам’яті... Значить, будемо говорити про поважні речі... Тупіси... Що я хотів сказати про них?... Ага, бачиш, уже пригадую!..;

Отже, тупіси та й взагалі всі індіяни найбільше люблять свободу. Працюють, коли хотять, воюють, коли мають до того охоту, полюють, коли їм забажається, мандрують, коли їм надокучить сидіти на одному місці. Ті білі люди, які знають індіян, ствердили, що індіяни цілком подібні до малих дітей. Вони часто б’ються зі своїми сусідами, як і ти, напевне нераз б’єшся зі своїми товаришами, і так саме скоро миряться, як ти миришся. Ти можеш цілими днями працювати коло чогось, що тобі подобається, і покидаєш роботу відразу, коли вона тобі надокучить, правда? Індіяни є такі самі. Але уяви собі, як би тобі було прикро, коли б тебе примусили з ранку до ночі, наприклад, носити пісок з однієї купи на другу без відпочинку, без права відірватися кудись, під канчуком і лайкою. І так щодня, щодня!.. Правда, що було б дуже нудно, і що ти почував би себе дуже нещасливим? Бо тобі хотілося б і побігати, і побавитись, і послухати щось про... Ну, хоч би про індіян, як тепер. Так?

— Так...

— От, бачиш! А індіяни, навіть дорослі, думають так само, як і ти. Ми, білі, вчимося від малку працювати і виконувати все те, що потрібне, хоч воно нам і не подобається. А індіяни того не вчаться і не хотять вчитися. Знову ж портуґальці, котрі приїхали до Бразилії, потребували рабів. Для них треба було будувати будинки, прокладати дороги, обробляти землю, корчувати ліси і т. д. Самі вони того не хотіли і не могли робити, бо їх приїхало не так багато. Тому вони почали ловити індіян і заставляти їх виконувати всю ту тяжку роботу. А індіяни непридатні для тяжкої роботи і не люблять її, тим більше, що у винагороду за цю роботу вони нічого не діставали, крім дуже поганого харчу і побоїв. Господарі і наглядачі не жалували їх, тримали в гірших умовинах, як худобу, навіть вбивали на смерть. І тому свободолюбиві індіяни, котрі до відкриття Бразилії почували себе господарями на своїй землі, зненавиділи портуґальців страшною ненавистю.

Данка, який досі мріяв про боротьбу з індіянами, огорнув жаль до них і сором за свої наміри вбивати індіян з лука.

— Бідні індіяни! — сказав він. — А ці портуґальці... Індіянам треба було всіх портуґальців повбивати і не пустити більше до Бразилії!.. Чому індіяни цього не зроблять, коли портуґальці такі погані люди?