Всі виглянули у вікно і побачили самотню халупу, що вже закутувалася вечірньою імлою. Через відкриті двері видно було розложене посередині халупи вогнище, довкола якого сиділо з десятеро дітей різного віку і дивилося у вогонь, над яким висів на ланцюгу котел з якоюсь, як можна було догадатися, стравою. Всі були майже голі, не стрижені і не чесані. Дехто з них ліниво повернув голову в сторону поїзду, а решта навіть не ворухнулася. Довкола халупи жовтіла витоптана земля, а далі розстилився дикий пустир, що тікав у густий ліс. Ні грядки обробленої землі, ні сліду ніяких доріг, ні знаку якоїсь іншої оселі поблизу — нічого не було видно. Соколові стало трохи моторошно.

— Що ці люди тут роблять? — спитав він.

Ґроссбах потиснув плечима:

— Живуть...

— Але з чого живуть? Де беруть харчі до того свого котла?

— Того ніхто не знає. Вони нічим не цікавляться, і ними ніхто не цікавиться. Таких в Бразилії є десятки тисяч.

— І уряд не опікується ними?

— Навіщо? Вони щасливіші, ніж ми з вами, і ні від кого нічого не бажають... Приходять на світ і відходять з нього, ніким не помічені. Потреби їхні такі маленькі, що ліс їх задовольняє цілком. Часом, правда, такий мешканець назбирає кільканадцять кілограмів цінної кори з дерева, зв’яже з неї в’язанку, поставить її на голову і йде два-три дні до якогось населеного пункту, де є склеп. Там продасть кору, купить пляшку кашаси, себто, горілки, вип’є її і ляже п’яний під склепом спати. Проспиться ніч, візьме ще одну пляшку, трохи соли, сірників, тютюну і вертає додому. Через пару тижнів знову збирає кору і йде до містечка. І так живуть...

Сокіл ще довго дивився на халупу, як вона тікала від поїзду все далі й далі назад, поки, нарешті, не зникла за закрутом залізниці.

— Данку, хочеш помаранчі? — спитав Ґроссбах. — Чекай, я тобі обчищу, а тоді будемо знову говорити...

Сокіл був у душі радий, що Данко зайнявся розмовою з Альфредом і не чіпляється до нього з різними питаннями, а тому вдав, що дивиться у вікно, хоч не бачив нічого поза своїми сумними думками.

— Ну, — спитав Ґроссбах, коли Данко вмостився ближче коло нього з обчищеною помаранчею, — що ти хочеш ще знати?

— Ви обіцяли мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...

— Ага... Тоді нам доветься трохи вернутися в історію... Ти знаєш, як відкрили Бразилію?

— Ні. Як це «відкрили»?

— А от так: в Европі раніше не знали, що існує Бразилія і взагалі Америка.

— А-а-а, тепер знаю: Колумб відкрив Америку!..

— От, от, Колумб відкрив Америку, а в 1500 році портуґальці відкрили Бразилію. Дня 25 квітня того року портуґальська фльотилія, що складалася з 13 кораблів, під командуванням Педра Алвареса Кабрала пристала до побережжя теперішньої провінції Баїя.

— І побачили індіян? — нетерпеливо спитав Данко.

— Вгадав, Данку: портуґальці побачили індіян. Ще білі сиділи на своїх кораблях, як індіяни на човнах підпливли до них самі.

— Щоб повбивати білих?

— Ні. Індіяни, яких побачили портуґальці, належали до племени тупінінкві і виявилися дуже смирними і приязними.

— І які вони були, ті індіяни?

— Були дуже смішні. Замість будь-якої одежі, тіла їхні вкривала фарба, що її індіяни виготовляли з рослин. Одні були помальовані до половини на синій, а від половини — на жовтогарячий колір. Жінки ж всі були помальовані на синьо. На головах вони мали корони, або як їх індіяни називають, акванґапе*, зроблені з яскравого пір’я птахів. Нижні губи у них були продірявлені і прикрашені великими кільцями. Мужчини мали при собі луки і списи. Їм дуже сподобалось, що прибулі почали їх обдаровувати різними дрібничками, як от коралі, бранзолети тощо. Особливо ж тішилися вони дзеркальцями, котрі вважали справжнім чудом. Ці індіяни не мали ніяких речей домашнього вжитку, не тримали ніяких тварин, і тому, коли їм показали привезену на кораблі курку, вони дуже полякалися і довго вагалися, перше, ніж зважилися її торкнутися.

Данкові це показалося таким забавним, що він розсміявся:

— Злякалися курки?!! Ой, які ж вони дурні!..

— Не дурні, — поправив Алфредо, — а просто дикі. І ти б напевно не взяв у руки якоїсь тварини, коли б її не бачив перед тим.

— Ну, і що було потім? — підганяв Данко.

— Потім?.. Потім портуґальці висадились на сушу, І Педро Алварес Кабрал наказав збудувати вівтар і відправити першу Службу Божу. Той острівець, де була ця Служба відправлена, називається тепер «Короа Вермелья», себто, «Червона Корона» на спомин яскравих опірень-акванґапе, що їх носило на голові плем’я тупінікві. В наступних днях портуґальці почали оглядати побережжя, знайомитись з рослинним і тваринним світом нововідкритої землі, а також вантажити при допомозі індіян на кораблі цінне червоне, мов жар, дерево, з якого в Европі виробляли надзвичайно дорогу червону фарбу. Це дерево називалося «браза» — «жар», і від нього постала пізніше назва Бразилії, хоч напочатку її називали «Терра де Санта Круз», себто, «Земля Святого Хреста».

Перше, ніж відплисти самому, Кабрал вислав наперед один корабель, щоб повідомити тодішнього короля Портуґалії Маноела Першого про наслідки своєї подорожі. Капітан цього корабля пристав ще раз до якогось побережжя Бразилії і там наловив багато індіанських чоловіків, жінок і дітей і повіз їх, немов звірів, на показ в Портуґалію. Кабрал з рештою фльоти, навантаженої деревом, овочами і різними тваринами, відплив пізніше. В Бразилії тоді залишилося тільки двоє збунтованих моряків, які втікли з кораблів і сховалися в лісі. Та, поки портуґальці приїхали вдруге, ці обидва моряки вже освоїлися на новій землі, вивчили індіанську мову і стали дуже помічними силами у завоюванню краю. Так, Данку, відкрили Бразилію.

— Ну, а далі?

— Що «далі»?

— А чому в Бразилії не люблять портуґальців?

Ґроссбах добру хвилину здивовано дивився на хлопця, а потім розсміявся:

— Он ти про що!.. Це, хлопче, тяжко буде тобі зрозуміти, бо ти ще малий. От коли підростеш, походиш до школи, то тоді дізнаєшся. Тепер скажу тобі тільки, що ця нелюбов пішла від індіян. Індіяни, особливо племена тупіє...

— Що це таке?

Допитливість хлопця ставила Ґроссбаха на кожному кроці в заклопотання і примушувала сміятися. Данко все більше і більше йому подобався..'

— Твій тато правду сказав, — обізвався він після чергового вибуху сміху: — з тобою не так легко говорити. Ти все хочеш знати відразу... Бачиш, всі індіяни, які живуть на терені Бразилії, діляться на дві великих нації: тупі і тапуя*. Я би показав тобі мапу, але ти на ній і так нічого не зрозумієш...

Сокіл, який спочатку не слухав розмови, пізніше зацікавився також і сказав:

— Пане Ґроссбах, даруйте, що і я вас почну турбувати... Але ви так цікаво оповідаєте...

— Хочете бачити мапу? — Догадався німець.

— Так, коли вам не трудно...

— Але ж прошу, дуже радо!..

Ґроссбах відкрив валізку, витягнув з неї велику мапу Бразилії і розгорнув на колінах.

— Дивіться, сеньор Іван: оце — мапа Бразилії. Тут іде ріка Північна Паранаіба, далі ріка Південна Паранаіба, ріка Парана і ось оця смужка на південь. Отже, на схід від цього кордону, на побережжі Атлянтійського океану, жили індіяни племени тупі. На захід — тапуя. Винятком з того є племена ґварані, які трохи порушують цей виразно визначений кордон і живуть на захід від ріки Парана в тому місці, де вона протікає поміж кордонами провінцій Парана і Мато Ґроссо. Ґваранці також належать до тупісів і становлять серед них найчисленнішу групу. Цих дві основних індійських «нації» — тупі і тапуя поділяються на племена — «трібос», а племена — на роди.

— Через те, — продовжував Ґроссбах, радий, що знайшов ще одного уважного слухача, — що кольонізація Бразилії почалася від побережжя Атлянтійського океану, себто, з тих земель, де жили тупіси, то науковці, дослідники і місіонарі вже вивчили їхній побут, звичаї і мову, а навіть видали словник і граматику мови тупі-ґварані. Тупі-ґварані тому, що говірки цих племен дуже подібні між собою, і хто знає мову ґваранців, може порозумітися з усіми племенами тупісів.