Перед самим вечором сиділи всі в електричному поїзді, що за ніч мав їх привезти до Санто Павло.

Залізниця спочатку йшла просто через місто, і Данко мав можливість краще придивитися до столиці країни, про яку стільки намріявся. З вікна ваґону зовсім добре було видно і величезні будинки, і широкі вулиці, і навіть розкішні вітрини, на яких були виставлені, здавалося, всі багатства світу. Все блищало розкішшю і достатками, котрих не було видно в щойно покинутій, зруйнованій війною Европі.

Але от поїзд завернув за якусь високу гору, і тут показалася зворотна сторона столиці. Вся та висока гора була порита, немов крілячими норами, примітивними землянками і нужденними халупами, збудованими з почорнілих дощок, сяк-так покритими кусниками бляхи, найбільше з розпростаних великих бляшанок. Коло цих халуп і землянок ходили і сиділи обдерті, босі діти і дорослі, а на розтягнених шнурках сохла пірвана білизна, правильніше сказати, якісь залишки білизни, що вже стратили колір і форму.

Та через кілька хвилин поїзд, обминувши гору, знову виїхав, ніби в інший світ, в багаті дільниці, де жваво бігали новенькі авта і йшла жива торгівля у великих склепах.

Нарешті поїзд вирвався за місто. Данко сподівався і тут побачити щось надзвичайне, але помилився. Тільки земля була червона і жовта, а позатим, от як звичайно: гори, ліси, долини. Коли б не пальми й банани, що росли тут і там, то і не сказав би, що їде через Бразилію.

Данко вже зовсім освоївся з Ґроссбахом і говорив з ним, як зі своїм старим приятелем. Зі свого боку товариський і говіркий німець проявляв до хлопця велику, чисто батьківську прихильність.

— Ви давно приїхали до Бразилії? — питав Данко.

— Я тут народився, хлопче.

— А як навчилися говорити по-німецьки?

— Від батьків, звичайно. Зрештою, не тільки від батьків. У нас в Санта Катарині є більше німців, як бразилійців, і там навіть мурини говорять по-німецьки.

— Що це — Санта Катаріна?

— Провінція, яка лежить на південь від провінції Парана. Санта Катаріну називають навіть Малою Німеччиною, бо німці, які там живуть, вибудували міста, цілком подібні до німецьких міст, а хлібороби ведуть господарку на німецький зразок.

— А по-бразилійськи ви вмієте також говорити?

— Ну, а якже? Я ж тут і університет скінчив.

— А це правда, що в Бразилії говорять по-портуґальськи?,

— Та майже правда. Між портуґальською і бразильською мовами е різниця, але невелика.

— А я от, — задумано сказав Данко, — вмію по-німецьки і по-українськи, а по-бразилійськи не вмію нічого. Це, мабуть, дуже тяжко...

— О, зовсім ні! — заперечив Ґроссбах і жартом додав: — Ти, коли хочеш, можеш навіть вже говорити.

— Я? — здивувався Данко. — Але як же я буду говорити, коли не вмію?! .

— Чому не вмієш? От, перш усього, якнайчастіше кажи: «Сі, сеньор», або: «Сі, сеньора».

— І що це означає?

— Це означає: «Так, пане» і «так, пані», але бразилійці вживають цього виразу на кожному кроці, і ти роби так само. Хто б тобі що не говорив, а ти все відповідай: «Сі, сеньор», «сі, сеньора», хоч і не розумієш. На десять «сі, сеньор», можеш раз сказати: «Но, сеньор», себто, «ні, пане», але тим не слід надуживати. Ліпше кажи: «Сі, сеньор», бо так ніколи не помилишся. Окрім того, коли здивуєшся, кажи: «Пушшя!», коли тобі хтось говоритиме дурниці, кажи: «Вай на онда»*, себто: «Іди по хвилі!» А коли тобі щось дуже сподобається, то нічого не кажи, тільки візьми себе за нижній кінчик вуха отак-о — і тебе вважатимуть справжнім бразилійцем.

Данко бачив, що Ґроссбах жартує, і вже хотів йому сказати: «Вай на онда!», але своєчасно роздумався і тільки посміхнувся.

— А що означає «пушшя»? — спитав він.

— Нічого не означає. «Пушшя» значить: «тягне». Але при здивованні ніхто не думає про якесь тягнення. «Пушшя!» є просто «пушшя!» і більш нічого.

— А чому треба братися за кінчик вуха, коли щось подобається?

— О, це має свою історію... Дикі індіяни, людожери, вважають, що в людини найсмачнішою частиною є кінчик вуха. Бразилійці перейняли цей жест і ним висловлюють високу оцінку не тільки на страви, але взагалі на все, що є гарне.

— Індіяни?.. А ви вмієте також по-індіянськи?

— Ні, не вмію. Знаю тільки кільканадцять слів.

— А які?

— Які?.. Ну, от, наприклад: жассі — місяць, коарасі — сонце, а расі — світанок, коема — ранок, іботіра — квітка, парана — море, або велика вода, ока — хата, каріока — дім білої людини, іта — камінь, ітажуба — камінь жовтий, себто, золото. Тими самими словами індіяни називають своїх дітей, а тому їхні імена бувають нераз дуже чудні. От хоч би взяти ім’я Ітапіра — це означає Кам’яна Риба.

— І ще?

— Та я, Данку, не знаю багато. Можу, тобі лише сказати, що більшість географічних назв у Бразилії взяті з індіянської мови. Столиця провінції Парана — Куритиба означає «багато піньорів»: «курі тіба». Ти ще не бачив піньорів, але в Парані їх є маса. Парану тут називають «Терра дос Пінєрайс» — «Земля Піньорів». Молоденькі дерева піньорів цілком подібні до ялинок, і їх прибирають на Різдво. Горіхи піньорів е дуже смачні, коли їх зварити, або спекти, і діти їх дуже люблять.

— А ще?

— Що ще?

— Що ви ще знаєте по-індіянськи?

— Данку, — вмішався в розмову Сокіл, — але ж не надокучай панові Ґроссбахові своїми питаннями!..

— О, ні! — жваво відгукнувся німець. — Лишіть. Це дуже добре, що хлопець усім цікавиться: адже він опинився в цілком іншому світі і мусить щось про нього знати... Питай, Данку, питай про все. Тільки залиши індіянську мову, бо посоромиш мене цілком. Я по-індіянськи знаю не набагато більше, як ти по-портуґальськи.

І Данко розпитував, розпитував, без кінця.

— Що це за такі огидні великі чорні птахи?

— Оці? Це — корви, або урубу. Огидні вони на вигляд, це правда, але дуже корисні, а тому є навіть закон, який забороняє їх убивати. Корви живляться виключно падлиною і позбавляють людей необхідности вишукувати і закопувати трупи тварин. Коли на пасовиськах загине яка худобина, то ці корви, чи урубу злітаються сотнями і через кілька годин залишають самий чистий кістяк. Тут також повинна десь бути падлина, бо ми проїжджаємо коло пасовиська, і тому вони зібралися.

— Де ж те пасовисько?

— Та тут же. Бачиш, цю дротяну загороду? Це ж і є пасовисько. Тільки воно дуже велике, і худоба є десь далі.

На одній зі станцій Ґроссбах закликав чорного, немов вимоченого в смолі, продавця у сніжно-білому халаті і замовив охолоджуючі напої. Мурин почав їх розливати в шклянки і при тому незручним рухом обілляв Соколові коліна.

— Еп-па, портуґез!.. — докірливо скрикнув німець.

Засоромлений продавець дуже перепрошував за спричинену прикрість, а, коли він вийшов з переділу, Данко спитав:

— Сеньор Алфредо, чому ви сказали йому «портуґез»? Адже він мурин.

Ґроссбах посміхнувся:

— В Бразилії, — сказав він, — кожного незграбного або глупого чоловіка називають портуґезом, бо портуґальців тут страшно не люблять.

— А говорять по-портуґальськи! — здивувався Данко. — Чому ж то так?

— О, про це довго говорити, а ти вже, напевне, хочеш спати.

— Ні, ні, сеньор Алфредо! — горяче запротестував Данко. — Адже ще видно, і я зовсім не хочу спати!..

— Але ж бо, Данку! — вмішався в розмову батько. — Ти вже замучив пана Ґроссбаха своїми питаннями! Може пан Ґроссбах хоче відпочити?

— Я — ні! — і собі відізвався Ґроссбах, — Коли Данко не втомлений і хоче говорити, ми можемо говорити і до півночі.

— Ну, коли ви тільки погодитесь з моїм сином говорити, то він вам не дасть спати і дві ночі підряд. Мій Данко є дуже надокучливий і готовий не їсти і не спати, аби тільки слухати.

— Добра ознака! — похвалив Ґроссбах. — Мої діти такі самі. Той, хто змалку нічим не цікавиться, нічим і не буде у своєму житті. Та й з одною дитиною ще легко говорити. А от колись поїдете до мене в гості і побачите, як то говорити з п’ятьма відразу!.. Я їх дуже люблю і взагалі люблю дітей, але, як після своїх постійних мандрівок приїду додому, то в мене, — вірите? — аж в голові гуде. Ага!.. Подивіться он через вікно: тут побачите таких, котрі нічим не цікавляться...