Але Арасі зовсім не злякався. Він тільки відступив трохи далі, щоб дід, бува, не досягнув його своїм ціпком, і зухвало заговорив:
— І це вже знаю! І це вже чув сто разів! Знаю навіть наперед, що ще скажеш, бо ти зовсім, як папуґа, як твій Рріко, завчив ті самі слова і повторюєш їх день-у-день: насамперед, пригадаєш, як Убіражара обдурив вас, дикунів, дурною коробкою сірників, як нас скинули зі Скелі Невороття, а скінчиш тим, що Данко, білий малий хлопець, може служити мені, дорослому, законному морубішабі, прикладом.
— Так, так... — спробував увірвати потік слів внука Коарасіаба.
— Та певно, що «так, так», — перекривив діда Арасі. — І тут як папуґа: «Так, так!» Згадай ще, що Данко вивчив нашу мову, а я не хочу нею говорити, що Данко знає звичаї нашого племени, а я їх не хочу вчити, що...
Арасі не скінчив, бо розгніваний Коарасіаба кинув своїм ціпком, як списом, і потрапив у груди внука. Арасі ойкнув, схопив ціпок і викинув його геть на двір.
— Так, так! — закричав старий. — Я тобі щодня це нагадуватиму! Данко може і серед тапуїтіньґів* бути великим чоловіком, але він воліє рубати дрова на своїй батьківщині! Він любить своє плем’я! Він пишається ним! Він і вдень і вночі тільки й мріє про поворот до своїх! Данко, оцей молодий білий хлопець!.. А ти?..
— Що я? — злісно відповів Арасі. — Я також волію рубати дрова у своїй батьківщині, як бути великим чоловіком серед дикунів!
— Ґваянці не є дикунами! — зі сльозами безсилої люті закричав Коарасіаба.
— Не є дикунами?! — вдав здивованого Арасі, намагаючись якнайболючіше дошкулити дідові. — А чому ж дали себе обдурити сірниками? А Скеля Невороття не дикунство? А муссурана* не дикунство? Данко може пишатися своїм племенем, а я своїм — ні! Мене й досі дражнять дикуном і людожером!..
— Коли б вернувся в Долину Іґурей — тебе б ніхто не наважився дражнити!
— Не хочу! Недавно ще я годився вернутися...
— За скарби...
— Так, за скарби! Тепер уже не вернуся і за скарби! Не хочу бути вождем дикунів! Ліпше я буду просто бразилійцем.
Розмову увірвав Данко, котрий уже вспів заварити чайничок води. Він привик до того, що Арасі завжди сварився з дідом, а тому і не здивувався, коли застав обох, аж тремтячих від злости. Тільки мовчки підняв ціпок і поклав коло Коарасіаби.
Суперечка, як і завжди, при появі сторонніх людей вщухла, і Данко заходився коло шімарону*. Виполокав кую* — щось ніби невеличке горнятко, зроблене зі шкірки дикого гарбузика і для міцности обведеного по краях залізним кільцем. Всипав до куї зеленого порошку зі стертого листя герви мате*, вставив до середини залізний цибушок, подібний до файки, залляв це окропом і, взявши кінець цибушка до уст, кілька разів потягнув гіркуватий і клейкуватий напій. Правду сказавши, Данко шімарону не любив і навіть не розумів тих людей, котрі могли його смоктати годинами. Але це був звичай, і хлопець мусів його шанувати. А звичай велів першу кую господареві, чи господині випивати самим, а потім власноручно доливати кую і подавати гостеві. Гість, випивши другу кую, наливав окропу і подавав її далі, поки вона знову не опинялася в руках господаря. Пиття шімарону тривало інколи годинами, створюючи особливо миролюбний, спокійний настрій. Тому і Коарасіаба, відчувши у своїх руках теплоту куї, відразу забув про свою суперечку з внуком і почав вдоволено затягатися гарячим шімароном.
В шопі запанувала мовчанка. Данко, сповнивши свій обов’язок, обходив з усіх сторін бальон, оглядаючи ще раз знайомі уже йому деталі. Арасі з байдужим виглядом присів коло діда, чекаючи своєї черги на кую.
Сонце, очевидно розгніване сваркою між дідом і непочитальним внуком, сповзло з вершка піньора і скоренько покотилося по небу вниз. Від близьких річок стало повівати вогким вітром. Ніч знову мала бути холодною, бо ж червень в Бразилії належить до найхолодніших місяців року. Дні, правда, здебільша стоять теплі, навіть гарячі, зате вночі температура нерідко падає до нуля, і під ранок на траві й деревах, немов шорсткий білий кожушок, наростає іней.
Ледве Арасі скінчив свою кую шімарону, як перед фірткою хтось заплескав у долоні. Данко виглянув зі шопи і побачив свого однолітка і недавнього товариша по школі, завжди веселого і жвавого муринчука[4] Бенедіто.
— Данку, — гукнув муринчук, — ходи скоро!.. Подивимося, які фоґети має Самір. Сьогодні йому привезли кілька пачок, і він вистрілюватиме на показ. Ходи!..
Данко завагався. Йому дуже кортіло подивитися на фоґети, але тато, що мав незабаром повернутися додому, міг загніватися, заставши хату порожньою.
— Ходи! — підштовхнув його Арасі. — Дід скаже твоєму татові, що ми зараз вернемося. Треба ж подивитися: це буде дуже цікаво!..
— Хіба що не надовго, — рішився Данко. — Коарасіабо, ось тут є ключ від дому. Коли тато повернеться, скажеш йому, що я коло Саміра.
З тими словами він передав Коарасіабі ключ від мешкання і попростував з Арасі до турка Саміра, склеп[5] якого містився у самій середині містечка.
Коли всі троє прибули на місце, застали там уже великий натовп. Майже все містечко Санто Антоніо висипало зі своїх домів і заповнило велику площу перед склепом.
Приземистий, грубий Самір розкладав довкола сабе найрізноманітніші фоґети, увихався на всі боки, крутив своєю круглою сиво-кучерявою головою, розмахував руками, присідав, робив смішні ґримаси і кричав на ціле горло:
— Високоповажні пані й панове, дорогі мої клієнти! Знайте, що старий Самір найкраще обслуговує своїх клієнтів! Знайте, що в склепі Саміра ви завжди знайдете те, чого лише забажає ваша душа! А чого потрібно найбільше доброму бразилійцеві перед Сан Жвоном і Сан Педром? Йому потрібні фоґети і бомби! І хто б вас цим забезпечив, коли б не було вашого старого Саміра? Ніхто! І як би ви святкували без бомб і фоґетів? Ніяк! Але старий Самір не полінувався і поїхав сам до Сан Павло, щоб замовити для вас найкращі, найдешевші і найновіші фоґети і бомби, які тільки є в цілій Бразилії! Я вам привіз правдиві чуда піротехніки*! Знаєте, що це таке піротехніка? Це — дуже поважна наука, яка виготовляє бомби і фоґети... Думаєте, що це легко — привезти фоґети до Санто Антоніо? О, це зовсім не так легко! Три тягарових авта поламалися в дорозі, полопали всі опони[6], і я тепер мушу за це все платити! Але Самір ніколи не числиться з втратами, коли треба задовольнити своїх покупців! Я багато стратив і страчу ще, аби тільки зробити вам приємність! От тут лежить переді мною різних чуд піротехніки на тисячу крузейрів, і я їх вистріляю всі! А ви, дорогі мої клієнти, подивитесь на них, а потім собі виберете такі, які вам сподобаються! Спішіться з купівлею! Фоґетів і бомб тепер продукують дуже мало, і я їх маю в обмеженій кількості!..
В натовпі сміялися і кепкували, бо ж в цілому Санто Антоніо було відомо, що хитрий Самір кожного року на бомбах і фоґетах заробляє великі гроші.
— Ну, ті фоґети, які ти досі вистріляв, не варті нічого! — крикнув хтось, а всі присутні зареготалися.
— А правда: Самір передчасно робить празник і вистрілює фоґети! — додав хтось другий.
— Ага, ага! — підхопили треті. — А ми будемо платити навіть і за те, що цей хитрий турок зараз нам говорить!..
— Та не хвались бо, Саміре, а показуй вже раз!..
— Показувати? — жваво крутнувся Самір. — Чому ні? Ось маєте перший фоґет. Це — небесна ракета. Запалюється без вогню. Треба тільки потягнути за цей шнурок і...
Почувся як би рушничний постріл, і велика вогнена куля звилася високо під хмари, залишаючи по собі широкий вогнистий слід. Досягти великої висоти, куля тріснула і розсипалася на тисячі іскор.
Ракета сподобалася:.
— Пушшя*, яке гарне!
— Давай ще!..1
— Ще? — весело обізвався Самір. — Чому ні? Зараз буде ще... О, тут є Данко!.. Ходи сюди ближче!.. Візьми оцей дріт, бачиш? Тримай за кінець. Тримай, не бійся, воно не пече... А тепер що робимо? Тепер беремо сірника і підпалюємо другий кінець отак-о!..
