Пізніше, блукаючи в лісах, падаючи від голоду, роз’ятрених ран і втоми, Коарасіаба думав тільки про одне: не дати загинути внукові. Зберегти життя хлопчині, відшукати якийсь бодай хоч невеличкий ґваянський рід і передати йому Арасі разом з заповітом помсти. Тоді можна було вмирати.

Це бажання, ця надія додавала йому нелюдських сил у мандрах, нею він жив пізніше дванадцять років у Санто Антоніо, тільки для того, щоб дізнатися, що внук сміється з його найсвятішіх почувань. Дванадцять років Коарасіаба вірив, що спас живого нащадка Соняшної Династії, а тепер переконався, що покладав надії на трупа. Бо хіба ж Арасі не труп? Що з того, що він міцний здоров’ям, коли для племени він умер! Умер...

Коарасіаба відчув, як якась таємнича рука гасить в його серці останній вогник надії і насуває на його груди тягар холодного каміння...

Нарешті приїхав Данко. Скільки то пожвавлення виявили місцеві хлопці, зустрічаючи свого товариша, який висідав разом з батьком на летовищі! Скільки то радісних сліз пролила добра Аліса, обіймаючи»свого пестуна, якого не бачила десять місяців!

Коарасіаба аж не міг встояти на ногах, коли побачив, як Данко в товаристві служниці, отця Вісенте і всіх містечкових хлопців зближався додому. Але старий індіянин не чекав їх коло фіртки. Він сквапно обернувся, пішов до своєї оки і сів за стіною, нервово пакаючи свою нерозлучну люльку. Йому дуже хотілося побачити Данка, але гордість не дозволяла виявити нетерпеливости назойні: адже він не Аліса, не білий хлопчик, а старий Коарасіаба, вождь племени ґваянців!

І Коарасіаба, натягнувши на обличчя маску спокою і байдужости, сів і чекав: прийде Данко, чи ні?

Чекав недовго. Ледве скрипнула фіртка, як почулися спішні кроки, і в оку, як вихор, влетів Данко.

— Коарасіабо! — крикнув хлопець радісно, обіймаючи старого. — Як живеш, Коарасіабо? О, я так скучав за тобою, мій старий приятелю!..

Ніби сонце зійшло в душі індіянина, так йому стало відразу тепло і весело.

— Дякую, добре, — відповів за звичайною формою. — Як ти живеш?

— О! — засміявся Данко. — Ми вже з тобою почали говорити по-бразилійськи! Знаєш, я вже там у місті відвик говорити по-індіянськи, бо не маю з ким. Але я не хочу забувати твоєї мови. Будемо між собою говорити так, як досі, добре? Ти будеш знову моїм учителем.

Хлопець торохтів, як папуґа, але від його слів душа Коарасіаби, що вже за кілька місяців наболілася від тяжких думок і самотности, розпростовувалась і оживала. Та йому не пристало виявляти м’якости, і він спокійно відповів:

— Як хочеш, буду тебе знову вчити, хоч я сам темний і дикий... Але ти виріс, зміцнів. Сильний будеш муж!

«Сильний муж» — в розумінні Коарасіаби була найвища похвала для чоловіків, а для молодих хлопців — зокрема.

Данко ще охоче поговорив би з Коарасіабою, але з вікна кухні висунулася Аліса і закричала:

— Данку, чи я козіду* варила для мух?!! Носса Сеньора Сантіссіма!.. Оце ускочив додому, як кіт в горючу солому!.. Батько чекає, падре чекає, він сам напевне цілий рік нічого не їв, а тепер, замість обідати, побіг уже до того чорномазого!...

Данко розсміявся:

— Бачиш Коарасіабо, що то за морубішаба з нашої Аліси? Мушу йти, бо потім буде до вечора плакати і нарікати, що козіда перестояла і стратила смак. Але я тільки пообідаю і зараз прийду до тебе. Подарунки принесу... Чав!..

— Чав! — відповів старий, з любов’ю дивлячись услід міцному й рівному, як стріла, хлопчині, котрий миттю перебіг подвір’я і незабаром підняв веселу бучу в кухні з Алісою.

За обідом Данко спитав у священика, котрий сьогодні обідав у Соколів:

— А де це Арасі, що я його не бачу? Він ще ходить до школи?

Падре Вісенте огірчено зітхнув і затримався з відповіддю, але на поміч йому прийшла Аліса:

— Ти, Данку, добре зробиш, коли взагалі забудеш про Арасі...

— Чому? — здивувався Данко. — Його, хіба вже нема в Санто Антоніо?

— Ліпше би було, коли б не було... Мій Господи Небесний!.. Як він кричить на того старого, як ні за що діда має!.. Дочекався старий потіхи!.. Останніх кілька місяців по цілому містечку пропадають кури і білизна зі шнурів, а в дони Катаріни позавчора хтось недопечений хліб украв з печі... На минулому тижні приходить цей Арасі до мене і каже, що має яйця на продаж. Де він їх взяв? Я його вигнала, бо, хто не держить кіз, але продає козенята, мусить їх звідкись мати, ні?

— Годі, Алісо, — увірвав Сокіл потік слів служниці. — Чому ти думаєш, що у всіх крадіжках Арасі винен?

— Я нічого не думаю, — заторохкотіла знову Аліса, — тільки Самір сам його упіймав на крадіжці грошей.

— Ну, то було раз...

— Ага, «раз»!.. Кошикар, котрий зробив одного кошика, зробить їх і сто...

Данка ці новини так засмутили, що навіть його улюблена козіда, приготована з вуджених реберець, солодкої картоплі, бананів і ще якихось, відомих тільки Алісі додатків, видалася йому не такою смачною, як завжди.

Пообідавши та поговоривши з батьком і священиком про свої шкільні справи, Данко знову побіг до Коарасіаби. Приніс йому сорочку з грубої, м’якої вовни, теплі скарпетки і кисет на тютюн.

— Коарасіабо, — сказав він, — я знаю, що ти ні скарпеток, ні сорочок не носиш, але ці мусиш носити, бо я їх тобі подарував. Ти вже старий і в холодні ночі мерзнеш. Я часто думав про це в школі і постановив, що ти більше не смієш мерзнути. Тепер попрошу тата, щоб з тих дощок, які лежать даремне в шопі, поставити тобі маленьку хату, а також вимурувати піч.

— Навіщо? — запротестував Коарасіаба. — Я не спатиму в такій хаті, бо не звик. Коли я лежав у монастирі, то думав, що стіни мене задушать. Не треба мені хати. А сорочку і скарпетки носитиму, як буде холодно. Ну, а тепер оповідай щось...

І Данко сидів і оповідав так довго, поки знову крикливий голос Аліси сповістив його, що пора на вечерю.

— А де ж Арасі? — спитав на відході Данко.

— Не знаю, — неохоче відповів Коарасіаба і відразу нахмурився.

***

Почалися гарячі дні вакацій.

Данко, коли батька не було вдома, весь свій вільний час ділив між монастирем і окою Коарасіаби. І тут і там він завжди був бажаним гостем і знаходив постійно щось нового. Зранку, замість гімнастики, він вправлявся в киданні списа і стрілянні з лука, після обіду відпочивав за цікавими розмовами зі священиками, а вечорами слухав оповідань старого індіянина.

Кілька разів він просив батька взяти його з собою до лісу, але батько не погоджувався:

— Що ти там будеш робити? Тільки заважатимеш усім. В лісі, синку, у мене багато роботи, і у моїх робітників також.

— Але ж, татусю, це просто смішно: я вже п’ять років живу у Бразилії, а ще не бачив бразилійського лісу.

— Небагато стратив, Данку: ліс бразилійський не є такий, як наш. Тут ліси гарні тільки здалека, а зблизька — дуже неприємні.

— Все одно, я хочу до лісу.

— Ну, — сказав одного разу Сокіл, коли Данко особливо наполягав, — коли ти вже так хочеш познайомитися з бразилійським лісом — можеш собі робити виправи з Коарасіабою в околиці.

— Справді?! — зрадів Данко. — О, як не добре!..

— Ну, ну, тільки не надуживай цим дозволом... Насамперед, треба тобі справити добрі чоботи, а потім заручитися обіцянкою Коарасіаби, що він тебе пильнуватиме...

Аліса, котра чула цю розмову і котра вже добре розуміла по-українськи, негайно обізвалася з кухні:

— О, ще чого бракувало — пускати дитину до лісу! Носса Сеньора Сантіссіма! Чи то в Санто Антоніо мало місця? Чи сеньор Іван хоче, щоб Данка з’їли онси, або покусали гадюки?

— А як же тата досі не з’їли онси і не покусали гадюки? — спитав Данко.

— О, наш покровителю святий Бенедикте, що цей хлопець говорить!.. Ти більше приятелюй з Арасі, то він тебе ще й не того навчить!.. Сказано: приятелюй з добрими — будеш одним з них; приятелюй з поганими — і будеш найгіршим серед них. Носса!.. «Тата онси не з’їли...» — й Аліса заголосила.