— Ну, приблизно, скільки років?

— Найменше десять, на мою думку.

Арасі несподівано гірко і злобно розсміявся, чим дуже здивував священика. Адже, не знав падре Вісенте, що через десять років науки смішно буде Арасі приходити по руку Консуели...

Юнак сидів, немов прибитий.

Перед відходом отець Вісенте сказав:

— А ти, Арасі, вже сьогодні не прийшов до школи?.. Надокучило тобі, напевне, е?

Арасі ще нижче спустив голову і вдав, що не чує.

Священик зітхнув і, попрощавшись, вийшов з оки.

Коарасіаба, сидячи збоку, не втручався в розмову і мало розумів з того, про що говорив священик з внуком, але догадувався, що з «залізного урубу» нічого не вийде. Це засмутило його так, що він уже нічого не питав Арасі, навіть не затримав його, коли той, насуплений, як грозова хмара, без слова піднявся з місця і попростував геть...

***

Розчарування, якого зазнав молодий індіянин, мало дуже погані наслідки. Він не тільки перестав ходити до школи, не тільки ще більше, як перед тим, занедбував діда, але почав його одверто зневажати, на що раніше собі не дозволяв. Окрім того, Арасі почав пити горілку, а незабаром посіяв по собі таку погану славу, що його не впускали на жадне подвір’я і виштовхували в плечі зі склепу, куди він заходив щодня, просячи в кредит горілки.

Одного дощливого, холодного вечора Арасі прийшов додому весь мокрий і особливо похмурий: щойно Жорже оповів, що через тиждень заручується з Консуелою, а при тій нагоді частував ціле містечко пивом і горілкою. Арасі, хоч як ненавидів свого суперника, не встояв і випив багато на рахунок щасливого нареченого. Пив, проклинаючи його в душі і бажаючи йому при повороті додому зламати шию, а вийшов зі склепу такий лютий і нещасливий, що готов був кожного задушити власними руками.

Коарасіаба, піймавши чуйним носом принесений запах алькоголю з їдкою іронією спитав:

— Чи на тому шляху, що лежить від Санто Антоніо до Долини Іґурей, не протікає якась горілчана річка?

Арасі спалахнув, як порох:

— Мовчи, старий, мовчи!!! — крикнув так несамовито, що Коарасіаба аж кинувся від несподіванки. — Доки я слухатиму твої теревені?! Як тебе так тягне до твоїх дикунів — то забирайся і йди сам, а мене не зачіпай!..

— Ледащо!.. — спромігся тільки відповісти дід, розгубившись від такої нечуваної сміливости.

— Так, ледащо! — зухвало відповів Арасі. — Ледащо! Ледащо тому, що маю дурного діда! Хто винен тому, що я залишився неуком?! Хто не пускав мене до школи в дитинстві?! Тобі лише тепер захотілося мене вчити, коли я по-дурному стратив дванадцять років?! Як би я тих дванадцять років був учився, то досі... то сьогодні...

Арасі несподівано увірвав мову і розплакався, як мала дитина.

Гострий жаль обізвався в серці Коарасіаби тим більше гіркий, що Арасі мав рацію. Він підійшов до внука і обняв його за плечі:

— Заспокойся, Арасі, — почав він лагідно тремтячим голосом. — Ще не все страчене... Не хочеш учитися — не треба... Ми придумаємо щось іншого... О, голова старого Коарасіаби ще щось варта!..

— Ні!!! — закричав злобно Арасі, скидаючи дідову руку зі своїх плечей. — Ні!!! Я нічого не хочу придумувати! Відчепися від мене зі своїми ґваянцями! Я нікуди не вертаюся! Я не хочу бути морубішабою! Я не хочу бути вождем дурних дикунів!!!

Дід підскочив, як ужалений, і аж відсахнувся від внука:

— Як ти сказав?!! Ґваянці, по-твоєму, тільки дурні дикуни?!!

— Певно! Певно, що дурні дикуни, коли дали себе обдурити сірниками! Навіть ботокуд показався мудрішим супроти вас! Та й що дивуватися: коли ти вважався наймудрішим серед них, то яка ж є решта?..

— Замовчи, бо вб’ю!.. — крикнув Коарасіаба, замахнувшись на внука ціпком.

— Не вб’єш: я сильніший за тебе і твого ціпка не боюся!..

Старий подивився на внука довгим, повним ненависти поглядом і безсило опустився на землю коло вогнища.

— Маландро! — шептав задихаючись. — Маландро!.. Погань!.. Тьфу!

Якийсь час сиділи мовчки, не дивлячись один на другого.,

— Як не підеш до своїх, то що будеш робити? — спитав нарешті Коарасіаба.

— Побачу... Незабаром покличуть мене до війська... Піду… Піду і більше ніколи не вернуся, щоб тебе не бачити... Пішов би вже зараз, але не маю грошей.

— І чим будеш серед білих? Дроворубом? Жебраком?

— А серед ґваянців не буду жебраком? Матиму гроші?

— А тобі тільки гроші потрібні? Морубішабство — байдуже?

— Так, мені потрібні гроші! З грішми і рудий Жорже є поважною людиною, а без грошей, то й морубішаба Арасі не вартий равлика.

— Ну, що ж, — зітхнув Коарасіаба, — коли тобі потрібні тільки гроші — шукай їх. Наймайся рубати дрова за жалюгідні папірці, коли не хочеш бути вождем у племени, котре має такий скарб, що може купити сотню таких містечок, як Санто Антоніо, і всіх рудих Жоржів у цілій Бразилії...

Арасі відразу насторожився:

— Що ти сказав? — спитав живо.

— Сказав, що ти міг би бути найбагатшою людиною, коли б став морубішабою, але тепер бачу, що ти не будеш ні одним, ні другим...

Ніби новий дух вступив у юнака, і він підбіг до діда:

— Діду, — сказав схвильовано, — я знаю, що ти не жартуєш!.. Я чув дещо... Я пам’ятаю уривки давніх розмов з племенами... Коли то правда, що морубішабство дасть мені багатство, то я сьогодні вертаюся в Долину Іґурей! Чуєш?!. Сьогодні! Зараз! Так, як стою!..

Коарасіаба з обридженням відсунувся від внука і вимовив зневажливо:

— Та людина, котра не має гордости в крові, не має почуття обов’язку, але годиться за гроші бути чим завгодно, не сміє стати морубішабою ґваянцїв! Ти, Арасі, справді не вартий равлика і скарбів ґваянців ти не побачиш!

— Не побачу? — перепитав, задихаючись, Арасі.

— Не побачиш! — спокійно, але твердо відповів дід. — І тепер, коли б ти навіть і погодився вернутися в Долину Іґурей, то криївки скарбу я тобі не зраджу. А без мене її ніхто не знайде.

— Вважаєш, що ліпше буде, коли ті скарби після твоєї смерти пропадуть?

— Хай пропадають. Ґваянці жили без них довгі роки, житимуть і далі.

— Я ще раз кажу, що ґваянці — дурні дикуни.

— Дурні дикуни, кажеш? Може... Але не забувай, що, коли б всі морубішаби були такі «мудрі», як ти, то зі скарбу вже давно б нічого не лишилося. А так — лежить.

— Навіщо?

— А тобі навіщо?

— Пушшя!.. Скажи мені тільки, де він є, то побачиш!..

— Не хочу бачити і нічого не скажу!

— Але ж я вже годжуся вертатися! — з розпукою вигукнув Арасі.

Дід потиснув плечима:

— Вертайся... Але пам’ятай, що, хоч ти вважаєш ґваянців дурними, та найдурнішим з них є ти. А будеш іще вдвічі дурнішим, коли підеш тільки для того , щоб здобути скарби. Можеш вертатися...

Прикриваючись байдужим тоном і холодним виразом обличчя, Коарасіаба одночасно переживав найсумнішу хвилину свого життя. Навіть падаючи зі Скелі Невороття, він не почував такого болю і якогось холодного страху, як тепер, бо з ним тоді була надія. Пам’ятав і по цей день, як, летючи в пропасть, старався підставляти під гострі каміння та грудки свої плечі, лікті, коліна, щоб тільки урятувати малого Арасі — останнього нащадка Династії Сонця. Тримав його, міцно пригорнувши до себе, ніби обгорнувши власним тілом. А, коли тільки прийшов до пам’яти у підніжжя високої гори, — перше всього кинувся до внука і старанно та довго обмацував кожну його кістку: чи не зламалася. Але хлопчина, хоч і наляканий та обдряпаний, був живий і здоровий, а дідове тіло натомість вкрилося вузлуватими синяками і кров’ю спливаючими ранами.

Не дивлячись на свій жалюгідний стан, Коарасіаба був щасливий і, піднявши вгору обличчя, зі здивованням дивився на високу, майже прямовісну гору, з якої він щойно скотився. На ній виднівся свіжий слід, зроблений його тілом і позначений кривавими плямами.

— Ми мали щастя, Арасі! — сказав бадьоро. — Кості і м’язи морубішаб, видно, є міцніші, як он тих...

І він показав на численні вибілені кости, що валялися довкола.