Але, коли б Арасі мав залізне урубу — тоді що іншого!.. Тоді побачив би рудий Жорже, хто кого переможе!..

Наука в школі його, правда, не приваблювала, але «залізне урубу» було варте того, щоб трохи понудитись над книжками. Чи вживе він його на осягнення вимріяної дідом мети — це ще питання. Але літака варто було мати, хоч би для того, щоб завоювати горду, неприступну Консуелу.

— Добре, діду, — бадьоро сказав він. — Я знав, що ти мудрий, і тепер послухаю тебе: завтра іду до падре Вісенте.

Після того Арасі ліг спати, і йому снилися щасливі сни. А старий Коарасіаба сидів цілу ніч над вогнищем, снуючи свої завітні мрії, котрі під впливом надій рожевіли і світилися, як росяна павутина в проміннях ранкового сонця.

***

Дійсно, на другий день Арасі прийшов до школи і заявив, що хоче вчитися, чим дуже здивував і втішив отця Вісенте.

Перші дні він почував себе ніяково серед малих дітей, але скоро привик, бо діти не тільки не сміялися з нього, а, навпаки, старалися йому допомогти в науці.

Причину, яка погнала його до школи, він тримав у великій таємниці, але одночасно всіми силами старався віднайти хоч би найменший зв’язок в писанні літер і чисел з будовою літака. Тепер Арасі з далеко більшою, ніж раніше, цікавістю біг щотижня на летовище, де спускався літак. Він підходив зовсім близько до «залізного урубу» і розглядав його з усіх боків. І от, нарешті, йому здалося, що таємничий зв’язок між писанням літер і цифер та самим літаком починає вияснюватися: адже під крилами і на хвості літака були вималювані також чорною фарбою великі літери і числа.

Втішений цим відкриттям, Арасі мерщій побіг до діда і розказав йому про свої спостереження. Коарасіаба зрадів ще більше, як внук, і пообіцяв Арасі за його поступи в науці будови літака сплести велику сіть на ловлю риби.

Та на цьому всі поступи припинилися. Арасі далі ходив до школи, вивчав нові літери і писав слова, які нічого спільного з літаком не мали.

Наука чим далі ставала все нуднішою. Падре Вісенте нічого про літак не згадував, мабуть тому, що не був досить учений і не вмів літаків робити. Знетерпеливлений Арасі вирішив підійти до справи ближче. Одного дня, коли, як звичайно, спустився літак і з нього вийшов пілот, індіянин приступив до нього і чемно спитав:

— Слухайте, сеньоре, то ви зробили цей літак?

Пілот здивовано подивився на Арасі і розсміявся:

— Але ж що ти за дурниці говориш, хлопче! Я тільки пілот. Знаєш, що це значить?

— Знаю: це ваше ім’я.

Пілот знову розсміявся, але не заперечив. Молодий індіянин зацікавив його.

— Чому питаєш?

— Так собі... Я думаю, що це — дуже тяжко зробити такого літака.

— А певно! Трохи тяжче, як бальон або паперового змія, — жартував пілот.

Арасі жадібними очима пожирав літак.

— Ти хотів би на такому літати? — спитав пілот.

Індіянинові сперло дух:

— Сі, сеньор, — спромігся він тільки вимовити, відчуваючи, що в горлі йому пересохло.

— Ну, то може ще й будеш літати, як схочеш учитися, — сказав уже серйозним тоном летун.

— А хто зробив цей літак? — знову спитав Арасі.

— О, хлопче, літак робить багато людей!.. Чекай, я, коли приїду на другий тиждень, привезу тобі книжку. Тоді побачиш...

І, поклепавши Арасі по плечах, пілот пішов, як звичайно, до монастиря, куди завозив і пошту і ліки.

***

Наступний тиждень Арасі прожив, як у лихоманці. Після розмови з пілотом бажання мати літака перетворилося у нього в хворобливу манію. Він не міг їсти, погано спав, а коли тільки вдавалося йому забутися неспокійним сном, — перед його очима з’являвся літак, а за ним Консуела.

Дід також був у нервовому піднесенні, бо ж Арасі сказав йому, що той пан з «залізного урубу» привезе книжку про будову літака.

Нарешті минув довгий тиждень. Арасі останню ніч не спав зовсім, не пішов до школи і, як тільки заблисло сонце, побіг на летовище. Години чекання поплили ще довше, як цілий попередній тиждень, і вкінці юнакові почало здаватися, що літак не прилетить в цей день взагалі. І тому він аж закричав від радости, коли його вухо вловило далекий гул «алізного урубу». Мов шалений, Арасі погнав навскіс осідаючому літаку і мало не потрапив під його колеса.

— Як поживаєте, сеньор? — привітав він пілота, що тільки висунувся з кабіни. — Сеньор привіз мені книжку?

— Привіз, привіз, — усміхнувся той. — Почекай, зараз дам.

Добросовісний летун привіз навіть не книжку. а кілька грубих ілюстрованих журналів і багато різних фотографій і передав їх Арасі. Той вхопив пакунок і, ледве вимовивши: «Дуже дякую», — погнав до своєї оки.

Коли розгорнув пакунок і поглянув на ілюстрації, в голові у нього зашуміло. Їх було так багато, що хлопець не тільки не міг скласти собі з них якогось поняття про бажану річ, а, навпаки, зрікся навіть того уявлення, яке мав досі. Досі він думав, що треба зробити крила — це було просто. Потім треба було зробити хвіст — і це не було тяжко. Нарешті, причепити крлеса і оте «фуркало» спереду — і літак готовий. Решта — дрібниці. Але на ілюстраціях було щось зовсім незрозуміле: якісь велетенські колеса, коробки, гаки, вози, дроти, годинники і ще маса всяких речей, яких Арасі не міг ні з чим порівняти і проти яких люди видавалися маленькими ляльками.

Коарасіаба сидів збоку мовчки і курив люльку. Він терпеливо чекав, поки внук щось скаже. Але внук не говорив нічого, нервово перекидав листки за листками і тільки зітхав.

Несподівано хтось у дворі заплескав. Коарасіаба підняв голову:

— Падре Вісенте, — сказав, прислухаючись до кроків.

Дійсно, прийшов священик.

— Доброго здоров’я, Коарасіабо, — привітався він. — Як живеш, Арасі? Що це в тебе таке? Мабуть, щось цікаве. Можна мені подивитися?

Збентежений Арасі посунувся на лавці і попросив священика сісти.

— Пушшя! — здивувався священик. — Бачиш? Це — фабрика літаків.

Обидва індіяни були просто заскочені такою ученістю падре Вісенте: виходило, що і він щось-знає про будову літаків!

А священик почав уважно оглядати журнали і вирізки та пояснювати Арасі зміст окремих ілюстрацій. Здавна живучи серед простих, неінтелігентних людей, отець Вісенте умів пояснювати часом навіть дуже складні речі такими словами, які були зрозумілі й малим дітям. І тепер, сам зацікавившись фотографіями і поясненнями до них, священик цілу годину просидів з Арасі, розказуючи про кожний малюнок. З кожним таким поясненням Арасі зазнавав глибокого розчарування. Перш за все, виходило, що для побудови літака потрібна фабрика, де працюють сотні робітників і є маса різних великих і дуже дорогих машин. Робітники — не всі прості, а переважно вчені, майстри і «великі майстри» — інженери. Окрім того, були ще й «головні великі майстри» — конструктори, котрі тільки малювали літаки на папері, але самі не вміли їх робити. А ті, що їх робили, мусіли точно дотримуватися малюнку, бо інакше літак не полетить, або згорить у повітрі. Але самі малювати літака на папері не вміли. Зовсім так, як казав дід, що розумна голова нічого не варта при гнилих ногах, а здорові ноги нічого не варті при дурній голові.

Арасі вже не мав ніяких надій, але все ж таки ще спитав:

— І довго треба вчитися на «головного великого майстра»?

— О, — відповів священик, — дуже довго! Треба спочатку скінчити нашу школу — це чотири роки. Потім ще одну, таку, в якій вчиться тепер Данко, — ще чотири роки. Потім ще одну — три роки. Нарешті, ще одну — шість років. Отже, разом сімнадцять років.

Для Арасі було досить: барбарідаде! Сімнадцять років науки!!! Ні, це не для нього!..

Та він спробував ще одного:,

— А, щоб навчитися на літаку літати, треба також сімнадцять років?

— Ні. Щоб стати пілотом, треба вчитися значно менше.

— Скільки?

— Скільки?.. От, бачиш, цього тобі точно не можу сказати... Думаю, однак, що дві перші школи муситься скінчити, а потім ще одну спеціяльну.