— А що ж нам робити?

— Перш усього, вчитися, Коарасіабо! Вчитися багато і вперто! Вчитися писати, читати, працювати. Працювати ви не вмієте і не хочете, а так жити тепер не можна. Досить сидіти в лісі! Прокладайте дороги до ваших племен, будуйте замість халуп справжні доми, обробляйте землю. Діти ваші не сміють бігати по лісах, як Арасі по вулицях, а мусять вчитися на лікарів, на інженерів, на учителів і священиків, як от падре Вісенте!

— У кого вчитися? — похмуро бовкнув Коа- расіаба. — У тапуїтіньґів?

— Так! Коли б ваші предки були мудріші, то досі ви б мали власні школи. Але, коли таких не маєте, то йдіть до «тапуїтіньґів»! Коли навчитеся, коли будете мати власних учителів — відкриєте індіянські школи. Та до того ще дуже далеко!.. Зрештою, наука скрізь однакова: щоб побудувати великий будинок, більший, як церква у монастирі, щоб уміти обробляти землю, або зробити «залізне урубу», — всі мусять знати ті самі таємниці: чи то індіянин, чи то мурин, чи то українець. І запам’ятай, що ліпше вам вчитися навіть у «тапуїтіньґів», як взагалі не вчитися і не знати нічого! Кожну науку можна повернути на добро свого племени.

Коли Сокіл пішов, Коарасіаба довго думав над його словами. З одного боку, він бачив, що землемір говорив правду, але з другого — не міг навіть допустити думки, щоб дорога до його племени стала відкритою, бо, власне, в тому бачив найбільшу небезпеку для ґваянців. Він, Коарасіаба, не тільки не погодився б на прокладення дороги, але, коли б тільки мав силу, загородив би цілу Долину Іґурей горами, а поміж ними напустив би отрутних гадюк, щоб ніхто ніколи не добрався до його народу! Тільки що з того? Плем’я ґваянців уже і так вимирає і маліє з кожним роком саме завдяки тому, що живе замкнуте. Мужі-ґваянці уже не мають звідки приводити до племени гарних жінок, як це було в старі часи. Окрім того, правду казав Сокіл, та відрізаність від світу тримала і далі ґваянців у дикому і темному стані, в такому, який був тисячу літ тому назад. «Чим можете сьогодні похвалитися?» — спитав Іван.

— Можемо похвалитися тим, — гірко усміхнувся сам собі Коарасіаба, — що брудний ботокуд обдурив ціле плем’я дурною коробкою сірників, тих самих сірників, про які знає кожна біла дитина!.. Ґваянці, котрі мали колись славу наймогутнішого і наймудрішого племени, тепер є дурніші від білої дитини, від мерзенного, глупого тапуї-ботокуда!..

Коарасіаба при тій думці нервово засовався на місці і злісно постукав палицею в землю, немов би перед ним стояв хтось, винний у такій ганьбі. Виявивши таким способом свій гнів, Коарасіаба трохи заспокоївся і завзято почав смоктати свою чорну, велику люльку. Курив і думав далі.

Хоч Санто Антоніо було маленьким містечком і хоч Коарасіаба жив у ньому самотньо, проте він уже багато бачив, а ще більше знав такого, чого не бачив. Розказував йому Данко про казкові «оки», що бігають на колесах скоро-скоро по залізних дорогах; про дивні скляні «груші», що висять на залізних «ліанах» і світять самі собою вдень і вночі (в Санто Антоніо електрики ще не було); про такі «ложки», що висять по обох кінцях довгих-предовгих шнурів і через котрі можна було говорити двом людям навіть ще на більшій відстані, як від дому Соколів до монастиря; про величезні, начинені вогнем і громом «гарбузи», котрі падали з «залізних урубу» і руйнували «оки» на колесах, псували шнурки з «грушами» та «ложками» і могли рознести на сміття Коарасіабину халупу, а його самого вбити на смерть, або викинути високо і повісити аж на хресті манастирської дзвіниці. Правда, «груші» і «оки на колесах» видавалися Коарасіабі річчю цілком зайвою для доброго індіянина, але от «гарбуза, начиненого вогнем» він би сам з охотою придбав, щоб кинути його власноручно в нахабну пику Убіражари. То було б страшно забавно, коли б Убіражара полетів угору і повиснув на вершку найвищої браґатіньґи[34]!..

Коарасіаба усміхнувся, уявляючи собі таку картину, але зараз же споважнів знову, почавши думати про поважні речі.

Уявляв собі, що він з Арасі якось таки повернуться до племени, займуть своє законне становище і почнуть керувати... Що з того вийде? Чи забезпечить їхній поворот для ґваянців розвиток, майбутнє? Ні. Плем’я і надалі лишиться темним, диким, вимиратиме далі, як вимирало досі, поки нікого не залишиться. Бо і що ж може зробити він, або Арасі для свого народу? Правда, Коарасіаба був би серед дикунів наймудрішим, ще більше мудрим, як дванадцять років тому назад, коли його прогнано, бо за роки вигнання він уже багато дечого пізнав. Але, з другого боку, пізнав тільки самий краєчок величезного, мудрого і ще таємничішого, як ліс, світу, ніби тільки на те, щоб переконатися, як він мало знає, який він темний і дикий. А чого ж може сподіватися народ, керований темним і диким морубішабою?

Коарасіаба відчував, як бунтується його горда кров — кров славної колись Соняшної Династії, як прагне повороту до давньої величі і сили, як домагається від нього чогось такого, чого не робив ні один з його предків.

— Я мушу вивести плем’я ґваянців на давню дорогу! — шептав він. — Я мушу якось зупинити невблаганну роботу смерти серед нас! Я повинен помогти Арасі стати морубішабою!..

І Коарасіаба думав так вперто і довго, поки в його голові не визрів готовий плян. Від радости він засміявся беззвучним сміхом і нетерпеливо почав чекати на Арасі, котрий, як звичайно, забарився до пізньої ночі в містечку.

Нарешті, коли внук прийшов, старий знаком покликав його до себе, звелів сісти поруч і зашептав йому у вухо:

— Слухай мене уважно, Арасі!.. Тепер я вже знаю, що нам треба зробити... Пам’ятаєш нашу розмову?.. Я придумав!.. О, голова старого Коарасіаби ще чогось варта!.. Отже, ти завтра ж підеш до школи до падре Вісенте. Будеш вчитися. Коли вивчиш всі його книжки, поїдеш, як Данко, до ще вченішого падре, який уміє робити залізні урубу... Зробиш собі таке саме. Тоді сядемо вдвох і полетимо в Долину Іґурей. Візьмемо з собою багато, багато тих дурних сірників... Навіть можна і без дурних сірників... Коли ґваянці побачать нас на залізному урубу, то підкоряться нам і без них... Тоді... Тоді, слухай, Арасі, ти навчиш ґваянців робити також залізні урубу і такі гарбузи, що мають в середині вогонь і грім. Першим з них я вб’ю Убіражару, і тіло його полетить високо, високо... Але потім ми полетимо до всіх індіанських племен, покоримо їх і об’єднаємо під нашим керівництвом. Ти станеш таким могутнім, як в давні часи морубішаба Аімбіре... Ні, ти станеш могутнішим, бо за тобою підуть не тільки всі тупіси, але і тапуяси з гір Амамбаї, Маракажу, Ґаяпо, Піяуї, Араріпе, з річок Тапажос, Шінґу, Араґуайа, Паранаіба, з долин Амазонки. Ми впадемо, як хмара саранчі, на білих і виженемо їх геть з нашої землі! Лишимо тільки тих, кого нам буде потрібно. Залишимо таких, хто буде працювати для нас, учити наших дітей своїх таємниць, робити для нас те, що вони досі робили для себе. Ми примусимо їх віддати нам той борг, який вони завинили ще нашим предкам, що працювали на них, як невільники!.. Я вже старий, Арасі, і напевне не доживу до того, але ти доживеш! Ти будеш найбільшим мужем на нашій землі, а такі, як Самір або Педро вважатимуть за щастя, коли будуть рубати дрова для твого вогнища, як ти тепер часом рубаєш для них. Ти будеш мати все, чого тільки забажаєш: їжі, питва, почестей і найкращу жінку, як то колись мали твої предки... Плем’я ґваянців не буде вже вимирати, а, навпаки, буде рости і кріпнути, бо над ним знову засяють Соняшні Клейноди!..

— Соняшні Клейноди? — живо перепитав Арасі. — Щось я трохи пригадую... Що це таке?

Та Коарасіаба вже пожалував, що сказав забагато, і тому вдав, що не почув останнього запитання внука. А внук знав, що, коли дід прикидався глухим, зайве було питати голосніше другий раз, бо і Арасі робив так само. Але дідова ідея була занадто спокуслива, щоб не захопити сімнадцятилітнього юнака, котрий не раз аж згорав від заздростей і образ, бачучи, що інші мають багато такого, якого не має він, Арасі, а тому ставляться до нього з іронією, навіть з призирством. От, наприклад, донька сеньора Педра — красуня Консуела, по котрій вже давно в думках зітхав молодий індіянин: чи вона на хвилину допустила б думку, щоб стати його дружиною? Ні, вона віддала своє серце рудому Жорже, котрий має найкращі на цілу округу коні, а до того тепер заложив плянтацію кави. І, звичайно, бідному індіянинові годі конкурувати з багачем, котрий може подарувати своїй дівчині коня, золотого годинника, чи ту дивну воду у різьбленій пляшці, що пахла так сильно і гарно, аж забивало від неї дух... Арасі не міг їй нічого подарувати, навіть такого намиста, котре носила кожна бідна дівчина.