Кінець дрота, обліплений якоюсь ствердлою сіруватою масою, розжарювався від прикладеного сірника, поки не спалахнув сліпучим, білим вогнем. Вогонь голосно зашипів і почав розкидати довкола себе цілий водограй таких самих сліпучо-яскравих білих бризків.

Присутні дивилися з цікавістю, аж поки вогонь не погас, але тоді загукали:

— Це вже старе!..

— Це ми вже бачили!..

Та Самір не дав себе збити з пантелику:

— Певно, що бачили, — крикнув він. — Це ж вогонь Сан Жвона! Без нього ніяк не можна обійтись... А от цього ви ще не бачили!..

З тими словами турок витягнув велику, як качалка, рурку, з якої висів шнурок. Самір показав її людям, а тоді став в урочисту позу і з усієї сили смикнув за шнурок. Фоґет зашипів і спочатку бухнув полум’ям, викидаючи з себе велику червону кулю. Куля підлетіла вгору, голосно тріснула, випустивши зі себе три менших зелених кулі, котрі, піднявшись ще вище, тріснули й собі. Але на їхнє місце з рурки вилетіла вже помаранчева куля, яка, як і попередня, підлетіла вгору, тріснула і розпалася на три менших червоних. Вслід за помаранчевою вилетіла зелена куля, тріснула і розпалася на три помаранчевих.

Натовп заревів від захоплення і сколихнув вечірню тишу бурею оплесків:

— Барбарідаде! Оце так!.. Це неймовірне!..

Самір захопився фоґетами, здається, ще більше, як глядачі, і вистрілював їх один по одному. Були вони різні-прерізні, і треба би списати цілу велику книжку, щоб розказати про ті всі «чуда піротехніки», свідками яких були мешканці маленького Санто Антоніо.

Надворі тимчасом стемніло. Стиха шуміла ріка Іваї, впадаючи в ріку Парану, і над ними вже стояв густий туман. В подвір’ї все більше відчувався вогкий холод. Але натовп не помічав ні ночі, що насунулась так скоро, ні холоду, а все вимагав нових фоґетів. Самір вистріляв уже всі ті, що їх призначив на показ, і присягався, що більше не може брати з запасу, призначеного для клієнтів. Але люди не розходилися. Багато з них уже вспіло піти до склепу і накупити в жінки Саміра цілі оберемки «чуд піротехніки», частину яких вистрілювали зараз таки перед склепом. При тому пили пиво і перекусували.

Нарешті Самір вийняв з кишені цілу жменю якихось предметів, подібних до горішків і закричав:

— А тепер, панове, будемо трохи танцювати! Подивіться: це — невеличкі, але вельми сердиті комахи, які ловлять людей за ноги і тому називається буска-пе[7]. Уважайте ж добре!..

З тими словами Самір тернув один такий горішок об дерев’яну підошву свого капця і кинув його на землю. Буска-пе засичав, спалахнув жаринкою і підкотився до ніг Арасі, котрий стояв найближче. Індіянин відступив трохи набік, щоб дати жаринці дорогу. Але буска-пе немов тільки того й чекало: як живе сотворіння, воно раптом скочило до ніг Арасі і тріснуло з такою силою, як би лопла опона на авті. Від несподіванки й переляку Арасі зробив чисто малп’ячий[8] стрибок, якому б позаздрив кожний цирковий акробат, і мало не збив з ніг Саміра. У відповідь буска-пе скочив на індіянина з подвійною злістю і тріснув з подвійною силою. Уже перелякавшись не на жарт, Арасі кинувся тікати, але буска-пе не можна було ні уминути, ні обігнати: він блискавично кидався втікачеві до ніг і глушив все довкола розриваючими вуха вибухами. В натовпі знявся страшний регіт. Реготався і Данко, дивлячись, як переляканий Арасі кидався то туди, то сюди і робив смішні викрутаси ногами, стараючись відчепитися від атакуючого його вогника. А буска-пе ганявся за ним по цілій площі і тріскав за кожним скоком, поки нарешті, вибухнувши зі звуком розірваної бомби, погас.

А Самір тимчасом пустив уже другу кульку, а за нею третю і четверту... Буска-пе, зовсім не звертаючи уваги на тих, хто стояв нерухомо, почали ганятися по всій площі за тими, хто втікав. Рух повітря підхоплював їх і немов прив’язував до втікаючих ніг. І чим скоріше люди тікали, тим скоріше гналися за ними вогнені кульки, тим вище скакали і тим голосніше вибухали.

Вся площа тряслася від крику, реготу і біганини. Заатаковані сердитими буска-пе, підскакували, тікали, зачіпалися за вмисне підставлені ноги і падали, валячи одночасно і других на землю. Качалися по землі і дриґали ногами від сміху. Ті, що стояли далі від небезпеки, присідали від реготу, тримаючись за боки. В багатьох димілися пропалені штани, а на голих ногах повискакували пухирі від попечення. Однак, ніхто не гнівався, навпаки, всім хотілося придбати й собі якнайбільшу скількість буска-пе, щоб полякати ними інших.

— Данку, — з’явився коло хлопця Арасі, котрий вже вспів отямитися від переляку, — ти маєш гроші?

— Які гроші? — здивувася Данко.

— Ну, «які»?.. Звичайні, за які можна би було купити фоґетів і буска-пе?..

— Ах! — зрозумів нарешті Данко і з жалем сказав: — Ні, грошей я не маю...

— А попросиш тата, щоб тобі дав?

Данко раптом опам’ятався: Боже, це ж тато досі напевне дома і чекає, а він за тими фоґетами забув усе на світі!..

— Чуєш? — повторив Арасі. — Попроси в тата грошей...

Данко зітхнув:

— Тато на фоґети грошей не дасть, шкода просити.

— Пушшя Такого скупого, як твій тато, треба пошукати!..

— Арасі! — відразу скипів Данко. — Не смій так ніколи про мого тата говорити! Тато зовсім не скупий! Тато тільки каже, що гріх викидати гроші на фоґети, коли в світі є стільки голодних і бідних людей. Для них тато ніколи грошей не жалує, і ти це знаєш.

— Та знаю, знаю!.. — поспішив змінити свою думку Арасі. — Тільки я все одно мушу грошей дістати.

— Де ж ти їх дістанеш?

— Треба подумати... Може, справді продати бальон?..

Данкові стало сумно, але він вдав байдужого:

— Роби, як хочеш, — відповів: — бальон твій...

— Я ще спробую піти до Саміра, або до сеньора* Педра: може возьмуть мене завтра рубати дрова?..

— І ти підеш рубати дрова, щоб заробити на фоґети?

— Певне!

— Це твоя справа, але я б так не зробив... Але, Арасі, я мушу вертатися. Тато, напевне, вже приїхав і чекає мене. Ти йдеш?

— Я ще ні.

— Ну, то тоді, чав*!

— Чав!

Приятелі розпрощалися...

Почавши наше оповідання, нічого ми не сказали про його героїв, з якими доведеться ще багато разів зустрічатися в цій книжці. Але, коли читач буде терпеливим, то ми його познайомимо ближче і з Данком, і з старим Коарасіабою, і з Арасі, і з багатьма іншими людьми, а також пояснимо всі ті незрозумілі слова, що їх вжито в попередньому розділі.

Але, насамперед про Соняшного Волоса і про Світанка, себто, про Коарасіабу й Арасі, бо ж в перекладі з індіанської мови Коарасіаба є ніщо інше, тільки Соняшний Волос, а Арасі — Світанок.

В той день, коли розпочалася наша повість, минуло вже понад дванадцять років, як дід і внук жили в містечку Санто Антоніо. Попали вони туди цілком випадково, і коли б не падре Вісенте і не вихрищений індіянин Луїз, то і Коарасіаба і Арасі загинули б давно в бразилійських пралісах, а ми ніколи б не змогли написати оцієї повісти.

Отже, одного гарного дня падре*, себто отець Вісенте, вертаючись зі своїм провідником Луїзом зі звичайної душпастирської подорожі по розкиданих оселях в провінції Мато Ґроссо, що лежить по другий бік ріки Парана від провінції Парана, наткнулися в пралісі на вмираючого індіянина Коарасіабу, біля котрого сидів його шостилітній внук Арасі. Обоє індіяни були дикі і, якщо не втікли перед чужими людьми, то тільки тому, що не мали сили. Коарасіаба був увесь покритий ранами, які ятрилися і ропіли, а ноги його були подібні до двох почорнілих колод. Арасі був також увесь в струпах та синяках, а до того такий ослаблений голодом, такий збідований і виснажений, що навіть не сховався за стовбуром дерева, як це робив завжди, чуючи наближення звіря чи людини. Він тільки зі страхом і розпукою дивився на наближення двох чудних, на його думку, людей, що з’явилися з-за гущавини лісу і, побачивши їх, позіскакували з коней. Малому дикунові, котрий звик бачити тільки напівголих індіян, чужинці видалися дуже страшними саме тому, що були одягнені. Особливо ж страшним видався той, хто мав на собі довгу чорну одежу. Арасі не знав, що це був звичайний священичий одяг, а тому подумав, що той чоловік поріс довгою чорною шкірою.