Привітавшись зі старим, священик Звернувся до Данка:

— Це індіянин, Коарасіаба — Соняшний Волос, Данку. Зрозумів?

— Сі, сеньор.

— О! А це другий індіянин — Арасі — Світанок, — показав священик на такого самого смаглявого хлопця, але вже вбраного в штани і сорочку, що виріс між ними, невідомо звідки, мов з-під землі.

Арасі при тій рекомендації сердито зморщив брови і сказав гордо:

— Я — бразилієць!

— Ти — дурень! — зневажливо поправив його дід. — Справжніми бразилійцями є саме індіяни!

Падре Вісенте ледве помітно всміхнувся і заговорив:

— Ти, Коарасіабо, вже бачив того доброго пана, для якого будують хату. А ось це — його син. Сеньор Іван не схотів вам робити кривди і не дозволив вас виганяти зі свого подвір’я, а Данко вже багато чув про індіян від сеньора Алфредо і дуже бажав з ними познайомитися. Отже, живіть дружно.

Потім священик розказав про те, що Соколи мусіли тікати з рідного краю, який завоювали вороги, і що на «великій воді» померла мати хлопця.

Старий смоктав люльку, зрідка кидаючи на Данка допитливі погляди, і хитав головою. Потім пішов до оки, виніс звідти якісь жовті овочі, подібні до цитрин, і подав Данкові.

— Маракужя*[27], — сказав роздільно. — Їж.

Данко спробував подану маракужю істи, але не знав, як. Шкірка її була тверда і гірка. На допомогу йому прийшов Арасі. Він наддер шкірку і показав, що треба висмоктувати лише саму середину. В середині були чорні, завбільшки в пшоно зернятка, сховані в таких мішечках, як клітини помаранчі. Оці мішечки, повні соку, були дуже смачні, винно-солодкі й ніжні на смак.

Хлопці почали знайомитись. Взаємно один одного цікавили, бо походили з цілком різних світів, взаємно хотіли розговоритися. І хоч на перешкоді стояв брак знання спільної мови, але юнаки зуміли його обминути. Арасі почав з того, що закликав Данка рукою йти до халупи, і Данко пішов.

З помітним схвилюванням зайшов до середини і розглянувся довкола. Дошка сперта на двох пеньках і шкіри з убитих звірів по-під стінами складали єдину обстанову оки. На тростинових стінах висіли пучки висушеного коріння і різних зел, а на видному місці — колчани зі стрілами і два луки зі спущеними тятивами. В кутку стояло кілька списів. Посеред оки в ямі дотлівав жар вогнища. Все було прокурене і пахло застарілим димом.

Данко з забобонним почуттям дивився на убогу обстанову, і вона видалась йому казково-гарною. Він навіть пожалував, що тато, замість тієї хати, яку він тепер бачив, правда, ще незакінченою, не наказав вибудувати собі отакої хатини. Особливо ж його увагу притягли справжні луки і стріли, про які він стільки намріявся в Европі.

Арасі тим часом показував йому власного кривого ножа в піхвах, шкірки з убитих гадюк і скляні кульки — боліні*, що є предметом улюбленої гри всіх бразильських хлопців. Показуючи ту, чи іншу річ, Арасі виразно називав її по-портуґальськи і змушував Данка повторювати. Нарешті, поліз в кут, застромив руку в тростяну стіну і витягнув, звідти ще якусь річ.

— Пітека*, — пояснив Данкові. — Знаєш, що це таке?

— Ні.

— Пітека, — повторив ще раз Арасі і подав пітеку Данкові.

Данко взяв її в руки і почав уважно оглядати. Це були два кружечки шкіри, завбільшки в долоню, зшиті краями і сильно випхані чимсь зсередини, так що з них вийшов плескуватий м’ячик. Посередині одного кружечка була зроблена дірочка, в якій стреміла рурка, приблизно величини пальця, а з неї стреміла китиця пір’я.

— А для чого пітека? — спитав Данко.

— А от, дивись!.. — сказав Арасі, підбивши пітеку долонею вгору.

Пітека зафурчала і, описавши круту параболу, почала падати вниз. Але Арасі підбив її долонею, і вона знову зафурчала, злітаючи вгору. Китиця пір’я стримувала швидкість її льоту і змушувала триматися в повітрі майже в незмінному положенні — м’ячиком вниз.

— Відбивай! — крикнув Арасі, подаючи на цей раз пітеку Данкові.

Та поки Данко зрозумів, чого від нього вимагають, пітека пролетіла у нього над головою і вдарилася об стіну.

— Еп-па, портуґез! — розсердився Арасі, підняв пітеку і підбив її до Данка. — Кажу, відбивай!

Але і на цей раз вислід був той самий, тільки Данко вже сам підняв пітеку і ударом долоні подав її в сторону Арасі. Той відбив, а Данко знову «промазав», і пітека упала у нього за плечима. Звичайно, Арасі був старший від Данка а до того мав неабияку вправу в цій грі, в яку, зрештою, грають завзято всі діти в Бразилії, і Данкові годі було з ним змагатися. Але малого європейця відразу гра захопила, і він, даючи промах за промахом, щодалі, то попадав у більший азарт.

Так минула непомітно майже година часу, поки знадвору не донісся голос священика, котрий кликав Данка їсти шураско. За намовою отця Вісенте Данко, як заступник господаря, попросив на прийняття також Коарасіабу й Арасі, висловивши своє запрошення словом: «Ходім!».

Коло розложеного вогнища стояло чимале дерев’яне корито з тонко порізаним м’ясом, плетений кіш з хлібом і відкрита бочівка солодкого пива місцевого виробу. Робітники, понастромлювавши шураско на довгі, загострені палиці, пекли його над вогнем, час-до-часу поливаючи маринадом. Кілька готових шураско вже стояло осторонь на тих самих палицях, зложених у стіжок.

— Ну, починаємо, — сказав священик. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...

Всі повставали, поскидали капелюхи і проказали коротку молитву. Потім брали шураско, хліб, пиво, бажали Данкові щастя і сідали їсти.

Досить неприємне на перший погляд м’ясо виявилося дуже соковитим і смачним, так що Данко сам здивувався, коли з’їв аж два великих шматки, яких би вистачило на цілу родину. Солодке пиво ще збільшувало апетит і приємно шуміло в голові.

Не забракло і гостей: то той, то інший перехожий завертали у подвір’я і приймали участь в шураскаді.

По закінченні прийняття робітники повставали, поскидали капелюхи, поклепали по плечах отця Вісенте й Данка, а тоді жваво і весело взялися прибивати дощані стіни.

До місяця Соколи вже були у власній хаті. На послуги землемір взяв немолоду муринку Алісу, якій доручив цілу господарку і нагляд над сином.

Аліса була дуже роботяща, дуже добра і побожна, але й не менше криклива. Вона постійно гримала на Данка за кожну дрібницю, а часом і зовсім без ніякої причини, щоб лише виявити свої турботи і любов. Ранком і увечері, а то і посеред білого дня, вона налітала на хлопця, мов гураган, хапала його в свої сильні руки, тягнула до умивальки і так енергійно мила, що тільки клапті мильної піни летіли довкола. Потім витирала до червона його тіло пухнатим рушником, перебирала в чисті сорочки, розчісувала чорні кучерики, стогнучи і нарікаючи, що брудцішого хлопця не бачила за все своє життя.

Стіни кімнати Аліси були обліплені безліччю святих образків, а на почесному місці стояла статуя чорного святого Бенедикта — покровителя муринів, якого служниця найбільше поважала.

Свою мову Аліса пересипала вигуками, приказками і цікавими зворотами, які Данко навчився розуміти лише згодом.

— Барбарідаде! — кричала вона, зустрічаючи його на порозі при повороті зі школи, — Ти знову сьогодні грав з хлопцями в боліні й спізнився на обід?!! Чи ті урвиші[28] є товариством для порядного хлопця? Мій Господи Небесний! Я вже не можу витримати з тобою!.. Чекай, чекай, прийде батько!.. Я йому розкажу, як ти мене слухаєш! І не думай, що я на цей раз буду тебе боронити, коли батько візьме прута і почне тобі науку на спині записувати! Можеш уже мочити бороду!..

«Барбарідаде» — це означало «варварство», а «можеш мочити бороду» — «приготуйся до поганого».

Другим разом трагедія виникала з іншої причини: