Все це Данко вже вспів вивчити до подробиць з вікон горішнього поверху, при яких стояв нераз цілими годинами, і мріяв про те, коли нарешті йому буде дозволено побігти туди, куди з вікон не засягав зір.

Сокіл тим часом побував на місці роботи, заключив вигідний для себе контракт з Ґроссбахом і, набравши партію робітників з містечка, виїхав до лісу.

Скінчилася незабаром і Данкова неволя. Одного теплого, соняшного ранку падре Вісенте сказав:

— Ну, Данку, ти вже, хвалити Бога, здоровий, і погода сьогодні гарна. Коли хочеш — підемо подивитися на вашу хату. Тато мені доручив припильнувати будови.

Данко дуже зрадів, скоренько зібрався і пішов зі священиком.

За три тижні перебування в сутінках манастирського дому він відвик уже від свіжого повітря і сонця. І тому, коли вийшов надвір, в першій хвилині мусів примружити очі й затриматися за одвірок, бо від блиску сонця у нього закрутилася голова і сперся віддих. Та за кілька секунд це минуло, і він, міцно тримаючись за руку о. Вісенте, вийшов на вулицю, з цікавістю розглядаючись довкола.

Погода дійсно була гарна. Санто Антоніо грілося, аж парувало, під гарячим промінням сонця. Було це ні містечко, ні село в європейському розумінні, а звичайне селище, що називалося по-бразилійськи кольонією. Чотири, або п’ять десятків дерев’яних будинків, критих ґонтами[22] і довільно розкиданих по великій рівнині, обгороджених, або й не обгороджених парканами — оце й було Санто Антоніо. Коло домів росли банани, помаранчі, пальми і ще якісь дерева, котрих Данко не знав. Майже у кожному дворі зеленіли грядки з городиною, серед котрої Данко пізнавав буряки, салату, редиску і цибулю. Поза огорожами ходили кури, качки і пати* — дивні птахи з тулубами качок і головами індиків, а по-під парканами густо росли широколисті лопухи, лобода, жовтіли, як порозкидані золоті дукати, кружечки кульбаби, усміхаючись своїми веселими личками до соромливих фіялок, що витягали лебедині головки з рясних зелених підковок листя. Данко так зрадів, побачивши знайомі рослини, що аж усміхнувся і показав на них отцеві Вісенте:

— Европа... бастанте!..[23]

Священик зрозумів і хитнув головою.

Віконниці і навіть двері всіх домів стояли розкриті навстіж, а на підвіконниках і перилах балькончиків провітрювались розложені подушки, перини і коци. На травниках проти сонця білилася білизна, якої в Бразилії не виварюють, а тільки злегка перуть, намилюють і розкладають на землі, залишаючи дальшу роботу сонцеві.

З коминів здіймався вгору легенький димок і танув у повітрі. Ці комини, вибудувані знадвору кожної хати і сперті на дерев’яні стовпчики, видавалися Данкові особливо смішними і забавними.

В городцях працювали жінки у ширококрисих солом’яних капелюхах, що хоронили голови від гарячого сонця.

Розмішене червоне болото липло до ніг і в деяких місцях творило зрадливі сковзанки, а широкі баюри змушували робити круті зиґзаґи то в один, то в другий бік.

Посуваючись обережно вперед, наші знайомі зустрічали і місцевих чоловіків, що з фойсами[24], або мотиками на плечах поволі тягнули в поле. Вони також мали на головах великі капелюхи, а на ногах — капці з дерев’яними, або шкіряними підошвами, які, замість верха, мали єдиний ремінець. Треба було неабиякої вправи з цим взуттям, щоб втримати його на нозі і не загубити в клейкому болоті, або, виходячи на слизький горбок, чи, сходячи з нього, не впасти простісенько в густу болотяну кашу. Чоловіки носили штани низько, на самих бедрах, тісно стягнувшись пояском.

— Бом діа[25]! — казали вони, скидаючи з пошаною капелюхи і з цікавістю приглядаючись до Данка.

— Бом діа! — відповідав священик, підіймаючи й свого капелюха.

Босонога дітвора ганяла по рідкому болоті, розбризкуючи голими п’ятами цілі водограї, або, закачавши штанці, лазила по найглибших калабанях.

— Слава Ісусу Христу! — кричали діти, зауваживши священика, і підбігали до нього, також цікаво поглядаючи на Данка.

— Слава навіки! — ласкаво відповідав отець Вісенте, зупинявся, витягав з кишені «сантіні» — маленькі святі образочки — і роздавав дітям.

Діти дякували, з побожністю цілували образочки і, вдоволені, відходили, показуючи одні другим, що вони від священика дістали.

Так, вітаючись зі старшими і з дітьми, та обмінюючись подекуди кількома словами, отець Вісенте з Данком опинилися перед відкритими дверима якогось дому, де коло порога зібралося кілька чоловіків. Вони, видно, також ішли до роботи, бо під стіною стояли фойси, мотики і сокира, а на землі — чайник. Кинувши оком через двері, Данко зауважив за ними невеличку кравецьку робітню, власником якої був, як можна було догадатися, той низенький, сухорлявий чоловічок, котрий стояв на порозі з перевішеним через шию сантиметром.

— А, падре!.. Комо вай? — привітався кравець.

— Муньто обріґадо, во бень. Комо вай о сеньор?[26] — відповів священик і зупинився.

Всі присутні обмінялися з о. Вісенте легкими обіймами і взаємним поплескуванням по плечах, а тоді один з чоловіків підняв чайник, ділляв кую, котру тримав у руках, і подав її мовчки священикові. Той подякував і став пити шімарон. Так постояли з десять хвилин, поки о. Вісенте випив кую, поговорили про щось, очевидно, про Данка і його батька, бо священик кілька разів казав: «сеньор Алфредо», «сеньор Іван», «Данко», а потім розпрощалися і всі розійшлися в різні сторони.

Пішли далі, поки не дійшли до склепу Саміра, і там знову повторилася історія з шімароном і з оповіданнями про Соколів і Ґроссбаха. Видно було, що тут ніхто нікуди не спішив і радо приставав до балачок, особливо коли вони велися при гарячому шімароні.

Нарешті прийшли на будову.

Двір уже був обгороджений високим парканом, а в дворі лежали стоси дощок, стовбів і ґонти. Хата виглядала покищо, як кістяк: були закопані вже всі стовби, прибиті всі поперечки і зведені крокви. На вершку ще непокритого даху стреміла прибита зелена гилляка, а робітники, ніби скінчивши роботу, сиділи і курили.

Падре Вісенте привітався і спитав:

— Вже?

— Сі, сеньор, вже, — відповіли робітники. — Чекаємо шураски*.

— Я вже замовив учора. Підіть принесіть все, що потрібно. А ось тут маєте сина господаря. Він заступатиме свого батька.

Робітники підходили до Данка, обіймали його і плескали по плечах і питали щось про Бразилію. Хлопець був у клопоті: він і мало розумів з того, що говорили, і дивувався, що робітники мали такий вигляд, ніби вже скінчили роботу, а в той самий час хата зовсім не придавалася на те, щоб тут жити. Він запитливо подивився на священика.

Падре Вісенте довго йому пояснював словами і жестами, поки нарешті Данко зрозумів: у Бразилії є такий звичай при кожному будівництві, що, коли зведуть крокви, прибивають нагорі зелену гилляку. Тоді господар є зобов’язаний улаштувати для робітників прийняття — шураскаду* з пивом. Шураско — це печене на вогні м’ясо, яке напередодні заправляється оцтом, сіллю, цибулею, часником і перцем.

Діставши дозвіл, частина робітників пішла принести все, що потрібне, а друга заходилася розкладати вогонь.

Віддавши розпорядження, падре Вісенте взяв Данка за руку і повів його в глибину двору, де стояла знайома вже нам з першого розділу хижа. Перед входом священик заплескав у долоні. На цей виклик з хижі висунувся босий старий чоловік в коротенькій спідничці і в кожушку, накинутим на голі плечі. Довге волосся, рівне і чорне, підрізане над бровами, ззаду було зв’язане в «кінський хвіст». Темна, землисто-матова шкіра його обличчя пооралася глибокими зморшками, хоч очі старого, темні, блискучі, видавалися цілком молодечими. Руки і ноги діда вкривали численні шрами, що лишилися по давно загоєних ранах, а на грудях був витатуюваний знак, подібний до сонця: кружечок і промені довкола нього.