— Ну, то що ж мені робити?

— Що робити? Покинути Санто Антоніо і піти за Парану в наші сторони. Поживемо з тобою в лісі, щоб ти перестав смердіти духом білих, щоб навчився того, що мусить знати кожний індіянин. Я вчитиму тебе. Навчу всього, і того, що мусить знати тільки морубішаба... Тоді підемо в Долину Іґурей до наших і розкажемо їм про підступ Убіражари. Побачиш, що плем’я піде за тобою, підкориться тобі!..

Арасі криво посміхнувся:

— Іти до лісу? Ти забув, діду, про свої ноги? Що ж я з тобою в лісі робитиму?

Арасі сказав правду: Коарасіаба по тому пам’ятному вигнанні з племени був уже нездатний до тяжкого первісного життя. Ноги його часто опухали і боліли немилосердно, особливо в дощливі дні.

— То йди сам, — спробував він ще одної поради.

— Сам до лісу я не піду! — рішучо заявив Арасі. — Я лісу вже не знаю і загину в ньому через кілька днів.

І знову внук сказав правду. Коарасіабі зробилося ще тяжче.

— Ех, — сказав він, — коли б мені до моєї голови на твої ноги!.. Але що варта мудра голова при гнилих ногах? І що варті здорові ноги при дурній голові?..

Запала мовчанка. Коарасіаба довго вагався, перше, ніж зважився поставити останнє питання:

— Значить, ти не вернешся до своїх?

Арасі й справді зовсім не хотів повертатися до племени, не приваблювало його навіть почесне становище морубішаби, а безтурботне життя в Санто Антоніо видавалось йому у порівнянні з життям дикого племени справжнім раєм. Але він не наважився сказати цього дідові, а тому збрехав:

— Я пам’ятаю, діду, що мушу вернутися і вернуся неодмінно. Тільки наперед треба подумати, як ми доберемося з тобою туди, коли не хочемо помочі білих? Тією самою дорогою я вже не піду! Мені ще й досі ввижаються ті трясовини, стрімкі скелі, глибокі потоки і страшні ліси, через які доводилося продиратися...

— Бачиш, — живо підхопив Коарасіаба, — а все ж таки ми пройшли! Ти був малий і слабосилий, а я, падаючи зі Скелі Невороття, поранився і потовкся, але ми пройшли!

— Ну, ми напевне загинули б, коли б не падре Вісенте... Але, коли б ми навіть на поворотній дорозі і не загинули, то в якому вигляді ми станули б перед племенем? Та нас би діти камінням повбивали!.. Ні, ні, для повороту мусимо шукати іншої дороги, щоб станути перед ґваянцями сильними і здоровими, як личить морубішабам!

— А є інша дорога?

— Треба шукати! Коли щось придумаємо — підемо негайно.

Коарасіаба не знав брехні і не знав, що внук уже не перший раз його дурить, а тому запальчиво заговорив:

— Так, так, Арасі, підемо негайно!.. Чи ми можемо подарувати, щоб над нашим племенем був морубішабою брудний ботокуд? Щоб дурна коробка сірників у руках нікчемного тапуї зруйнувала одвічні закони і потоптала наші права?.. Коли ми не помстимося, Арасі, то на нас упаде страшна помста Сонця і Тупана!.. Я вже немічний, правда, але ти — молодий і сильний. Ти вернешся в Долину Іґурей! Ти заведеш там давні закони в племени! Ти поновиш славу Соняшної Династії! Ти зробиш це правда?

— Так, зроблю... Навчи тільки, як туди дістатися живим і здоровим? Придумай щось. Адже, ти — старий і мудрий...

Арасі в душі сміявся над дідом, знаючи, що в Долину Іґурей всі дороги однакові, себто, нема доріг. Адже, недаром морубішаби ґваянців вибирали колись таку закутину, куди неможливо було дістатися білим. Але, перекладаючи тяжку задачу шукання шляху до повороту на дідову голову, Арасі сподівався, що той на якийсь час перестане до нього чіплятися і дасть йому спокій.

Дійсно, Коарасіаба глибоко задумався. Думав він цілу ніч і кілька наступних днів, але нічого придумати не міг.

Кожного разу, як тільки Сокіл приїжджав додому і відвідував Коарасіабу, старий питався, які є новини від Данка. Не зважувався при тому признатися, що числить місяці і тижні до повороту свого улюбленця, а обмежувався до відомостей, чи хлопець живий, чи здоровий і чи добре вчиться. Сокіл охоче говорив про сина, тим більше, що Данко й у гімназії поводився добре і належав до найпильніших і найздібніших учнів у клясі, про що кожного місяця інформували його учителі.

Мішаючи портуґальську мову з індіянською, Сокіл і Коарасіаба привикли вже давно досконало розуміти один одного і часто збували в розмові довгі години.

Якось то під час однієї такої розмови Коарасіаба несподівано спитав:

— Слухай, Іване, а для чого ти пустив Данка жити окремо від себе?

Сокіл зітхнув:

— Мусів. Адже ти знаєш, що Данко повинен вчитися в більшій школі.

— Для сина найліпша наука — при боці батька. А тут, ти сам кажеш, нема шкіл з наукою і мовою вашого племени.

— Не розумію тебе, Коарасіабо...

— Чому не розумієш? Ліпше було б, коли б ти, замість посилати сина на чужу науку, вчив би його сам. Ніхто не навчить ліпше юнака, як власний батько.

— Помиляєшся, Коарасіабо: щоб дитина чогось навчилася — вона мусить сидіти півдня в школі і слухати учителів.

— А ти візьми Данка з собою в ліс і вчи його не півдня, а й цілий день.

— В лісі? — здивувався Сокіл. — Яка ж може бути наука в лісі? І як я один зможу навчити хлопця всього того, що вчать багато окремих учителів?

— Так, так: вчать багато учителів і кожний по-своєму. Яка користь з такої науки?

— Ні, Коарасіабо, не кожний по-своєму, а кожний — чого іншого: один вчить рахувати, другий — якоїсь мови іншого «племени», третій — про життя і землі чужих країн...

— Ну, і для чого то все?

— Як «для чого»?! Щоб знати!

— А навіщо так багато, знати? Знати треба тільки своє. Чуже — байдуже!..

— Неправда, Коарасіабо! Знати треба все, і сьогодні нема такої людини, котра б могла сказати, що знає забагато. І чим більше хоче той чи інший чоловік знати, тим більше мусить учитися у чужих людей. Той, хто знає тільки своє, ніколи не буде таким розумним, як той, що знає і своє і чуже. А в знанню — сила! Ти подивися: Бразилію завоювала горстка людей, яка прибула з-за «великої води», знаєш, чому? Тому, що вони були більше вчені, як ви, індіяни!

Ці слова отрутною стрілою вразили серце Коарасіаби:

— Ті, що завоювали Бразилію, буди брехливими, підступними собаками! — крикнув старий з ненавистю.

— Хай буде по-твоєму, Коарасіабо, називай їх, як хочеш. Але мусиш признати, що, коли б індіяни в ті часи були більше вчені, коли б уміли будувати великі човни і подорожувати по світі, щоб пізнати його, коли б мали добру зброю — вас би ніхто не завоював! А індіяни були темні і дуже дикі. Вони не знали того, що знали інші народи, а тому і не могли оборонити своєї землі. Десять учених чужинців могли перемогти ціле плем’я невчених індіян. Коли, наприклад, один білий вистрілив з рушниці і вбив птаха, то ціле ваше плем’я перелякалося і покорилося йому, повіривши, що той білий є «богом грому».

Коарасіаба не міг заперечити і сумно спустив голову.

— Але, — продовжував Сокіл, — не всі, які їхали сюди, були «підступними собаками». Багато їхало сюди таких, котрі бажали вам добра, котрі хотіли вас вчити і зробити ваш край таким, як і всі інші краї. Та небагато індіян це розуміло, небагато розуміє це й тепер. Взяти, наприклад, Арасі... Ти не гнівайся, Коарасіабо, але ти немудро зробив, що не пустив хлопця до школи. Що з нього буде? Нічого! Ходитиме до Саміра, чи до Педра рубати дрова, бо нічого іншого не вміє. А міг би вчитися! Чому ти його не змусив до того? І не тільки ти, а сотні, тисячі індіян повинні віддавати своїх дітей до шкіл. Бо так довго, поки не буде серед вас учених морубішаб, так довго ви не будете почувати себе господарями на своїй землі.

— Неправда, неправда! — закричав Коарасіаба. — Ми є і будемо тут господарями! Тільки ми маємо право на цю землю, де родилися і жили наші предки!..

— Право до землі має той, Коарасіабо, хто живе і працює для неї. Шкода, що ти не був дальше від Санто Антоніо і не бачив, що зроблено для Бразилії за той час, відколи сюди приїхали чужинці. Тисячі людей уже вмерли за неї, тисячі віддали свої сили і здоров’я, щоб на місцях непрохідних лісів побудувати великі міста, залізниці, школи, лікарні... А ви? Що ви зробили для своєї землі? Що зробило те плем’я, з якого ти походиш? Чим можете сьогодні похвалитися? Довкола такий самий ліс, як був тисячу літ тому назад, такі самі оки з тростини, ті самі луки і списи, такий самий темний народ. Яка з вас користь кому? От живете, полюєте, воюєте одні з другими і на тому кінець.