— І що?

— Покищо нічого. Раз тільки відкопав обгорілі кости.

— Де вони?

— Лишив на місці, відправив панахиду і хрест поставив. Он там у куточку подвір’я. Сьогодні не знайшов нічого. А я хотів би знайти чи якісь церковні речі, чи предмети домашнього вжитку, чи зброю тих часів. Це мало б велику вагу для історії і науки.

Данко був навіть трохи розчарований:

— То, значить, це все неправда, що оповідають про скарби отців єзуїтів?

— Звичайно. Адже отці не дбали за скарби земні, а за вічні. Зрештою... Хто зна? Може десь котрий єзуїт і зібрав трохи золота, чи діамантів. За них же в ті часи було нетрудно. Індіяни їм не надавали значення і навіть не підносили з землі. От, кажуть, наприклад, що такий скарб є укритий під водою коло Сете Кедас, але до нього ніяк не можна дістатися. Оповідав мені один дуже поважний чоловік, якому можна вірити, що під спадаючою водою в соняшний день видно якісь двері. Але може бути, що це й звичайний собі камінь такої чудної форми.

Данко знову нашорошив вуха і вже приготувався слухати далі, але падре Вісенте встав:

— Іди вже, дитино, додому, а я відмовлятиму свої молитви. Іди і не думай ні про які скарби, бо через них не один розуму і життя позбувся. Іди з Богом!

Данко встав, поцілував священика в руку і задумано поплівся до хати.

Після чотирьох років перебування в Санто Антоніо, коли Данко скінчив початкову школу, Сокіл хоч-не-хоч мусів з сином розлучитися: Данко повинен був виїхати до Сан Павло, щоб продовжувати науку.

Стара Аліса, вештаючись по хаті і готуючи Данкові речі до подорожі, голосно плакала і приговорювала, немов би хлопець принайменше вибирався на війну. Коарасіаба не вмів говорити жалісних слів, але став ще більше мовчазним і задуманим, а прислану Алісою їжу відсилав назад неторкненою. Та напередодні від’їзду закликав Данка до себе і подарував йому такий чудовий кошик на білизну, що хлопець, якого вже давно перестала дивувати майстерність індіянина в того роду виробах, тільки очі розкрив:

— Це ти зробив? — спитав недовірливо.

— Я. Тобі подобається?

— О, Коарасіабо, це щось чудового!..

Кошик дійсно був чудовий. Темночервоні, зелені, жовті і білі стебла трави спліталися на його стінах в складні орнаменти, а накривка виглядала так, немов би була вишита намистом.

— Який ти добрий, Коарасіабо! — зворушено сказав Данко. — Я тобі дуже дякую за цей подарунок. Але не буду його брати з собою, щоб не попсувати. Лишу вдома.

—.Ні, — сказав Коарасіаба, — візьми з собою: будеш мене згадувати. А коли і поламаєш — нічого. Я тобі зроблю ще. Зроблю два, три — скільки хочеш...

Коарасіаба не вмів любови висловити іншими словами...

***

Данко поїхав.

Сумував за ним батько, коли, повертаючись із лісу, не зустрічав теплих обіймів сина. Сумувала Аліса, не маючи більше кому догоджати і дорікати. Сумував падре Вісенте за своїм балакучим і цікавим на все улюбленцем. Навіть Арасі відчував якусь пустку по Данкові, від котрого щоразу можна було почути щось нового і котрого Арасі вважав страшно вченим.

Та, здається, найбільше сумував старий Коарасіаба. Тільки по від’їзді Данка він зрозумів, що цей малий білий хлопчина впродовж останніх чотирьох років став невід’ємною частиною його думок, почувань і взагалі життя. Один лише Данко по-справжньому любив Коарасіабу, цікавився ним і знаходив спільні інтереси зі старим відлюдком. Він був тією живою жилкою, котра лучила діда з нелюбим світом, він все мав для старого в запасі щире, тепле слово, він звірявся індіянинові зі всіми своїми дитячими плянами і таємницями і тільки він одинокий співчував трагедії індіян. Кожного разу, забігаючи в убогу оку, Данко приносив зі собою ніби подув свіжого вітру, роз’ясняв її сум своїм веселим щебетом і розгладжував похмуро зморщене чоло її господаря.

Тепер, коли Данко від’їхав, Коара'сіаба раптом відчув себе занедбаним і нікому не потрібним. Тростяні стіни халупи гнітили його якоюсь пусткою і виганяли в ліс. Але і в лісі тепер Коарасіаба не знаходив нічого того, що йому давніше видавалося близьким, любим і приманчивим. Іноді тільки, побачивши десь звіря або птицю, відчував у собі пробудження мисливського інстинкту, але ненадовго: досить було пустити з лука смертоносну стрілу, як і забита звірина, і ліс, і взагалі все довкола ставало непотрібним, нецікавим, байдужим. Коарасіабі тепер нічого не подобалось, нічого йому не хотілось, все його дратувало, і він при кожній нагоді зганяв свій поганий настрій на внукові. Гримав на нього, коли тільки той попадався на очі, обзивав непотрібом і ледащом, навіть нераз, коли тільки Арасі не вспів вислизнути своєчасно з оки, бив його своїм довгим ціпком.

— Де ти волочишся, ботокуде? — зустрічав він звичайно, замість привіту, внука. — Знову бігав з малими хлопцями по вулиці? Чи таке зайняття личить майбутньому морубішабі?

Арасі в таких випадках робив кислу міну і мовчав.

— Чи ти й справді забув про своє походження? — продовжував далі сваритися дід. — Коли тебе вже так тягне до білих, то чому не шукаєш товариства з ліпшими, старшими, розумнішими від себе? Чи ж то не стид, не ганьба, що майбутній морубішаба цілими днями забавляє білих малих дурних хлопців? Та твої ровесники білі вже щось роблять і чимсь займаються. А ти й далі цілими днями ганяєш з дітьми...

І Коарасіаба довго кричав на внука, сердито спльовуючи у вогонь. Арасі, знаючи, що дід говорить правду, не перечив. Але одного разу, коли Коарасіаба був особливо сердитий і особливо дошкульно зневажав його, спитав:

— Чого ти, діду, хочеш від мене?

— Ти не знаєш?! — здивувався дід. — Я хочу, щоб ти вернувся до своїх, як законний вождь племени. Для того треба багато вміти і багато знати, а ти нічого не вмієш, нічого не знаєш і знати не хочеш.

— Ну, то що ж мені робити?

Це питання заскочило Коарасіабу. Він ні на хвилину ніколи не зрікався думки, що Арасі, раніше чи пізніше, вернеться до племени і займе там своє законне становище. Треба було тільки відповідного моменту. Але Коарасіаба знав також, що на вождя племени хлопця готується з малих літ, що майбутній морубішаба мусить з молоком матері всмоктати в себе свідомість своєї вищости над іншими, мусить вивчити минуле свого племени, яке зберігається в головах жерців і вождів і передається в спадок наступникам. Вождь-морубішаба мусить знати всі закони, бо він же є і суддею в племени. Нарешті, морубішаба мусить бути добрим вояком і мисливцем, мусить знати всі таємниці лісу і вміти читати його мудру книгу. По найменшому шелесті, найменшому коливанні листя, по найнепомітнішому сліду, залишеному в зарослях або на корі дерев, морубішаба мусить непомильно пізнавати, де криється здобич, а де — небезпека. Більше того, природжений мешканець пралісу не тільки гостро бачить, не тільки чує вухом і носом, — він ВІДЧУВАЄ. Навіть там, де часом ні звук, ні рух, ні знак, ні запах не зраджують нічого, добрий індіянин серцем відгадує близькість ворога або поживи.

Народившись і вирісши в пущі, бувши довгі роки відповідальним за плем’я, Коарасіаба знав це. Але як було передати свої знання, волевість вдачі і вміння відчувати внукові, котрий жив серед цілком іншого оточення? Правда, Арасі умів розпізнавати сліди знайомих людей на поросі дороги, умів здалека пізнавати голоси і по запаху опреділити з вулиці, яку їжу готують в тій чи іншій хаті. Але кожний малий індіянський хлопець вважав би це звичайнісінькою річчю. Отже, з погляду кожного дорослого індіянина, Арасі був звичайним неуком і на вождя племени не надавався. Коарасіаба розумів це, і тому постійна журба гризла його серце. Знав, що єдиної ради, яка залишалася на це, внук не прийме, і по тій причині ніколи не висловлював її вголос. Та тепер йому видалося, що мовчати більше не можна, тим більше, що Арасі спитав просто: