Коли говорити про Ґваїру, то найстрашнішими її руїнниками були два бандейранти: Маноел Прето й Антоніо Рапозо[32] Таварес. Маноел Прето нападав на єзуїтські редути в 1611, 1618 і в 1623 роках. У 1628-му році він об’єднався з Антоніо Рапозо Таваресом, і вони разом, зібравши бандейру в кількості 900 мамелуків, 2.000 індіян і коло 700 павлістанців, що їх прозвали люди «божевільними поручниками Тавареса», вдарили на найчисленіші редути в Ґваїрі. Правда, ця виправа була для Маноела Прето останньою, бо він загинув від індіянської стріли. Але зате були також зруйновані редути Санто Антоніо, Сан Міґел, Жезус-Марія, Енкарнасіон, Сан Шав’єр і Сан Жозе. Рапозо Таверес повернувся до Сан Павло з величезною кількістю полонених індіян, котрих продав рабовласникам, а пізніше зробив ще кілька виправ, після чого по найбільшому центрі Індіансько-Християнської Провінції — Сіюдад Реал до Ґваїра залишилися самі згарища...
Скарги й протести, що їх вносили отці єзуїти до місцевих урядів, викликали тільки більшу ворожість до місіонарів, бо ж всі урядовці, що займали високі пости в Бразилії, були одночасно і рабовласниками, отже, особами, зацікавленими у невільництві. Це привело до того, що деякі священики, рятуючи волю й життя індіян, змушені були залишати редути і пересолюватися в інші, менше доступні околиці. В історії записано кілька таких трагічних переселень, коли опікуни-єзуїти чесно ділили всі труднощі вигнання зі своїми півдикими вірними, відмірюючи власними ногами в голоді й небезпеці сотні кілометрів тяжкої дороги через ліси, гори, через болота і пущі дикої землі.
З кожним роком становище індіян погіршувалося, з кожним роком поширювалися володіння наїзників, котрі потребували все більше й більше рабів. Зростала ціна на невільників, а разом з нею зростала і кількість бандейрантів, котрі, правда, вже не вірили в золоті гори й перлові озера, але бачили, що можна заробити гроші й на невільниках. Індіян ловили, де тільки було можна, згуртовували у великі партії і гнали на продаж.
Під впливом того всього у мирних обивателів редутів знову прокинувся войовничий дух і відродилося почуття ворожнечі до білих. І знову щедро потекла кров брализійською землею, запалали пожарища, попливли в небо густі дими...
Боротьба розгорілася наново. Все жадібнішими ставали рабовласники і работорговці, все завзятіше боронилися індіяни, все, упертіше боронили своїх кордонів і своїх прав місіонарі. За це на єзуїтів сипалося все більше скарг до столиць держав, все більше домагань — викинути їх з теренів Нового Світу.
Але властива трагедія розігралася щойно в другій половині вісімнадцятого століття...
В 1750 році уряди Еспанії та Портуґалії нарешті договорилися про устійнення кордонів на півдні Бразилії і підписали так званий Мадридський Трактат. Згідно з цим трактатом, місцевість Сім Редутів з кругло 30.000 індіян мала перейти до Еспанії, а еспанці зажадали виселення всіх індіян зі своїх володінь.
На місці кордони почали устійнювати щойно в 1754 році, але індіяни з Сімох Редутів категорично відмовилися покинути загосподарені землі, тим більше, що на дорозі такого переселення неодмінно потрапили б у руки розбишацьких ватаг, а від них — у рабство. Щоб перевести наказ у силу, еспанці вислали проти збунтованих індіян війська, але потерпіли ганебну поразку: озлоблені індіяни знищили їх впень.
Прем’єр-міністром і фактичним диктатором Портуґалії в ту пору був Себастьян Жозе де Карвальое Мело, відомий в історії, як маркіз де Помбал. Була це людина нечувано тверда і жорстока, підступна, підла, жадібна влади і грошей, а при тому сектант і ворог отців єзуїтів.
Використавши факт спротиву індіян з Сімох Редутів, він проголосив усіх єзуїтів державними злочинцями і видав наказ про вигнання їх з Портуґалії і всіх портуґальських володінь. Наказ забороняв також сповідатися і причащатися в єзуїтів і взагалі вважати їх за священиків. Цей ганебний наказ був виданий 19 січня 1759 року.
Наказ мав жахливі наслідки. В Африці, Індії, Бразилії і Портуґалії було знищено кругло 1800 єзуїтів. Частину з них було віддано на галери, частину в кайданах привезено до Лісбони і там скарано на горло, або живцем замуровано у в’язницях, частину повбивано в нелюдський спосіб на місцях. Всі редути, всі каплиці й церкви, які були збудовані єзуїтами на терені Бразилії, спалено, зруйновано і зрівняно з землею, а індіян загнано в рабство.
Так сумно скінчилася двохсотлітня робота єзуїтського ордену на теренах Бразилії. Одна людина розчерком пера викреслила з життя не тільки 1800 самовідречених слуг Божих, а й зруйнувала те, над чим з героїзмом і цілковитою посвятою працювали тисячі впродовж двох століть...
По вісімнадцятьох роках, себто, у 1777 році, після смерти короля Жозе Першого, при котрому Помбал мав таку необмежену владу, державні керманичі зрозуміли, яку страшну і незаслужену кривду зроблено єзуїтам. Повитягано старі акти і почато наново перегляд справи, а тоді устійнено, що єзуїтам не доказано ніякої вини. Наказ Помбала скасували, але відновити наслідків наказу вже ніхто не міг так скоро. Щоб мати поняття, як жорстоко поступили з єзуїтами, досить згадати лише один факт: у форті Сан Жуліон в 1759 році було живцем замуровано 124 єзуїтів. З них через вісімнадцять років вийшло на волю тільки 45 осіб, а 79 загинуло в камінних мішках форту...
А з моментом знищення редутів на землях Бразилії положення погіршилося під кожним оглядом. Дичавіли і озлоблювались індіяни, повертаючись до свого первісного стану, занепало шкільництво, ремесло і промисел, підупало цілковито церковне життя. І хоч працювали далі інші монаші ордени францішканів, кармелітів та бенедиктинів, але вони не в силах були заповнити тієї великої прірви, що лишилася по погромі єзуїтів...
Падре Вісенте сумно зітхнув і задумався, навіть не помічаючи недопитої склянки соку. Потім провів рукою по обличчі, ніби проганяючи погане видіння, і додав:
— І тут, Данку, де ми сидимо, власне був редут святого Антоніо, котрий знищили Рапозо Таварес і Маноел Прето.
Данко, що досі сидів, як заворожений, стараючись запам’ятати кожне слово, раптом стрепенувся і спитав:
— Але церква і монастир лишилися, правда?
— Ні, Данку, не лишилося тут нічого... Церква і монастир, які зараз є, побудовані значно пізніше, по сто з лишнім роках після упадку редуту. Відновив його місіонар отець Антоніо. Блукаючи лісами, він наткнувся на зарослу лісом руїну і постановив собі знову відбудувати на цьому місці опірний пункт християнства. З великими труднощами спочатку майже власними руками поставив маленьку капличку і назвав її іменем, яку носив колишній редут і він сам — капличка святого Антонія. Потім зійшлися люди і з руїн добували каміння та складали нову будову. А згодом коло відновленої церкви та монастиря і виросла оця кольонія..
Так, сину мій, виглядає історія отців єзуїтів і кольонії Санто Антоніо...
Данко сидів добру хвилину мовчки, поки знову наважився спитати:
— А другі редути також відбудували?
— Не всі, Данку. Дещо відбудували, а дещо лишилося надалі руїною. Така руїна стоїть, як позорище, в Куритибі[33], ніби в науку для всіх руїнників, така ж руїна залишилася по найбільшому редуті колишньої християнсько-індіянської провінці — Куйдад Реал до Ґваїра. Навіть на мапах тепер ставлять при впливі ріки Пікірі до Парани хрестик, коло котрого зазначають: «Руїни Ґваїри».
Данко також зітхнув:
— Це дуже страшне, що оповів падре... Але про які це скарби люди говорять?
— Скарби?.. Гм... Це вже вороги єзуїтів видумали, що священики збирають золото і діяманти і ховають їх для себе. Потім, коли тих скарбів ніде не знайшли, наклепники знову видумали, ніби єзуїти свої скарби позаклинали. Не одного священика тортурували, щоб він видав таємницю, але безуспішно, звичайно...
— А... А чого ж падре копав яму під муром?
— То інша річ. Я копаю уже не вперше, бо все надіюся, що ще десь в землі знайду якісь сліди від редуту Санто Антоніо.
