В таких умовах опановувати край, одночасно не цивілізуючи його, було неможливо. А найпотужнішою і випробуваною зброєю в цивілізації диких земель все було духовенство. І от в 1549-му році разом з новопризначеним на Бразилію першим головним ґубернатором — Томе де Соуза приїхало сюди перших шість монахів єзуїтського ордену на чолі з о. Маноелом Нобреґою. Серед тих монахів був також і о. Жозе Аншієта. Обидва названі священики, а особливо Жозе Аншієта, записані в історії Бразилії як найсвітліші постаті, перед котрими меркнуть імена найвидатніших завойовників і світських діячів, а отця Аншієту за його заслуги перед Церквою і державою проголошено навіть Угодником Божим.
На цих шістьох священиків упав весь тягар перших кроків завоювання дикої землі не смертоносною зброєю, а зброєю духовою. І монахи-єзуїти не злякались труднощів та небезпек, а сміло пішли їм назустріч. Вони заглиблювалися в ліси, знайомилися з індіянами, будували каплиці, закладали місійні оселі зі школами, лікарнями і власними господарками. Дикуни відразу пізнали у священиках своїх приятелів, а тому масово горнулись до місій, в яких знаходили правдиве слово Божої істини, знаходили допомогу і оборону своєї свободи перед небезпечними мисливцями, що полювали за рабами. І хоч подавляюча маса індіян знаходилася далі на воєнній стопі з кольонізаторами, але ті, котрі поселилися на місійних територіях і прийняли християнство, робилися вже мирними обивателями, побіч яких спокійно могли жити білі люди.
Еспанці, котрі мали на завойованих землях ще більші клопоти з дикунами, нарешті вирішили й собі піти за прикладом портуґальців і також запросили єзуїтів для організації індіанських центрів, але значно пізніше.
Завдяки наполегливій і тяжкій праці місіонарів-єзуїтів на переломі шіснадцятого і сімнадцятого століть постала в Парагваю Місійна Територія, на котрій було поселено кругло 100.000 індіян, а в західній частині теперішньої провінції Парана, між річками Паранапанема та Іґвассу — Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра, котра в першій чверті сімнадцятого століття обіймала 13 єзуїтських редутів, кожний з яких мав пересічно 3-4 тисячі катехізованих індіян.
Що ж представляли собою редути?
Центром кожного редуту була церква і монастир, збудовані на зразок твердині, як ось і ця наша церква в Санто Анггоніо. Довкола твердині поселювалися індіяни. Кожна індіанська родина мала свою ділянку землі, яку обробляла для власного вжитку. Окрім того, кожний редут мав спільну велику площу, яка називалася Божою Землею і врожай з якої розподілявся між старими та непрацездатними, а також ішов на потреби монастиря. В редуті сиділо звичайно два священики, під наглядом яких індіяни працювали коло землі, годували дріб та худобу та вчилися різного ремесла. Самостійно індіяни не могли працювати, бо і не вміли вести господарства і не були призвичаєні до систематичної роботи. Нераз і в редутах таке бувало, що індіянин, побачивши якусь пташину, покидав на ріллі воли і плуг, хапав свого лука і кидався здоганяти здобич. В тій погоні міг провести кілька днів і нарешті повернутися з убитою пташиною в жмені.
Отже, з огляду на таку дитинну вдачу дикунів, їх треба було постійно мати під наглядом і змушувати робити все потрібне.
Отці єзуїти зробили фактично величезну роботу, яку годі навіть собі уявити. Приборкати гордість ватажків-морубішаб племен, які привикли до абсолютної, необмеженої влади над своїми підлеглими, одночасно боротися з ворожбитством і забобонами індіянських жреців-піяґ*, здобувати довір’я і послух серед цілком диких людей і катехізувати їх — це було надзвичайно тяжкою і складною справою, що вимагала терпеливости, відваги, жертвенности і здоров’я. Але єзуїти переборювали всі труднощі й уперто робили своє діло. В редутах індіяни не лише ставали християнами, але й навчалися багато такого, про що вони раніше не мали ніякого поняття. Історики й дослідники ствердили, що в редутах були гарні будови, кузні, млини, високо стояло ткацтво, зразково велося сільське господарство, а медицина стояла на вищому рівні, як в Европі. Це пояснювалося тим, що індіяни самі знали дуже багато зел та способів лікування, а священики доповнювали їхні знання досвідами європейської медицини і тому досягали великих успіхів.
Все шкільництво, на яке метрополії не звертали уваги і не фінансували, знаходилося також в руках єзуїтів. Протягом майже двохсот років, себто, з середини шістнадцятого по середину вісімнадцятого століття, єдині єзуїти вели школи нижчого і вищого ступіня, де найкращі професорські сили безкоштовно вчили хлопців портуґальської мови, латини, філософії, догматики і математики.
В редутах програма кожного дня була встановлена наперед, і кожний мав визначене зайняття. Навіть діти зранку йшли до церкви і школи, а перед обідом ділилися: хлопчики обідали спільно з монахами, а опісля працювали під їхнім наглядом; дівчатка на обід ішли додому і після обіду також працювали зі своїми матерями.
Великими подіями в редутах були фести[31], що влаштовувалися кілька разів на рік. Особливо урочисто готувалися редути до дня, в який день припадало ім’я святого патрона оселі і до дня Божого Тіла. Індіяни дбайливо прибирали церкву, будували вівтарі в оселі, робили брами з зелених гілляк, готували багато їжі, а самі вдягалися у свою кращу одежу. По Службі Божій відбувалася урочиста процесія, в якій несли статую відповідного святого по всьому селищі. Процесія зупинялася коло вівтарів на молитву, проходила крізь зелені брами, на яких індіяни навішували убитих звірів і птахів, а також різні плоди земні, щоб показати святому опікунові свої досягнення і працьовитість. Випускали високо вгору голубів й інших гарних птахів, прив’язаних на довгих нитках, змагалися в стрілянні з лука, метанні списа і грали у свої національні ігри. На урочистій трапезі присутніми бували тільки чоловіки, але й жінкам відсилали якусь частину їжі.
До якогось часу уряди Еспанії та Портуґалії всіма засобами підтримували єзуїтів і давали їм такі широкі права, що, наприклад, Місійна Територія в Парагваю й Індіянсько-Християнська Провінція Ґваїра перетворилися в окремі держави з власною самоуправою і кордонами, яких ніхто не смів порушувати. Такі ж маленькі, замкнені «королівства» представляли собою окремі місії та редути, розкинуті по широких просторах Бразилії.
Та пізніше сила і впливи єзуїтів ставали для багатьох невигідними і навіть небезпечними. Поперше, місіонарі й справді мали велику силу, спираючись на катехізованих індіян, котрі були готові кожної хвилини вмерти в обороні своїх опікунів. Подруге, рабовласникам, що мусіли купувати, або ловити цілком диких і не призвичаєних до роботи індіян, мозолило очі, що під охороною законів за кордонами місій і редутів жили незалежним життям десятки тисяч вже вишколених і півцивілізованих робітників, котрих можна би було обернути в рабів, коли б не оо. єзуїти. Потретє, що було найважніше, єзуїтів ненавиділи і боялися за їхні відверті виступи проти рабства, як явища, противного Божим законам.
За це все єзуїти нажили собі непримиренних ворогів. Першими з них були рабовласники, а другими — мамелуки й різні озброєні експедиції, що наживалися на торгівлі рабами.
А треба тобі, Данку, знати, що в ті часи про Бразилію ширилися різні легендарні чутки. Оповідалося про те, що в глибині краю є озера, повні перлів, що дна річок вкривають не звичайні каміння, а діяманти, що десь існують гори з чистого золота і що, нарешті, десь живуть індіянські племена в кришталевих палацах. Не були ці чутки цілком безпідставними, бо вже тоді в провінції Ґваїра відкрито багаті поклади золота, а в річках Іґвассу та Тібажі знайдено дійсно велику кількість діямантів. Тому в перших трьох століттях після відкриття Бразилії в її надра пробивалися різні експедиції. Були вони й науково-дослідні, були й пригодницькі, а найбільше — розбишацькі, що нищили й плюндрували околиці, а пійманих індіян повертали в рабство.
Зокрема відзначалося у систематичній висилці таких розбишацьких ватаг Сан Павло. Там збиралися цілі банди різних злочинців та авантюристів, об’єднувалися в озброєні відділи і вирушали вглиб країни. Називалися вони бандейрантами*, від слова «бандейра» — прапор, і записали в історії Бразилії одну з найсумніших її сторінок. Заслочюючись Христовим іменем і виписуючи на своїх прапорах християнські кличі, бандейранти показали себе одночасно найбільшими ворогами Христових заповідей. Головною метою їхніх походів були індіянські скупчення в єзуїтських редутах, звідки можна було з меншим трудом здобути більшу кількість вправних хліборобів та ремісників і з вищими зисками продати їх в рабство. Гинуло багато індіян в тих нападах, гинули нерідко й священики, але бандейранти не дивилися на це, як на гріх...
