І нічого не помогли Данкові його енергійні протести і доводи, що він уже великий і може вимитися сам. Аліса, миттю наготувавши купіль, здерла з нього одежу, вкинула його в гарячу воду і з люттю милила, терла, шурувала, полокала кілька разів, поки нарешті не вбрала у все чисте і власноручно не розчесала його чорні, буйні кучерики. Здається, що це була найгірша кара, бо про прут нічого не згадувалося, тільки за кару Данко мусів з’їсти подвійну порцію обіду.

Трохи тяжчою була розмова з батьком, хоч той і не скликав святих і не погрожував прутом, тільки гостро скартав хлопця за його легковажний вибрик.

Тоді Аліса негайно взяла Данка в оборону і, сховавшись за дверима кухні, викрикувала звідти, що, властиво нічого не сталося, що сеньор Іван цілими тижнями ночує в лісі, навіть без такої надійної опіки, як Коарасіаба, і за те на нього ніхто не кричить. При тому, покликалася на свідоцтво всіх мешканців Санто Антоніо, що Данко дуже добрий хлопець і кожний був би щасливим, маючи такого сина.

— Але, — повторювала вона своє улюблене твердження, — є неможливе догодити цілому світові і своєму батькові заразом, неможливе!..

— Найбільше мене дивує, Данку, — різко говорив Сокіл, не зважаючи на голосіння з кухні, — що ні ти, ні Коарасіба не подумали над Алісою: адже вона напевне не спала цілу ніч від страху за тебе.

— Хай сеньор залишить Алісу в спокої, — почулося знову з кухні. — я спокійнісінько спала і навіть нічого не думала. Коарасіаба, хоч він і чорномазий дикун, але любить Данка, як рідну дитину. А всім відомо, що «хто мого сина цілує — осолоджує мої уста». Ні я, ні ви, патроне, не впильнуємо ліпше хлопця, як старий індіянин. Коли Данко з ним — я ніколи не боюся.

Засоромлений Данко щиро перепрошував батька і обіцяв більше ніколи так легковажно не поводитися.

Вся пригода кінчилась би остаточно щасливо, коли б не те, що Коарасіаба, зірвавши свої хворі ноги в погоні за папугою, три тижні не відлежав безвихідно в халупі, а після того не стратив можливости взагалі ходити до лісу. Вже підвівшись, він цілими днями просиджував при вході до своєї оки, вигріваючи хворі ноги на сонці.

Нарешті, минули вакації, і Данко знову вибирався в дорогу. Знову плакала Аліса, а Коарасіаба виглядав сумним, як осінній вечір.

День прощання був подвійно сумним ще й тому, що Аліса заявила Соколові про свою постанову — лишити працю і їхати, до свого молодшого брата — вдівця, котрий мав нещасливий випадок на роботі і тепер лежав без догляду. Вона вже кілька тижнів думала над тим, але тепер, коли Данко виїжджав, а Соколові служниця була не конечно потрібна, — вирішила таки їхати. Соколові було жаль її пускати, але й стримувати її він не міг.

Після цілих рік проллятих сліз, після сумного прощання Коарасіаби, Данко з батьком всіли знову до літака, а ціле містечко вийшло на летовище, щоб побажати хлопцеві добра і щасливого повороту на другий рік.

Вже в літаку помітив землемір, що Данко час-до-часу неспокійно дряпає собі груди під сорочкою.

— Чого ти шкрябаєшся? — спитав він.

— Не знаю... Мабуть, мене щось вкусило, бо дуже свербить.

— Але ти не чухай. Приїдемо на місце, то подивимося, що там таке.

Коли приїхали до Сан Павло і зупинилися вже в гімназійному гуртожитку, Сокіл наказав Данкові роздягнутися. На грудях хлопця було чотири невеличких червоних плями.

Негайно звернулися до лікаря-спеціяліста. Той подивився на плями і нахмурився.

— Чи це щось небезпечне? — спитав Сокіл занепокоєно.

— Побачимо, — непевно відповів лікар. — Це, на мій погляд, екзема. А вона в Бразилії не належить до приємних хворіб. На всякий випадок, хлопець буде під моїм наглядом, і я вас інформуватиму так довго, поки дитина не буде здорова.

Лишивши хлопця в гімназії, Сокіл на другий тиждень відлетів до Санто Антоніо. Був неспокійний, бо червоні плями на грудях сина не тільки не поменшали від приписаних ліків, але почервоніли ще більше і розкидали далі. Сидячи в літаку, Сокіл задрімав і побачив дивний сон.

Приснилося йому місце його праці в лісі і його похідне шатро. Десь ніби він сидить під тим шатром, коли несподівано з’явилася його дружина.

— Марійко! — крикнув він, безмежно втішений. — Звідки ти тут?!

— Я йду від Данка, Івасю, — відповіла Марія.

— Від Данка? — здивувався Сокіл. — А де ж він?

— Данко купається в ріці. Вода в ній брудна і дуже бистра. Данко може загинути.

— То навіщо ж ти його лишила? — з докором крикнув Сокіл.

— Я його лишила, щоб показати тобі, в якій він сорочці ходить. Ось, дивись! —і і з тими словами вона притулила сорочку до його обличчя.

Від того дотику Сокіл відчув ніби пожалення кропивою, схопився за щоку і... прокинувся.,

Видиво щезло, але лишився неспокій і почуття реальности дотику. Щока свербіла. Сокіл почухав раз, почухав другий раз, нарешті витягнув дзеркальце і подивився: на щоці виднілося два круглих червоних кружечки, цілком таких, як були у Данка на грудях.

Приїхавши до Санто Антоніо, Сокіл просто з летовшца пішов до монастиря і розказав пре свою і Данкову хворобу. Отець Вісенте тільки похитав головою:

— Не подобається мені ні ваша щока, ні те, що ви оповідаєте про Данка. Але, на всякий випадок, я вам дам масть. Завтра побачимо...

Масть не помогла. Сокіл поїхав до лісу, але через тиждень мусів повернутися, бо екзема вкрила все лице, бралася ропою і свербіла жахливо. Одночасно прийшов лист від лікаря, що Данка забрали в лікарню, бо стан його здоров’я погіршав. Лікар писав, що стосуватиме все можливе і має надію хлопця вилікувати. Писав також і директор гімназії і перепрошував, шо віддав Данка до лікарні, оскільки хвороба є заразливою.

Сокіл був у розпуці:

— Слідуючим літаком вертаюсь до Сан Павло! — заявив рішучо.

Отець Вісенте чогось м’явся, але нарешті сказав:

— Ви, пане Іване, не смійтеся з мене, але... Я вам нічого не поможу. Чекати літака мусите ще чотири дні... За той час... Коротше кажучи, я вам раджу звернутися до Коарасіаби. Бачите, навіть наші лікарі визнають, що індіяни знають багато таємниць у лікуванні тих хворіб, де медицина є попросту безрадною. Ваша хвороба, як я міркую, принесена десь з лісу. А Коарасіаба вже вилікував багатьох людей в таких випадках, де, признаюсь зі стидом, я нічого не міг порадити. Отже, спробуйте...

Сокіл пішов до індіянина.

Той подивився на його обличчя, суворо хитнув головою і сказав:

— Мавп’яче лігво.

— Що таке? — перепитав Сокіл.

— Мавп’яче лігво, — повторив Коарасіаба. — Ти вступив у лігво мавп.

— Ну, і що?

— Нічого. Треба лікувати.

— А ти вмієш?

Коарасіаба іронічно всміхнувся:

— У нас кожна жінка це вміє лікувати. От, коли хвороба піде в середину — тоді погано.

— Як «в середину»?.

— Звичайно; на кишки. Кишки стають тоді, як сіть на ловлю риби, і коли не лікувати скоро, то людина вмирає.

Соколові похололо в грудях.

— А ти вмієш лікувати і кишки?

— Вмію, — спокійно відповів Коарасіаба. — Коли не пізно — вилікую і кишки.

— Ну, то лікуй мене скоро, Коарасіабо! Данко також має ту саму хворобу і лежить у лікарні!..

— Прийдеш увечорі, бо зараз не маю ліків. А Данко... Що про Данка кажуть твої вчені лікарі? — Коарасіаба зробив наголос на «вчені» й іронічно усміхнувся.

— Лікують.

— Ага!.. Ну, побачимо, чи вилікують... А ти прийди увечорі...

Після обіду індіянин взявся до готування ліків: щось товк, щось мішав, щось варив над вогнищем, а на ціле подвір’я розходився жахливий сморід.

Коли Сокіл прийшов до нього увечорі і подивився на приготовлені ліки, його огорнув жах: у глиняній мищині стояло щось чорне, густе, мов дьоготь, і страшно смердюче. Аж здригаючись від обридження, він, одначе, дав себе обмастити і, задихаючись від несеного з собою запаху, пішов додому. По півгодині щипання і свербіння, яке доводило його до божевілля, відчув поступову полегшу, а вже коло півночі огорнув його глибокий сон людини, котра не спала кілька діб підряд.