По трьох днях лікування, коли нарешті Коарасіаба дозволив йому обтерти масть оливою, на нього з дзеркала виглянуло чистеньке, здорове обличчя, вкрите ніжною, немов у дитинки, шкірою.

Сокіл міцно обняв Коарасіабу за плечі, дякував йому найщирішими словами, обіцяв, яку завгодно, нагороду, і побіг мерщій до манастиря, щоб зачекати на літак і похвалитися священикові своїм виздоровінням.

Одначе, тішився недовго. Пошта привезла йому дуже тривожні вістки: і лікар і директор гімназії домагалися його негайного приїзду до Сан Павло.

Після полудня Сокіл уже був у Данка. Хлопець виглядав жахливо: ціле його тіло було подібне до одного великого гнійного струпа. Хлопець вив від болю і скаржився на вогонь у всьому череві. По обличчі лікаря видно було, що жадних надій нема.

— Хвороба кинулася на кишки, — сказав тільки він.

Сокіл більше не чекав. Він метнувся у всі можливі сторони і при протекції того самого лікаря та директора гімназії вистарався зараз же на другий день позапланового літака на Санто Антоніо.

Привіз сина додому, напівбожевільного в|ід болю і напівнепритомного від виснаження. Разом з сином божеволів і батько, не вірячи, що дитину вдасться врятувати.

— Скажи, Коарасіабо, скажи, чи є якась надія? — спитав з розпукою у голосі.

— Є, — твердо відповів індіянин. — Ще не пізно. Тільки буде довго. Довше, як з тобою. Але Данко мусить мене слухати і робити все те, що я скажу. Інакше — вмре! Ніякий білий не вилікує мавп’ячого лігва з кишок.

І почалося лікування...

Данко нераз кричав, що готовий ліпше умерти, як слухати Коарасіаби, але той був невблаганний. Двічі на день він зав’язував хлопцеві очі, брав твердими, немов дерев’яними руками його за голову, затикав ніс і безпардонно вливав йому в уста щось страшно неприємне, солонаво-густе. Данко був переконаний, що ковтає теплу, свіжу кров і корчився від обридження. Окрім того, він змушений був випивати денно дев’ять сирих яєць.

— Твої кишки зовсім діряві, — говорив Коарасіяба. — їх треба латати.

Замість води, Данко мусів пити гіркий сік кактусів і вивари з якогось коріння. Зовнішні рани Коарасіаба лікував такою самою смердячою чорною мастю, як лікував Сокола.

Та по кількох днях висліди лікування були такі очевидні, що в них уже ніхто не міг сумніватися: висохле, як у мумії, за час хвороби тіло хлопця почало наливатися, а на шкірі вже почали з’являтися здорові місця.

Заспокоєний Сокіл знову поїхав до лісу, залишивши Данка під опікою отця Вісенте та Коарасіаби, котрий відходив від хворого лише тоді, коли треба було приготувати ліки. Що третій день, правда, прибував від Сокола післанець верхи на коні, але кожного разу вертався тільки з відрадними вістками.

А через місяць Данко вже сидів у ліжку, свіжий і чистенький, немов щойно вилуплене з яйця курча, і весело дивився на світ. Вставати і їсти щось, окрім сирих яєць, свіжих овочів і злегка підсмаженої курячої печінки, Коарасіаба ще не дозволяв, але це вже було дрібницями у порівнянні з тим, що довелося перенести, і Данко покірно виконував усі накази свого «лікаря».

А ще через місяць, зараз після Великодних Свят, Данко приймав уже активну участь у підготовці до чергової церковної фести, які тут улаштовувались чотири рази до року: в першу неділю по Великодних Святах, на святого Антонія, на Покрову і на Непорочне Зачаття.

За дев’ять днів перед фестою у церкві правилися вечірні молебні. Кожний молебень патронували призначені на той день так звані «фестейри» — по кілька пар подруж, або хлопців і дівчат. Кожна пара запрошувала на свою «новену»[36] по десять людей і збирала з них грошеві пожертви на церкву та різні подарунки для фести.

Напередодні фести коло церкви все був великий рух. Сходилися і з’їжджалися люди з околиці за десятки кілометрів пішки, верхи і на каросах[37]. Будували помости для аукціону, будку для продажі пива, приправляли велику кількість шураско, збивали примітивні лавки і столи, натягали довкола шнурки з кольоровими папірцями і гарно прибирали церкву.

Прибуло на фесту три чужих священики, приїхав з лісу і Сокіл, бо його поставили фестейром разом зі старенькою, дуже побожною вдовицею доною Марією, якраз напередодні фести. Оскільки в церкві в день фести правилося одна за другою Служби Божі, Сокіл попросив відправити одну Службу Подяки за щасливе уздоровлення сина і зложив на церкву значну суму грошей.

По закінченні відправ почалися забави. Гості купували шураско, хліб, пиво, солодкі «боли»[38] і сідали їсти.

Найнятий музикант з гармонією пригравав «для смаку» різні народні мельодії, а деякі гості, даючи на церкву невеличкий даток, замовляли для себе ту, чи іншу пісню.

Потім почалася реалізація пожертвуваних на фесту дарунків. Вони були різні: сорочки, черевики, мило, желетки для голення, кухонне начиння, пляшки з горілкою, ножі, кури, поросята і т. д. Це все або продавалося з аукціону, або розігравалося на «колесі щастя».

Коло аукціону звичайно велася завзята боротьба, і було дуже весело. Наприклад, ішов на продаж звичайний солом’яний капелюх.

— Ціна — один крузейро! — кричав аукціоніст. — Ціна — один крузейро! Один крузейро — раз! Один крузейро — два!..

— Два крузейри! — кидав хтось збоку.

— Два крузейри! Два крузейри — раз! Два крузейри — два!

— Три крузейри! — вмішувався хтось новий.

— Добре, три крузейри! Такий гарний капелюх — і всього три крузейри! Продовжую: три крузейри — раз!..

За яких півгодини капелюх вартував уже сто крузейрів, себто стільки, за скільки можна було купити десять капелюхів, але змагуни, попавши в газард, набивали ще вищі й вищі ціни, аж поки хтось таки не перемагав.

— Сто дванадцять крузейрів — раз! Сто дванадцять крузейрів — два! Сто два... Ніхто більше не хоче? Дивіться, який щасливий капелюх!.. Сто два... Ну, хто більше?.. Нема нікого? Сто дванадцять крузейрів... три! — кінчав захриплий аукціоніст і стукав дерев’яним молоточком по столі.

Щасливий переможець платив гроші й брав капелюха. Йому плескали, а до того ще й гармоніст грав туш.

— Пара курей! Пара курей на «колесі щастя»! Купуйте ріфи[39] на пару курей! — кричали підлітки, снуючись по натовпі.

Кричав далі захриплий аукціоніст, фурчало «колесо щастя», грала гармонія.

Діти бабрались коло корита з зафарбованою синькою водою, де на дні лежали залізні риби і жаби. За вудку платилося пів крузейра. З вудкою діти пробували щастя: коли піймав рибку — діставав якусь винагороду, коли піймав жабу — тратив право на вудку і мусів платити вдруге.

Парубки найбільше забавлялися в «биття насліпо». Це була дуже весела гра, що приваблювала багато глядачів. Проголошувалася нагорода, наприклад, пляшка горілки. Той, хто хотів грати, платив якусь суму і діставав великий кілок. Між двома закопаними стовпами розтягали шнурок, а на ньому підвішували три- чотири старих глиняних горшки за вуха. Грачеві зав’язували очі, відводили його на десять кроків від горшків, обкручували кілька разів довкола, і тоді казали бити кілком по горшках. Найчастіше бувало так, що грач, стративши орієнтацію, замість до підвішених горшків, ішов просто на натовп, відраховуючи десять кроків, і тоді з розмаху бив кілком у повітр’я. Довкола реготали і пищали, а грач, розв’язавши очі, зі здивуванням дивився, куди він зайшов, і починав реготати також. А бували й щасливці, котрим вдалося вірно взяти напрям, і тоді з горшка з лоскотом сипалось череп’я, а на шнурку залишалося, сумно бовтаючись, саме вухо. Вдалий удар мав ще більший успіх у глядачів, як промах, і вкривався, як звичайно, криками і сміхом. А вдоволений грач, діставши нагороду, пробував щастя ще раз, і ще раз.

Молоді дівчата ходили з касеткою і за невеличкі пожертви декорували всіх присутніх маленькими кокардками зі стрічок з державними бразильськими кольорами: жовтим і зеленим.