— Добре, мій сину... Але, пам’ятай: в дорозі можуть тобі перешкоджати. Стережися злого Сасі. Він залюбки робить подорожуючим збитки і може привести до загибелі. Добре було б, коли б ти заприязнився з Макашерою: він добрий і любить мандрівників... Коли знайдеш Коему — підете по Соняшні Клейноди обидвоє. Ти поможеш йому, бо він... Він дикун, Данку, хоч і нащадок Коарасі, а ти — вчений. Разом вам буде лекше знайти клейноди... От, коли б ще Ітапіра жив!.. Може, й живе... Він старий, дуже старий, такий як був мій покійний батько. Та піяґи довго живуть... Може, й Ітапіра живе.

Коарасіаба, ласкаво проводячи шерсткою рукою по Данкових кучерях, мріяв уголос:

— І підете з Ранком, знайдете Соняшні Клейноди, а з ними лежить багато-багато блискучих каменів та діямантів. Клейноди забере Ранок для ґваянців, а решту — ти можеш забрати собі, Данку, як заплату за труд. Скарби індіянам непотрібні...

— О, Коарасіабо! — образився Данко і відсунувся навіть від індіянина. — Для золота й діямантів я не піду! Я піду тому, що маю борг перед тобою і тому... і тому, що я дуже люблю тебе, Коарасіабо!..

Данко, сам не знаючи, чому, раптом обняв Коарасіабу і мало не розплакався з незрозумілого зворушення.

Була вже пізня ніч. У містечку поволі вмовкав галас, рідшали вибухи, зате частіше тупотіли вулицею поодинокі й групові кроки людей, що верталися з святкування Сан Жвона додому...

На другий день Данко прокинувся пізно. Глянув на годинник і мерщій схопився з ліжка: він уже проспав снідання в монастирі. Це було прикро. Звичайно, можна щось з’їсти і вдома, можна, зрештою, обійтися і без сніданку, але отець Вісенте буде невдоволений. По договору з батьком, Данко був зобов’язаний приходити до монастиря чотири рази денно і там їсти.

Нервово одягаючись і умиваючись, хлопець одночасно пригадував собі всю нічну розмову з Коарасіабою і відчував якийсь неприємний холодок в грудях, якийсь тягар, що отруював бадьорість ранкового настрою. Йому навіть хотілося, щоб усе те, що він чув і пережив учора, було тільки дивним сном, який би не давив його свідомість нерозважно даної клятви.

Виходячи, побачив Коарасіабу на ґанку під дверима і здригнувся.

— Добрий день, Коарасіабо, — привітався він з тремтінням у голосі.

— Добрий день, — відповів Коарасіаба. — Ти довго спав, і я не міг відійти від дому.

Данко чомусь злякався, що індіянин затримає його і почне говорити про вчорашнє, а тому поквапливо сказав:

— Я спішуся, Коарасіабо. В монастирі напевне вже поснідали.

Та Коарасіаба ані не думав затримувати Данка, ані взагалі не дав по собі пізнати, що у їхніх взаєминах виникло щось нове. Тільки хитнув головою і сказав:

— Іди, іди. Лиш замкни хату і візьми з собою ключ, бо я також іду: один чоловік просив мене до хворого...

Данко поспішно замкнув хату, вхопив ключ і вийшов з подвір’я.

Проходячи повз Саміра, де, як звичайно, стояло при шімароні кілька чоловіків, він пригадав собі фоґети, і на душі йому стало ще важче.

«Треба забрати в Арасі решту і заплатити Самірові за капіле і цукерки», — подумав уголос і приспішив ходу.

На щастя, отець Вісенте кудить виїхав, а другий священик сидів з дітьми в школі, отже, за спізнення не треба було виправдуватись. Скоренько випивши каву, Данко вийшов на вулицю і побачив несподівано Арасі.

— Добре, що бачу тебе, Арасі, — сказав він, привітавшись. — Прошу, віддай мені решту грошей, бо я маю заплатити Самірові те, що йому завинив учора.

Арасі заложив руки в кишені й протяжно свиснув:

— Пушшя ля ґерра!.. А я чекаю на тебе, щоб ти пішов доплатити за фоґети.

Данко остовпів:.

— Доплатити за фоґети?!! — скрикнув він. — Але ж тобі ще мало лишитися тридцять круйзерів!..

— Ет, вай пентіар макако![69] За скільки ж ти думав справді купити фоґетів?! За двадцять круйзерів? Я б не пішов навіть смітитися. За двадцять круйзерів можна було купити тільки один гарний фоґет, або чотири маленьких.

— Так?!!

— А певне, що так. Іди спитай Саміра, коли мені не віриш.

Данкові потемніло в очах.

— Двадцять круйзерів один фоґет?! — перепитав з жахом. — І скільки ж ти взяв?

— Взяв чотири великих, п’ять малих і двадцять буска-пе.

Від зухвалого тону Арасі Данка почала огортати злість:

— І скільки ж те все коштує? — спитав на цей раз гостро.

— Разом — сто тридцять круйзерів.

— Так?.. Ну, то от що я тобі скажу, Арасі: хай тих моїх п’ятдесят круйзерів пропадає вже, але решту — будеш платити сам! Зрозумів?

Арасі зневажливо потиснув плечима і сплюнув:

— Не маю нічого спільного з рибою і нічого платити не буду! Я тобі подарував бальон, а ти мене послав по фоґети, і Самір про це знає. Він мені на кредит не дає нічого, а як дав — то тобі. Іди спитай, на кого борг записаний. Адже Бенедіто приходив тебе питати?

Данкові захотілося сісти просто на землю і розплакатися від стиду: «Вісімдесят круйзерів!.. Вісімдесят круйзерів плюс гостина товаришів!!! — крутилося у нього в голові. — І що я тепер скажу татові?!»

Нарешті хлопчина попав у таку лють, що вперше за все своє життя вилаявся поганими словами:

— Ти — свиня, Арасі, і я не хочу з тобою більше говорити!..

— А ти — бурро! Ну, скажи мені, що такого страшного сталося?

— Те сталося, що я тепер татові в очі не подивлюся!

— Ет, вай-вай на онда! «Не подивлюся татові в очі», — перекривив він Данка. — Подумаєш, велике діло для твого тата сто тридцять круйзерів!..

— Як невелике — то піди заплати, а я тебе більше не хочу бачити!

З тими словами Данко обернувся і пішов геть.

Ішов неуважно, спотикаючись що-кілька кроків, як п’яний, цілком отуманений питанням: Де взяти грошей, щоб, заплатити борг? Уже хотів рішитися на продаж якихось своїх речей, як наприклад, кишеньковий ножик, вудки і сіть на рибу, або футбольний м’яч, але відкинув цю думку і пригадав собі Алісу. Вона напевне при тій нагоді сказала б: «Так, так, Данку: хто купує те, що не може, потім продає те, що не хоче!» І зрештою, біда не в самому борзі, а в непослусі. Хоч би й був той борг заплачений, то прикрої розмови з татом все одно не оминути. «Ніхто не зробить зла, щоб за нього не заплатив», — сказала б знову Аліса...

Данко прийшов додому, замкнувся на ключ і сів на своє ліжко, стиснувши голову руками.

— Ну, що тепер буде?! — шептав з розпукою. — Що буде?! Як же я тепер татові в очі подивлюся?.. Адже тато мене попереджував, тато наказував, щоб я фоґетів не купував!.. Але я був, як мала дитина, як дикун, не витерпів... Де ж таки — велике диво фоґети! А все через Арасі... Навіщо мені, остаточно, здався той дурний бальон і ті фоґети! Коли б не той бальон, то й Коарасіаба не ворожив би на ньому і не посвячував би мене у свою таємницю... А тепер іще ця клятва!.. Чи ж я маю право на якісь обіцянки й клятви у секреті від тата?.. І що я тільки наробив?.. Що я наробив?! От послухав «приятеля», того нікчемного Арасі!.. Ох, правду казала Аліса: «Поведися з добрими — будеш одним з них, поведися з поганими — будеш найгіршим серед них»...

Але потім хлопець покликав на суд самого себе:

— А чи ж справді тільки Арасі винен?.. Чи ж я — маленька дитина, що не має власного розуму? Чи ж я не знав, що у поважних речах не можу брати на себе ніяких зобов’язань, не спитавши батька?.. Ні, я таки винен! Винен! А ще подвійно винен, бо намагаюся свою вину зіпхнути на Арасі. Я ще нікчемніший, як Арасі! Від Арасі не можна багато вимагати, бо ж він — дикун. Але я?.. Ні, я негідний ні татового довір’я, ні татової любови. І коли тато після того не схоче мене більше бачити і нажене від себе геть — то так мені й треба. Так треба!..

Та, уявивши собі картину, коли тато вижене його геть, Данко відчув себе таким бідним і самотнім, що розплакався, як мала дитина. Йому було жаль і тата і себе, і він так страшно хотів, щоб у цей момент хтось його приголубив, пожалів, сказав якесь потішаюче слово, як це колись робила його добра, дорога мама.