Пригадавши маму, Данко простягнув руки до портрету, який колись дав зробити Ґроссбах і який постійно стояв на столику коло ліжка, і почав жадібно вдивлятися в дороге обличчя. Але йому видалося, що мати сьогодні не така, як завжди, а якась інакша, скорбна, сувора.

— І ти гніваєшся на мене, мамцю, правда? І ти також уже більше не любиш свого Данка?.. Так, не варта його любити, бо він — пропаща душа. О-о-о!..

До Данкового жалю раптом приєднався ще й спогад про сумний похорон матері на морі, і він розридався вже на повний голос.

У двері несподівано хтось постукав. Данко схопився, пішов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:

— Хто там?

— Це я, Данку, — почувся голос Арасі. — Відкрий.

Данко знову відчув приплив ворожости до свого недавнього товариша і відповів:

— Не хочу! Я вже раз сказав, що не буду з тобою говорити.

— Ет, дурний! Я прийшов тобі щось гарне сказати... Відкрий!

— Не. хочу слухати від тебе ні гарного, ні поганого! — відрізав Данко.

— Ну, й не слухай! Коли волієш кліпати очима перед татом за довг у Саміра — не слухай і «вай плантар батата»![70] Допобачення...

Згадка про довг змінила Данкове рішення і він, відчинивши двері, висунувся надвір.

— Е-е-е! — засміявся Арасі, побачивши Данкові заплакані очі. — А ти вже й розкис? Замість того, щоб щось придумати — він рюмсає, як Аліса. Ну, годі, годі... Скажи, хочеш заробити грошей, щоб заплатити борг?

Данко обтер очі й недовірчиво подивився на Арасі.

— Чого ж ти дивишся? — спитав нетерпеливо Арасі. — Питаю, чи хочеш заробити грошей?

— Як?

— Та дуже просто: переїхати Парану туди і назад.

— Чого?

— Оце! «Як»? «Куди»? «Чого»?.. Та просив один кайпіра[71] йому якісь пачки перевезти до Мато Ґроссо. Він дочку заміж видає і там щось накупив у Саміра. Частину просив, щоб я перевіз, а частину візьме сам, як вертатиметься увечері. От я й прийшов тобі сказати, щоб ти поїхав разом зі мною.

— Я нікуди не поїду!

— А то чому?

— Бо не поїду. Тато мені заборонив з дому далеко відлучатися.

— А борги робити не забороняв?

— Борг ти зробив.

— Все одно... І чого ти такий смішний, Данку? От послухай: по-перше, перевеземо пачки і заробимо сто круйзерів, по-друге, я колись був на острові Бандейрантів і знайшов таке місце, де напевне закопаний єзуїтський скарб.

Данко відразу ожив:

— Скарб?!

— Еге, скарб. Падре Вісенте його шукає в монастирі під муром, а він — на острові Бандейрантів.

— А чому ж ти його раніше не пробував відшукати? — спитав недовірчиво Данко.

— Та все якось так, то те, то це, то не мав з ким їхати. А самому воно трохи ризиковано. От, поїдемо з тобою вдвох...

— Я не поїду. Шукай собі когось іншого.

— Ну, от знову!.. Щоб перевезти пачки, то я можу й Бенедіто взяти, а скарбу шукати мушу тільки з людиною довіреною. Ні?

Розмова про скарби нагадала Данкові вчорашню ніч, і він спитав:

— Ти вчора довго був коло Саміра?

— Та до самого кінця. Або що?

— Нічого… І ти пізно вернувся?

— Над самим ранком. Шкода, що ти так скоро пішов, бо було дуже весело. Ми вчора бавилися у весілля кайпіра. Консуела і Рудий Жорже вдавали молодих, а мене перебрали за падре. Наговорив я «молодим» дурниць, яких сам хотів, а тоді сказав принести миску води і Консуелу тільки трохи покропив з руки, а решту вилляв рудому на голову. Пушшя, але ж то реготу було!..

— Ну, і що тобі Жорже сказав?

— Та нічого. Що ж він може сказати, коли я так «вінчав», як хотів? Не має права навіть образитися. Ха-ха-ха!.. Але ти їдеш, чи ні?

— Ні.

Удавана веселість, з якою Арасі розповідав про свою вчорашню витівку, відразу змінилася злобою:

— Ах, ти не їдеш?.. Ну, то сиди і плач. Я поїду сам, зароблю сто круйзерів і буду сміятися. А ти плач, бо тато тобі фоґетів не подарує!.. — усміхнувся він на кінець уїдливо.

— Арасі, забирайся звідси геть!.. — крикнув, побліднувши, Данко і затиснув кулаки.

— Та забираюся, забираюся... Тільки чого ти такий упертий? Скарб скарбом, а сто круйзерів є певних, і боргу в Саміра можна позбутися.

Данко почав вагатися: все ж таки, заплативши борг, легше буде з татом говорити. Окрім того, хай тато знає, що Данко не тільки робить погані вчинки, але й старається їх направити. Ці вагання не оминули гострого погляду очей Арасі і викликали на його устах невловиму, легеньку усмішку.

— А той кайпіра напевно заплатить? — спитав по надумі Данко.

— Ну, та напевно ж! От їдь і поможеш мені. Ти думаєш, що мені приємно про той борг думати? Ще коли б він дійсно був записаний на мене, то я б собі сміявся. А так, я завинив, а тобі доведеться покутувати... І ми майже шість літ були добрими товаришами, а тепер через дурних вісімдесят круйзерів мали б зробитися ворогами? Чи не краще лишитися друзями і надалі?..

Довірчивий Данко топився від цих слів, як віск, і вже жалував, що так погано думав про Арасі. Арасі ж, дивлячись на нього, наполягав далі:

— Не думай довго, Данку, бо час дорогий. Збирайся, раз-два!

— А човен де дістанемо?

— Човен я маю. Збирайся скоро!..

— Та... — зам’явся Данко. — А що твій дід скаже?

— Дід пішов до якогось кабокля, хто зна куди. Вернеться нескоро.

— А хата?

— О, меу Деус до сеу! Знову починаєш: «човен», «дід», «хата»!.. Ще папугу пригадай! Замикай двері й ходім. До обіду вже недалеко. Чим скоріше вййдемо, тим скоріше вернемося.

— То нехай я хоч чоботи візьму.

— Бери, бери!.. Та ще візьми з собою кишенькову лямпу.

— А то навіщо?

— Та на всякий випадок. Побачимо... Як буде час, то завернемо ще на острів і подивимося до тієї діри, що я її знайшов. Може, якраз скарб знайдемо. Скоро!

Всередині Данка щось протестувало і кричало, щоб він не йшов, але наполегливість Арасі ніби зачарувала його. Він взувався і збирався проти свого переконання, але не міг зупинитися і сказати: «Ні!»

Так, здушуючи в собі протести розуму і якогось поганого передчуття, він ще раз оглянув хату, вернувся до своєї кімнати і подивився на портрет матері. Її обличчя було ще сумніше і суворіше, як перед кількома хвилинами, коли Данко просив його пожаліти. Хлопцеві навіть видалось, що мати зробила ледве помітний заперечливий рух головою і поворухнула устами. Та це напевне був просто облудний промінь світла, що сковзнув по склі.

Вже, вийшовши на ґанок, Данко раптом вернувся, взяв валізку, в якій лежали гроші за продану хату, засунув її під піч і закидав нарубаними дровами. Не бачив при тому, що Арасі, котрий слідкував за ним потайки крізь щілину відкритих дверей, вдоволено всміхнувся...

Нарешті обидвоє йшли вулицею.

— Що я роблю?.. Що я роблю?! — кричав якийсь голос у Данковій душі. — Ну, припустімо, навіть зароблю грошей і віддам борг Самірові. Чи то мене виправдає в татових очах? Навпаки, це подвоїть мою вину, бо, замість одного разу, я двічі порушую його наказ. О, Боже, що я роблю?!

Так думав Данко, але в той самий час покірно йшов з Арасі, навіть не слухаючи, про що той так весело і безжурно оповідає. Данко був цілком розбитий і хворий просто фізично. Переживання минулої ночі, непомірно тяжкий для його молодої душі тягар таємниці Коарасіаби і вся погана справа з боргом у Саміра просто вдавлювали його в землю. Він був такий нещасливий і пригнічений, що хотів умерти.

Ледве плентаючи ногами, волікся за Арасі, і йому здавалося, що ріка сьогодні посунулася, Бог-зна, як далеко.

Нарешті, дійшли до неї, але Арасі наказав чомусь іти вниз від містечкової пристані, аж до того місця, де росли густі корчі, переплутані колючою ожиною. Там лежав витягнений на берег і добре замаскований човен.

— Чий це човен? — спитав Данко.

— Мій

— Твій? Я не знав ніколи, що ти маєш човен.

— А-а! То я колись його піймав, як він плив без нікого з водою, витягнув сюди і сховав. Чекай но, зараз ми його спустимо на воду. Поможи мені з того боку... Та-а-ак. Ну, ще трошки!.. Ще!.. Добре!..