— Це принесе страшну кару для племени!..

— Що?!! — визвірився Убіражара. — Ви хіба забули, хто вам наказує?..

Від того крику ще раз похилилися голови ґваянців і вигуки страху стихли.

Але тут заговорив Ітапіра:

— Слухай, Убіражаро, про той вогонь, який ти щойно показав, давно вже знали наші предки, і він не походить від Тупана, тільки від тапуїтіньґів...

— Брехня! — крикнув перелякано Убїражара.

— Ні, не брехня, — продовжував Ітапіра, — а правда. Білі тапуї мали ще страшніший вогонь, який вилітав з великих палиць і при тому гримів, як справжній грім. Ти ліпше розкажи, де і коли ти зустрінувся з тапуїтіньґами, а ми тебе тоді не вб’ємо, бо дотримаємо закону Скелі Невороття, а наженемо туди, звідки ти прийшов...

— На муссурану! — заверещав Убіражара. — На муссурану і цього!

— Гов, Убіражаро, не так скоро! — спокійно відповів Ітапіра. — Ти можеш, звичайно, і мене і Коарасіабу вбити на муссурані, але тоді пам’ятай!.. Знай, що душа піяґи з Блакитних Гір може наслати на тебе і на все твоє плем’я таке нещастя, що ви проситимете потім смерти і не знайдете її!..

Слова піяґи зробили величезне враження навіть на самого Убіражару, бо у нас всі вірили піяґам, а особливо Ітапірі.

— Добре, — задихаючись відповів Убіражара, — я тебе не вб’ю, але Коарасіаба мусить вмерти на муссурані!

— Коарасіаба не вмре на муєсурані! — твердо сказав Ітапіра. — Я не дозволю, щоб на нащадка Коарасі піднеслася чиясь рука! Я маю силу!..

Убіражара розгубився і не знав, що сказати. Але йому на допомогу прийшов старий піяґа ботокудів:

— Скажи мені, Ітапіро, чи закон Скелі Невороття є ваш, чи ні? Ваш. Добре... Ви шануєте цей закон, чи ні? Шануєте. Добре... То ми також пошлемо Коарасіабу на Скелю Невороття. Коли Коарасіаба є невинний — він може повернутися назад...

Довкола загуділо, як у дуплі з дикими бджолами. Одні кричали: «Так!», другі — «Ні!», але Убіражара більше не думав:

— Коарасіаба піде на Скелю Невороття! — наказав гостро. — Беріть його.

Та в цей момент спинився рух.

— Ось тут ще є один з нащадків Коарасі! — кричали два ботокуди і волокли за собою малого Арасі. — Він має на грудях знак ґваянціві

— І цього також на Скелю Невороття! — скомандував Убіражара.

Я бачив, як по натовпі щось знову війнуло жахом:

— Арасі на Скелю Невороття?!

— Але ж це ще дитина!

— Закон забороняє на Скелю Невороття засуджувати дітей!..

— За це прийде кара!

— Страшна кара!..

А мене при думці долі Арасі стиснув такий біль за серце, що я не витримав і закричав:

— Тапуї! Дикуни! Негідники! Так ось яка ваша обіцянка миру?!. Убіражара казав, що дарує життя всім, хто кине зброю, а тепер засуджує на смерть навіть дітей, котрі не вміють зброї носити!.. Ґваянці, чи ви бачите, до чого дожили нащадки Коарасі?!

Довкола спинився шум. Вже не було більше похилених голів, вже не було більше страху в очах, але натомість серед мого племени прокидався дух предків і грізними тінями лягав на обличчя.

— Не дамо Арасі!.. — закричали люди.

— Не дамо Коарасіаби також!..

— Убіражара — обманець!..

— Тихо!!! — ревнув Убіражара й витягнув знову свою коробку з дурними сірниками. — Бачите оце?!! Спалю зараз усіх!..

Натовп, що уже був почав натискати до середини кола, знову подався назад.

— Беріть їх! — не тратив часу Убіражара. — На скелю з ними!

Ботокуди кинулись на нас густою лавою, окружили і відтиснули від своїх. Арасі кричав і тулився до мене, але я не міг його навіть обняти, бо мав зв’язані руки.

Так, підштовхувані з усіх боків, оточені ненависними ботокудами, посувалися ми вгору, де виднілася сумна Скеля Невороття. Коли ми вже підійшли до її підніжжя, знову спинився шум, і ми зупинилися.

— Ось тут вони, тут! — кричали ботокуди, показуючи на печеру.

— Морубішаба наказав узяти Іботіру живою!

— Не вбивайте Іботіри!

Я виглянув понад голови ботокудів і дійсно побачив, що коло входу в печеру, яка була призначена для розмов з духами, стояла Іботіра з танґвапемою в руках.

— Іботіро! — крикнув я, стараючись перекричати шум.

Іботіра почула мій голос і кинулась всім тілом:

— Куди тебе ведуть, морубішабо? — спитала вона.

— На Скелю Невороття... Чи Ґвапі живий?

— Пробитий списом... Мараґіґана — передвісниця смерти вже коло нього!.. — відповіла Іботіра і в той самий момент зробила блискавичний випад вперед, опустивши з усієї сили танґвапему на голову найближчого ботокуда. Голова розскочилася, мов спілий гарбуз, ботокуд упав на землю, а Іботіра, забризкана кров’ю, відскочила назад.

Всі стали, мов укопані, в землю: такому ударові міг позаздрити кожний муж.

— Оце жінка! — вигукнув якийсь ботокуд.

— Так, — відповів другий. — Недаром Убіражара хоче її взяти собі.

— Славно, Іботіро! — гукнув я.

Ніби у відповідь на мою похвалу, Іботіра знову кинулась на кілька кроків уперед і знову махнула танґвапемою. Заточився і другий ботокуд, упавши до ніг Іботірі.

— За тебе, морубішабо! — крикнула Іботіра і посміхнулася так, що мені стало страшно.

Густий натовп ботокудів далі напирав на печеру, а Іботіра вискочила знову і знову положила того, котрий підійшов найближче.

— Чи добре б’є жінка молодшого сина морубішаби? — крикнула мені Іботіра так, ніби вона грала в якусь веселу гру.

— Добре, дочко!

— А ось ще! — крикнула Іботіра і поклала четвертого ботокуда.

Далі мені вже не дали дивитися і знову попхали вперед. Рушаючи з місця, я почув, як в печері заплакала голосно дитина і пригадав собі, що мав іще одного внука, котрий народився незадовго перед тим, як я вирушав у подорож на острів. У тяжких мандрах забув про нього, але аж тепер зрозумів, що Іботірині сили подвоює ще й любов до маленького Ранку, котрого вона невідомо коли і як успіла під градом стріл перенести і сховати разом з пораненим чоловіком у печері. О, вона добре боронила ту печеру, дуже добре!..

Потім нас привели на Скелю Невороття, розв’язали мені руки, як велить закон, і зіпхнули в пропасть. Малий Арасі, рятуючись, вчепився мені руками за шию, а я, розв’язаний уже, міцно обняв його, і так ми полетіли.

І, дивно... Чомусь тоді, коли земля щезла з-під моїх ніг, я знову пригадав собі білого Тупана. Вже не кричав, бо не мав сили, а тільки подумав: «Коли білий Тупан урятував мене на водоспадах Ґваїри, то врятує й тепер». І від того мені зовсім перестало бути страшно, тільки час-від-часу боліло, коли я ранився об гострі каміння...

І так я злетів з Арасі зі Скелі Невороття...

***

Старий Коарасіаба урвав оповідання і сидів, як статуя, висічена з каменю, заціпенівши від того болю, що його викликали щойно переказані спогади.

Данко, занетерпеливлений цією мовчанкою, так як би йому несподівано закрили сторінку дуже цікавої книжки, легенько торкнувся старого за плече:

— Ну? — сказав він благально. — І що далі?

Коарасіаба провів рукою по обличчю і зітхнув.

— Та далі ти вже знаєш: я довго блукав лісами і шукав десь бодай якогось маленького роду ґваянців, котрі відгубилися, коли Саракура шукав дороги в Долину Іґурей. Але не знайшов нікого. Не схотів помогти мені тоді і білий Тупай, хоч я до нього багато молився... І були б ми загинули, коли б не падре Вісенте... Така, Данку, моя таємниця... І тепер ти, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, знайдеш Ранка і скажеш йому, де треба шукати клейнодів. Пам’ятай: перший водоспад нижче острова Ґваїра, або шукай на самому кінці острова. Там десь мусить бути засипаний землею вхід до печери Великої Кобри... Ти підеш, Данку?

— О, Коарасіабо! Ще перед тим, як я це знав, я вже тобі пообіцяв! — гаряче сказав хлопець. — Але коли б я навіть раніше відмовився, то тепер, знаючи все, я неодмінно пішов би! І я піду, Коарасіабо, неодмінно піду! Я сам поможу Коемі шукати клейнодів, хоч би й мав при тому згинути!

Коарасіаба знову поклав руку Данкові на голову: