О, в цей день, Данку, я побачив більше, як за все своє життя! Я бачив, як упав Ґварасе, а потім Ґвапі, я бачив, як ботокуди вривалися в нашу оселю, ламаючи частокіл, я бачив смерть десятків ґваянців, які лягли під тяжкими ударами танґвапем, я бачив навіть, як загинув Кажю від стріли тих, з ким він так хотів миру. Але сам стояв, як остовпілий, поки тяжкий удар в голову не звалив мене на землю.

— В’яжіть його, в’яжіть!.. Це — Соняшний Волос!.. Морубішаба велів взяти його живим!.. — загукали довкола мене ботокуди, навалившись на мене цілою масою.

І мене зв’язали і поволікли геть за частокіл палаючої оселі.

Довго я лежав, неначе мертвий, і від удару, і від того всього, що побачив і пережив, а до мене, як крізь сон, доходили вигуки, плач, благання, рев і скимління собак.

Нарешті, ботокуди почали гукати:

— Збирайтеся всі до джерела!.. Всі йдіть до джерела! Убіражара скликає раду! Убіражара буде говорити з ґваянцями!

Після того мене знову підхопили і поволікли на те місце до джерела, де я колись мав розмову з Убіражарою.

Убіражара сидів, святочно прибраний, на розстелених шкурах в товаристві найстарших ботокудів, а довкола густою масою стояли індіяни: з однієї сторони ботокуди, а з другої — налякані, тремтячі ґваянці.

— Чи всі вже? — спитав Убіражара.

— Всі, морубішабо, — відповіли йому.

— А де ж сини Коарасіаби?

— Ґварасе вбитий, а Ґвапі напевне втік, бо його нема.

— Як же ви посміли випустити його? — закричав Убіражара. — Ідіть і знайдіть його!.. Тепер приведіть сюди Іботіру.

— Іботіри, о морубішабо, також нема ніде...

Убіражара впав у лють:

— Як це нема?!! — заревів він. — Хто посмів її випустити?!! Де Кажю? Я його уб’ю за брехню!.. Обіцяв мені Іботіру, а привів ледачу Убу. Обіцяв удруге придержати Іботіру, а тепер виявляється, що Іботіри нема!.. Де Кажю?

— Кажю забитий, морубішабо!.. — відповіли ботокуди перелякано.

— Ага... Ну, нічого... Ідіть шукайте Ґвапі й Іботіру, скоро!

Кілька ботокудів покірно кинулися виконувати наказ Убіражари, а я відчув, що серце моє затремтіло від радости: «А може їм вдасться врятуватися?» — подумав собі з утіхою.

— Ну, а тепер, — продовжував Убіражара, — слухайте мене ви, всі ґваянці і ти Соняпіний Волосе!.. Ви пам’ятаєте той день, коли скинули мене зі Скелі Невороття?

Голови ґваянців похилилися від цього питання, як трава перед вітром.

— Пам’ятаємо... Вибач нам, о морубішабо!.. — благально залебеділи голоси довкола.

— Ми — невинні!.. Це Коарасіаба наказав!

— Добре! — вдоволено відповів Убіражара. — Я знаю, що це Коарасіаба наказав. Але, чому ви тоді послухали Коарасіаби, а не мене?..

Голови похилилися ще нижче, і вже ніхто не відповів нічого.

— Але бачите, — продовжував Убіражара, — ви хотіли смерти для мене, а зробили нещастя для себе. Тепер я можу вас усіх вибити до ноги!

— Не роби того, Убіражаро!.. — заголосили знову довкола. — Ми будемо тебе слухати!

Коли б я не був зв’язаний, то кинувся б на цих підлих людей, що прохали ласки в ботокуда, і повбивав би їх власними руками, хоч того і не дозволяє ґваянський закон. Але я був зв’язаний і тільки зі стидом дивився на своїх людей.

— Ви обіцяєте мене слухати? — спитав Убіражара і посміхнувся. — Певно! Тепер ви мусите мене слухати!.. Тоді ви мене не послухали, коли я був просто морубішабою ботокудів і хотів миру з вами. Тоді ви мене скинули зі Скелі Невороття. Та там сталася справедливість Тупана, бога всіх індіян. Ви скинули зі Скелі Невороття простого морубішабу, а Тупан вернув мене з неї, як бога вогню!

Ґваянці широко порозкривали очі, а в тих очах світився великий жах:

— О-о-о! — понісся стогін в наторпі.

Але я зробив над собою зусилля і голосно зареготався:

— Ха-ха-ха! Ти — бог вогню?1. Ха-ха-ха!.. Може ти хотів сказати, що є богом здохлих щурів і смороду, як кожний ботокуд?!. Ха-ха-ха!.. О, який ти дурний, буґре!.. Пуру[66] — бог вогню!.. Ха-ха-ха!..

Деякі вже, заражені моїм удаваним сміхом, почали підіймати сміливіше голови і посміхатися. Але Убіражара зірвався на ноги і закричав:

— Ти ще не віриш, Коарасіабо?!! Ти ще насмілюєшся кпити з мене?!! За це заслуговуєш смерти! Тепер побачимо, чи я є богом вогню!.. Слухайте, ґваянці, коли Коарасіаба не вірить мені, що я є богом вогню, то нехай він зробить вогонь так скоро, як треба моргнути оком! Зумієш це зробити, Коарасіабо?

— Цього ніхто не зробить, ботокуде, — відповів я. — Щоб здобути вогонь, треба доложити чимало зусиль, і всі про це знають.

— Ага, так... Ну, а мені зовсім не треба докладати ніяких зусиль... Дивіться!..

Тут Убіражара вийняв з-за пояса якусь річ і показав її присутнім. Ніхто, а ні я в тому числі, не знав, що це була звичайна коробка дурних сірників. Всі дивилися на неї з цікавістю і страхом, та ніхто, звичайно, не додумався, для чого може та річ служити.

Убіражара трохи відкрив коробку, обніс її довкола натовпу, а тоді став на своє місце і заговорив:

— Отже, коли ви тоді скинули мене в пропасть, я закликав на поміч великого Тупана: «Тупане, мене кривдить брехливий Коарасіаба, що називає себе нащадком Коарасі! Рятуй!» І тоді я почув, що мене хтось підхопив і, замість вдолину, поніс високо вгору. Я летів довго-довго, а, коли розкрив очі, то побачив себе на високій горі, де була ока самого Тупана. Тупан посадив мене на шкірі з онси, частував мене печеним тату[67]! добрими напоями з бананів та ґояби[68]. Потім, коли вже я наївся і напився, Тупан звелів мені розказати все, що зі мною сталося. І я розказав, як було. Тоді Тупан дуже загнівався і сказав: «Той Коарасіаба є великим брехуном! Він не є ніяким нащадком Коарасі! Тепер ти мусиш вернутися на землю і завоювати всіх ґваянців. Для цього я дам тобі в руки небесний вогонь. Відтепер ти, Убіражаро, будеш богом вогню й морубішабою обох племен». Так сказав мені Тупан і після того спустив мене на землю...

В міру того, як говорив Убіражара, знову страх почав опановувати ґваянців і хилити їхйі голови додолу. Всі вірили в те, що говорив ботокуд. Я не витримав:

— Він бреше, ґваянці! Я ж на власні очі бачив Убіражару, як він дряпався по горах вертаючись додому і навіть підстрелив його з мого лука! Чи Тупан не міг його спустити десь ближче, а на половині дороги звідси до ріки Парана?

— Замовчи! — підскочив до мене Убіражара. — Замовчи, нікчемний! Дивіться всі!

З тими словами він витягнув сірник і тернув його об коробку. Коли блиснув вогонь, всі, навіть ботокуди, завили перелякано і попадали ниць, а декотрі кинулись тікати. Я також, сказавши правду, злякався, але не впав і тільки думав, що це за диво має Убіражара. В цей момент до мене підійшов Ітапіра, котрий досі стояв осторонь, і шепнув мені до вуха:

— Це — штуки білих, Коарасіабо... Я певний, що Убіражара десь по дорозі з ними зустрінувся... А Скеля Невороття... Ну, що ж — із неї можна впасти живим...

Убіражара тим часом, підпаливши від дурного сірника суху галузку, тримав її високо над головою і вдоволено оглядався довкола:

— Тепер бачили мою силу? — спитав голосно.

— Так, так!! — застогнали довкола. — Бачили!

— Знаєте тепер, хто я є?

— Знаємо, великий Убіражаро, боже вогню!

— Так, я є богом вогню!.. — гордо підтвердив Убіражара. — Отут у мене є поламана на кусники небесна блискавка, і я нею можу вбити кожного, хто посміє мене не послухати!.. А тепер наказую вам усім робити тільки те, що я скажу! Віднині всі ґваянці будуть жити там, де я накажу! Віднині ви будете оброблювати землю для себе і для нас! З полювання лишатимете собі тільки ту частину, яку я вам дозволю!.. Про решту скажу потім... Коарасіаба ще сьогодні вмре на муссурані!

Натовп сколихнувся з жахом:

— Коарасіаба?!. На муссурані?!! Це неможливо!..

— Закон ґваянців не дозволяє підносити руку на нащадків Коарасі!..