Ітапіра хитнув головою:

— Напевне вкрали її ботокуди.

— А Арасі?

— Арасі в оселі. Пильнуємо його... На випадок твоєї смерти і смерти Ґварасе хтось мусить залишитися.

— Я вже піду, Ітапіро.

— Йди. Скликай велику раду. Я прийду незадовго... І пам’ятай, що всі говорять, ніби Убіражара приніс зі собою якийсь небесний вогонь, який тримає за поясом. Наші дуже того вогню бояться.

— Як бачу, є серед нас зрадники, які навідуються до ботокудів і приносять звідти різні брехні.

— Є, звичайно, і зрадники. Коли скличеш велику раду, може вдасться їх викрити і покарати. Старіші мужі стоять за тобою. Йди.

В оселі зустріли мене криками:

— Коарасіаба прийшов!

— Коарасіаба повернувся!

І зараз же з усіх ок повибігали люди. Всі дивилися на мене з тривожною цікавістю, але одночасно уникали моїх очей. Видно було, що плем’я знало про мету моєї подорожі і так само, як Ітапіра, вичитало вже про її невдачу.

Я поспішив до своєї оки, де Іботіра, жінка мого молодшого сина, приготовила вже для мене кусничок печеної риби та кілька сухих бананів.

— Більше ми не маємо нічого, морубішабо, — сказала вона.

Я з’їв те, що було, і наказав Ґварасе оповідати.'

— Погано, батьку...

— Знаю.

— Убіражара вернувся.

— Знаю.

— Наші бояться небесного вогню, що його приніс Убіражара...

— Знаю.

— Я сказав, що ти пішов по Соняшні Клейноди, і, коли принесеш їх — ми не маємо чого боятися ні Убіражари, ні його небесного вогню.

— А коли не принесу?

Ґварасе подивився на мене винувато:

— Я був переконаний, що ти їх принесеш, батьку!

— Погано, Ґварасе! Адже досі ми не боялися ботокудів, хоч і не мали клейнодів.

— Досі, батьку, ботокуди не мали небесного вогню...

— А тепер мають? Хто про це сказав?

— Всі говорять.

— А перший хто сказав?

— Перший — Кажю. Він дуже хоче миру з ботокудами.

— Ага!.. Ну, йди скликай велику раду. Будемо радити... Про Убу нічого не чути?

— Ні. Я думаю, що то Кажю її викрав для ботокудів.

— Мусимо відібрати! Йди скликай людей.

Коли Ґварасе вийшов, я спитав Іботіри:

— А де ж Ґвапі, Іботіро?

— Як звичайно, десь робить стріли, або списи, морубішабо. Тепер треба буде багато зброї.

— А ти не боїшся ботокудів?

— Хто, я? — злісно блиснула очима Іботіра. — Я нічого не боюся, навіть небесного вогню!

— А коли ботокуди схотять тебе вкрасти, як Убу?

— Мене не вкрадуть живою, а з мертвої яка комусь користь?

— Волієш вмерти?

— Для жінки навіть молодшого сина морубішаби Соняшного Волоса краща смерть, як життя серед ботокудів!

Так сказала Іботіра, а я тоді подумав, як уже не раз думав, що саме вона, а не лінива і неповоротна Уба мусіла стати жінкою і матір’ю морубішаб ґваянців.

Коли я на великій раді сказав, що мусимо відразу виповісти війну ботокудам і вбити Убіражару, спинився крик. Одні були за мною, але більшість — проти. Я дав волю говорити одним і другим, а сам тільки прислуховувався до їхніх слів. Нарешті заговорив Кажю:

— Слухайте, ви, піяґи, і ви, мужі ґваянські'. Ви пам’ятаєте, який був присуд над Убіражарою? Сам Ітапіра сказав; «Коли Убіражара невинний — він може повернутися назад». Й Убіражара повернувся! На Скелі Невороття Тупан показав невинність морубішаби ботокудів, котрий прийшов до нас з миром. Хто ж поважиться тепер зламати закон? Хто посміє виступити проти справедливости присуду Тупана? Убіражара не тільки не загинув, але повернувся з небесним вогнем, який дістав на Блакитних Горах. Він тепер може цим вогнем спалити всю Долину Іґурей і нас з нею. Але Убіражара добрий. Він не хоче нас палити. Він і далі хоче миру. І так сказав Убіражара: «Хто з ґваянців кине зброю переді мною — буде моїм приятелем. Хто буде воювати проти мене — згине. Тепер погані часи і чим буде більше бранців у війні, тим ліпше для ботокудів». Тому, ґваянці, краще мирімся.

— Правда, краще мирімся!.. — загукали одні.

— З людожерами не може бути миру! — відповіли другі.

— Хочете, щоб нас ботокуди половили зі зброєю в руках і поїли, як вони роблять зі своїми бранцями?!

— А ви хочете, щоб вас пожерли обеззброєних?!

— Убіражара сказав, що дарує життя і приязнь усім, хто не буде проти нього воювати!.. — знову крикнув Кажю.

Тоді я встав і наказав усім замовчати.

— Тепер, ґваянці, говоритиму я! А хочу сказати, що не вірю ні в небесний вогонь, ні в те, що мир з ботокудами принесе нам добро. Це все неправда!

— Правда! — крикнув Кажю.

Я підійшов до нього і став з ним лице-в-лице:

— Звідки ти знаєш про це, Кажю?

Кажю скрутився, як гадюка, і спустив очі в землю:

— Це всі знають, — відповів він тремтячим голосом.

— Ні, не всі знають, а тільки всі повторюють те, що ти говориш. Питаю ще раз: звідки знаєш про обіцянки Убіражари і про небесний вогонь?

Кажю почав трястися всім тілом і вже не відповідав нічого.

— Мовчиш? — продовжував я. — Ну, то я говоритиму за тебе. Отже, це ти сієш страх серед ґваянців! Ти ходиш потайки до ботокудів і приятелюєш з ними! Ти вкрав для них Убу! Ти є зрадник, Кажю, що є найтяжчим злочином серед ґваянців! І ми за це скараємо тебе на муссурані, бо ти більше не ґваянець, а ботокуд! Ні, ти є ще гірший від ботокуда: ти є буґро ботокудів! Ти є ганьбою нащадків Коарасів!

— Правда, правда! — закричали присутні. — Він є буґро Убіражари!

— Він ходить до ботокудів уночі!..

— Він хвалився, що Убіражара віддасть йому свою сестру!

— Нашої дівчини він не може купити!

— Бо не має, за що!

— Ледащо! Сам для себе їжі не здобуде!

— Коли діти щось знайдуть у лісі, то він нападає на них і відбирає!

— На муссурану з ним!

— На муссурану Кажю!

Всі вже забули і про небесний вогонь, і про Убіражару, і про мир з ботокудами, а бажали тільки одного: смерти Кажю. І не дивно: всі були голодні, злі й налякані, а тому бажали на комусь помститися. Я вже хотів наказати зв’язати зрадника, як несподівано з-за корчів і дерев зафурчали стріли з прикріпленим до них вогнем і вп’ялилися в тростинові стіни і пальмові стріхи ок .

— Ботокуди! — заверещало відразу кільканадцять голосів.

— Убіражара! — підхопили цей крик інші.

— Тікаймо!

Перше, ніж я вспів сказати слово, в селищі спинилося ціле пекло: заголосили жінки, скликаючи дітей, закричали діти, шукаючи матерів, завили на вид вогню собаки, кидаючись попід ноги. Навіть ті відважні мужі, що тримали за мною, розгубилися і бігали, немов малі хлрп’ята, з одного боку в другий.

— Ґваянці!!! — закричав я, скільки було сили. — Беріть зброю!!! Ставайте до оборони!!!

Та мого крику ніхто не чув. Шал страху вселився в ґваянські серця і відібрав їм розум. Ніхто не думав про зброю, про оборону. Всі хотіли тільки сховатися, або втікти. Але ні тікати, ні ховатися не було де. Ботокуди окружили нас з усіх боків і засипали стрілами. Пересохлі оки, підпалені вогненими стрілами, запалали відразу, немов великі вогнища, а крики, і переполох від того ще побільшилися. Одні бігли до своїх халуп, шукаючи укриття, другі тікали з них, рятуючись від вогню, а всі разом вили, збивали одні других з ніг і гинули від ворожих стріл.

Я з розпукою дивився на своїх людей і побачив уперше, що вони дійсно зледачіли за довгі роки спокійного життя і що вони нічим не нагадують своїх відважних, войовничих предків, про котрих я стільки наслухався від батька і від піяґ. Побачив я також, що оселя вже впала, бо її ніхто не боронить.

— А де ж мої сини? — подумав я зі стидом. — Чи й вони такі самі дурні й полохливі, як решта ґваянців?

І ніби у відповідь на це питання почув крик:

— За мною, ґваянці!.. Хто не хоче бути буґром Убіражари — за мною!

І я побачив, як Ґварасе, натягаючи тятиву на лук, кинувся до виходу. За ним услід побіг Ґвапі, а за ними ще горстка вояків. Вони йшли на певну смерть, бо вороги сиділи сховані в лісній гущавині, а наших усіх було видно, як на долоні. Тому, ледве ота горстка відважних вискочила за частокіл оселі, як на них посипалися стріли і списи, не залишивши в живих ні одного.