Першим моїм рухом було перевірити, чи лук і колчан зі стрілами не загубилися? На щастя, вони знаходилися при мені. Та в тій же хвилині я зрозумів, що вони мені непотрібні, бо тут не було чого стріляти. І від того мені стало страшно і сумно: «Що я тут робитиму?» — спитав сам себе і оглянувся назад. Оглянувся і заціпенів від здивуваня: у тій скелі, під якою я сидів, побачив тяжкі, ковані залізом двері, а на них... на них був випалений хрест і під ним знак Коарасі! Побачивши це, я хотів закричати, але мені перехопило віддих, і з горла не виходив ніякий звук.
— Нема сумніву, це є вхід до печери Великої Кобри! — подумав. — Тепер уже нема жадних сумнівів! Тільки треба ці двері відкрити!
Відкрити!..
І я кинувся на двері, як на сильного ворога. Обмацував кожний вкритий грубою верствою плісні рубець, ламав нігті, запихаючи пальці в шпари, штовхав спиною, бив кулаками — дарма! Двері були такі самі непорушні, як і та скеля, в якій вони були вмуровані.
Пообдиравши на собі шкіру, покалічивши руки і стративши всю силу, я сів під проклятими дверима і завив з розпуки. Але й виття не помогло: двері лишилися замкненими, відгороджуючи собою мене від Соняшних Клейнодів.
Що було робити? Сидіти і чекати голодної смерти? Що я сам міг вчинити з цими дверима?
І тут я ще раз вернувся до думкй — якнайскоріше дістатися до племени, вибрати з десять найсильніших і найспритніших мужів, прийти сюди назад і тоді щось починати.
Та виникало нове питання: як видобутися звідси? Іншої дороги не було, як тільки здатися на ласку води і скочити он в ту клекотячу яму. Може якраз вода не розіб’є мене на дальших східцях Ґваїри, а винесе на тиху течію? Це було дуже непевне, зате, коли лишитися тут, то смерть була певна.
Розваживши ще трохи, я ще раз перевірив, чи добре тримається на мені лук і колчан, і вже хотів скочити у воду, як нараз в голову мені Прийшла думка: «Оці двері робили мої предки разом з білими піяґами і всі вони тоді поклонялися білому Тупанові. Ось на дверях є знак білого Тупана — хрест. Напевне в цьому місці Він має Свою силу... Чи не попросити й мені тепер Його помочі?».
І я впав ниць і закричав щосили:
— О, великий, білий Тупане!!! Чи ти чуєш мене через гуркіт води?! До Тебе звертається морубішаба племени ґваянців — Соняшний Волос!!! Я не знаю, чи ти розумієш по-індіянськи, але я вірю, що Ти є на небі! Поможи мені вирватися звідси живим і скоро вернутися до племени! А я Тобі обіцяю за це найкращих десять шкур і п’ять шнурків найліпшого намиста з білих зубів!!!
З цими словами я, довше на роздумуючи, кинувся туди, де клекотіла вода...
Спочатку мене потягнуло глибоко вниз, а потім, як уламок сухої кори, викинуло на поверхню, і я побачив небо і сонце. Та зараз же вода вхопила мене і знову пхнула під спід.
— Білий Тупане, рятуй!!! — крикнув я, захлинаючись.
І тут я відчув, як хтось мене вхопив упоперек і потягнув. Тягнув довго-довго, а потім вирвав з бистрої течії і з усієї сили шпурнув убік. Я відразу поплив помаліше і несподівано наткнувся на якийсь камінь. Вчепився за нього і тоді відкрив очі. Позад мене бурлила ріка, і скакала на дальші східці, а спереду плила цілком спокійна течія. А я сидів на камені, що підносився над водою і ніби ділив ріку на дві половини: бурхливу й спокійну.
— О, — гукнув я на цілі груди, втішений спасінням, — я готов признати Тобі, великий білий Тупане, що Ти маєш силу, більшу, як Тупай індіянський!..
Довго я відпочивав на камені перше, ніж пуститися далі вплав до берега, і дивився туди, звідки мене щойно принесла вода. Виходило, що оті двері знаходились під першим водоспадом, який був нижче острова. Сам острів ледве майорів угорі, і я дуже дивувався, що за такий короткий час переплив таку велику відстань.
Відпочивши добре та обігрівшись на сонці, я знову кинувся у воду і незабаром досяг берега. Знову відпочив, а тоді пішов угору, до того місця, де переходив кряж, ідучи з Долини Іґурей.
Хоч гори з цього боку, як я вже казав, не були такі стрімкі і неприступні, як з протилежного, проте перехід кряжу мені видався значно тяжчим, як першого разу. Кілька разів, видряпавшись на якийсь шпиль, я мусів повертатися назад, бо далі дороги не було. Виявлялось, що гора з другого боку вривається стрімкою скелею, або спадає в глибокий яр, з якого знову таки треба лізти просто до гори по голому каменю. Але врешті-решт я таки перейшов цей перстень і більше котився та падав, ніж йшов вниз по другий бік. Спустившись, я скоро знову натрапив на дивний потік, який випливав з печери, і подумав собі, чи не пливе він також слідом Великої Кобри? Але думати довго я не міг і, скупавшись у цьому потоці та набравши з собою трохи води, пустився у відворотну дорогу.
Тяжко було йти. Посуха стояла далі і випалювала все навколо. Ранками сонце сходило, як би серед диму, і відразу починало пекти, хоч і не показувалося. Гаряча сірувата мла висіла над лісами майже до полудня, поки вітри розганяли її, і тоді випливало сонце. Ах, яке воно було сердите і гаряче!.. Навіть сине небо від нього, спалювалося в попіл і, замість блакитного, ставало зовсім сірим.
Спрага і голод зробили моє тіло зовсім порожнім і, коли зривався вітер, мені здавалося, що мої кості грають, мов сопілки. Але, як би там не було, по упливі одного місяця я опинився в знайомих сторонах. Здивувало мене, що ніде не було нікого видно: ні мужів на полюванні, ні дітей та жінок, що збирали овочі, кору, або лічничі зела — нікого. Так, ніби тут ніколи й не було ніякої оселі поблизу.
Опанований недобрими передчуттями, я приспішив ходу і несподівано побачив Ітапіру, котрий сидів над тоненьким струмочком пересохлого потока. Ми привіталися і мовчки подивилися один на одного.
Ви, білі, любите дуже багато говорити і не дізнаєтесь нічого від свого співбесідника, аж поки він вам того не скаже сам. А ми вміємо читати думки з чужих очей, і нам не треба багато говорити. Побачивши Ітапіру, я вже зрозумів, що він на мене давно тут чекав і що побачив мене раніше, як я його. Зрозумів я також, що від того, чи приніс я клейноди, чи ні — залежить дуже багато такого, чого я не знав. А Ітапіра, тільки подивившись на мене, здогадався, що я, замість клейнодів, приніс лише якусь потішаючу вістку. І зрозуміли ми обоє, що нам треба поговорити на самоті про дуже поважні речі. Тому я відразу сів біля Ітапіри і закурив.
— Я знайшов місце, де сховані клейноди, — сказав я. — Тільки, щоб їх здобути, мушу взяти з собою кілька міцних чоловіків.
— Ти не возьмеш зі собою нікого, Коарасіабо, — відповів Ітапіра. — В оселі дорогий кожний муж, бо Убіражара вернувся. Чекаємо нападу з дня на день.
— Я бачив Убіражару...
— Він вернувся поранений і тепер набирає сил.
— То я його поранив...
— Шкода, що не вбив. Тепер ґваянці бояться і кажуть, що Тупан показав справедливість, урятувавши життя Убіражарі на Скелі Невороття.
— Я вже не вірю в справедливість Скелі Невороття.
— Ґваянці тепер ні в що не вірять: ні у своє призначення, ні в Соняшні Клейноди, ні в те, що кажуть духи...
— А я вірю в Соняшні Клейноди! Я сам бачив двері, за якими вони заховані! На тих дверях є наш знак — знак Коарасі. Ці двері під першим водоспадом за островом Ґваїра.
— Ти віриш, але ґваянці не повірять тобі. Ґваянці вірять в Скелю Невороття, і ліпше буде, коли ти не скажеш на великій раді, де є двері. Того ніхто не повинен знати...
— Погано, Ітапіро.
— Так мусіло статися, Коарасіабо. Адже, ти пам’ятаєш, що над нами висить прокляття скривдженого спадкоємця Соняіпних Клейнодів?.. Здається, приходить той день, коли ґваянці опиняться під владою ботокудів.
— Хіба ж наші предки не відвернули того прокляття, коли всі три племена зустрілися коло Ґваїри і жили в мирі під владою білих піяґ?
— Здається, ні. Духи ворожать погано.
— Як в оселі?
— Голод, пошесті і невдоволення проти тебе. Багато хотять миру з ботокудами. Ґварасе має тверду руку... Маєш доброго наслідника... Уба пропала.
— Уба? Жінка Ґварасе?
