Довго біг, не оглядаючись назад.

Потім, коли забракло сил, а страх трохи минув, я присів коло якоїсь калабані, напився, освіжив своє тіло водою і з подвійним поспіхом пішов уперед. Серце моє говорило, що Убіражара живий і, поки я вернуся, накоїть багато лиха. Тепер я не смів вертатися без клейнодів і, згадуючи Ітапіру, дякував йому в думках за пораду — здобути докази своїх прав і могутности.

Довго, довго я йшов, навіть згубивши рахунок дням, і нарешті опинився під останнім стрімким гірським кряжем, що тягнеться вздовж берега ріки Парани. Я пішов попри нього вгору, але побачив, що цей кряж перейти — безнадійно. Вернувся вниз — і побачив те саме. Тільки втішило мене, що в одному місці просто з-під того кряжу, з якоїсь немов печери, плив бистрий потік. Вода в ньому була чиста, прозора, річкова. Я скупався, напився і сів відпочити. Тіло моє було таке, як висушена риба, а сили... сили у мене було стільки, що малий хлопчина міг би ударом в груди звалити мене на землю.

Відпочивши, я почав думати, як мені перейти кряж? Йти знову вгору, або вниз і шукати лагідніших схилів? Це вимагало багато часу і невідомо, чи скінчилося б успіхом. А тим часом Убіражара... При згадці за Убіражару я вже не думав довше і поліз на стрімкі скелі кряжу.

Вже навіть не пам’ятаю добре, як я ліз вгору і як спускався вниз, і отямився аж тоді, коли опинився над берегом Парани. Ліворуч внизу гриміла вода на сімох східцях Ґваїри, а просто переді мною виднілися береги того острова, з якого, колись Саракура вивів рештки племени ґваянців і на якому лежали в землі Соняшні Клейноди — мета моєї мандрівки.

Вода в ріці в наслідок посухи впала набагато, так набагато, що в деяких місцях, де раніше могла втопитися людина, можна було розкладати вогнище. Та все ж таки Парана була ще дуже широка і її треба було переплисти, а човна я не мав. Добре, що хоч голоду я вже перестав боятися, бо, де є вода — там і риба, а де є риба — нема голоду.

Зробити човен — невелика річ, але на це треба мати час і помічників. А я не мав ні одного, ні другого. Тому, думаючи над своєю невідкладною тяжкою переправою, я пішов угору проти течії, сподіваючись якоїсь нагоди. Гори з цього боку не були такі круті, як з протилежного, і звідси дістатися на шпилі було не так тяжко. Це все я затямив, йдучи вгору і вгору, аж поки несподівано не перегородила мені шлях велика суха колода — стовбур зламаної пальми.

— Це буде мій човен! — скрикнув я вголос.

Тоді кинувся до лісу, виломав довгу жердку і з нею вернувся на беріг.

Перше, ніж відплисти, я добре прив’язав до спини лук, закріпив колчан зі стрілами, а тоді лише зіпхнув колоду в воду, сів на неї і, помагаючи собі жерткою, поплив.

Я плив просто напереріз течії, але вона мене зносила вниз. На колоді було дуже тяжко втриматися, бо вона оберталася на воді то одним, то другим боком, а жердка зв’язувала мені руки. Але все ж таки я якось з великими труднощами приплив до острова. Витягнув колоду на берег і пішов углиб шукати табера[64].

Довго я ходив, довго лазив по землі, поки нарешті не відшукав те, чого шукав; це були ледве помітні залишки валу з каміння і грубих колод, що поросли деревами, корчами, повзючими зелами і вгрузлі в землю. Але більше не було нічого. А де ж була печера Великої Кобри, куди сховали колись предки Соняшні Клейноди? Як до неї добратися? Того я не знав. Знав лише, що треба копати землю багато разів у різних місцях, щоб знайти вхід, завалений колись камінням, а тепер ще й зарослий лісом.

І коли я отак думав, дух зневіри вповз у моє серце: «А чи дійсно те все, чого я вчився від батька й піяґ, є правдою? А чи не є всі оповідання про Соняшні Кленоди видумкою, як сказав Убіражара?» І від цього мені стало ше страшніше, як тоді, коли я стріляв в Убіражару.

Щоб прогнати сумніви, я ще раз взявся шукати і скоро переконався, що піяґи не могли всього видумати. Я вмію читати минуле землі, і там, де часом наймудріший індіянин не помічає нічого, я багато бачу... По тому, які рослини і як ростуть, я можу сказати напевне, чи була колись на цьому місці таба, навіть можу визначити, де була окаета[65], а де — оброблювані поля. В лісі для мене нема таємниць.

Отож, полазивши по острові, я знав уже все, як тут було колись. Таба була на самому його кінці, що врізався у води Парани. Від півночі був вал, який хоронив оселю перед нападами.

Я догадувався навіть уже, де стояла Тупан-ока, під якою мав бути вхід до печери Великої Кобри. І тут треба було копати! Та для мене самого такої роботи вистачило б на кілька місяців, а, коли б почалися дощі, — то ще й надовше. Окрім того, я не міг сам і працювати, і сторожувати, а на випадок небезпеки ще й боронитися. Тому, хоч Ітапіра наказав мені шукати клейнодів самому, я вирішив зробити інакше: вернутися до оселі, взяти кілька сильних і довірених мужів і з ними знову прийти сюди. Головне було те, що я вже не мав сумнівів.

Так вирішивши, я поспішив до своєї колоди, і мене знову обняв страх, що посуха може змінитися дощами, і тоді я не дістануся в Долину Іґурей, або не буду мати змоги вийти вдруге звідти зі своїми помічниками.

Сівши знову на колоду, я відіпхнувся від острова і поплив. Та, коли вже відплив далеченько від берега, побачив, що зробив велику помилку: мені треба було піти пішки вгору берегом острова і починати переправу вище. Тепер же сильна течія підхопила колоду і несла її вниз, на водоспади. І хоч як я працював жердкою, ставлячи спротив воді, але, коли б на моєму місці сиділа муха, то і вона не могла би бути більше безпомічною, як я. Колодою крутило, кидало на всі боки і нарешті перекинуло зовсім. Я вчепився за неї обома руками і випустив жердку. Тепер, здавалося мені, прийшов кінець, бо я вже виразно чув, як ревіла на водоспадах вода. Течія зі скорої перетворилася в шалену, як буря. Колода то летіла стрілою, то ставала впоперек, то переверталася, і я опинявся під водою. Та я міцно тримався, а мої руки і ноги немов приростали до рівного стовбура. Колода . кілька разів ударилася в підводні каміння, а я в таких випадках мало-мало не зривався з неї, але кожного разу втримувався і летів уперед, оглушений ревом, не маючи можливости ні відкрити очей, ні дихнути, щоб не набрати в груди води. Нарешті, колода, підкинута надзвичайною силою, скочила просто вгору, як стріла, перевернулася у повітрі, і я разом з нею сторч головою полетів у справжнє водяне пекло і стратив притомність...

Коли отямився, то спочатку взагалі нічого не розумів. Довкола шуміло, гуркотіло, бурлило, обдавало мене рясними бризками, а я лежав побитий і задубілий на якомусь мокрому камені. Поволі щойно пригадав собі всю пригоду і вирішив, що я мертвий. Тому закрив очі і лежав далі нерухомо, як личить мерцеві. Однак, це наобридло, тим більше, що камінь піді мною був холодний і нерівний. Отже, я розкрив очі й сів. «Адже душі померлих можуть рухатися», — подумав собі. Але і при тому був переконаний, що я таки мертвий і знаходжуся на Блакитних Горах. Та те, що було довкола, зовсім не нагадувало ані Блакитних Гір, ані нічого такого, що я досі бачив. На три людські рости наді мною ллялася якась блискуча і гримуча водяна стеля, яка грала всіми кольорами сонця і з гуркотом падала на кілька кроків нижче від мене в яму, повну клекотячої піни. Праворуч і ліворуч були скелі, розділені простором, як на два довгих списи. Всередині було вогко, холодно, але зовсім ясно.

Довго я роздумував, поки не усвідомив усього дива. Для мене стало дсно, що я живий і чудом потрапив під водоспад. Видно, що та колода, на якій я плив, скочивши вгору, а потім кінцем занурившись униз, пробила водну течію, вдарилася об камінь, скинула мене на ньому, а сама попливла геть. Тепер я опинився у водяній пастці. Річка пливла вгорі, луком спадала зі скелі вниз, а під тим луком знаходилася порожнеча, в якій я тепер сидів.

— Гм!.. Не є воно добре, але мертвому бути ще гірше, — подумав я і звівся на ноги.