— Пушшя! Ти ще досі читаєш?!! Носса Сеньора Сантіссіма*! Та ти вже скоро осліпнеш над книжками! Так, так, будеш сліпий! Можеш уже мочити бороду!

Зате, коли батько часом скартав хлопця, Аліса заливалася сльозами, голосила на цілий дім, скликала всіх святих і присягалася, що ще не бачила в житті такої доброї дитини, як Данко, і такого безсердечного батька, як «сеу Іван».

— Недаром кажуть люди, — говорила Аліса, — що є неможливо догодити цілому світові і своєму батькові заразом, недаром!..

Спочатку Данко дуже боявся сварливої служниці, але потім звик до її криків і не приймав їх близько до серця. Часто навіть жартував і кпив з неї, хоч і любив за добре серце і безконечну відданість своїй малій особі.

Цілком інші взаємини зав’язалися між ним і старим Коарасіабою. У перші дні Соняшний Волос не звертав на хдопця жадної уваги і, коли часом проходив повз Данка, дивився на нього, як на порожнє місце, навіть не відповідаючи на привітання.

Та одного дня, бачучи, як малий завзято стріляє з власноручно зробленого лука, підійшов до нього, взяв лук, оглянув з усіх боків і попробував пальцем пружність шнурка, який правив за тятиву. Потім, зневажливо скривившись, віддав лук назад і почвалав до своєї хатини, щось сердито бурмочучи по-індіянськи.

Данко зрозумів, що його лук в очах досвідченого індіянина нічого не вартий. Та й справді, чого була варта звичайна палиця, зігнута і зв’язана простим шнурком? Хлопцеві було трохи ніяково, але що він міг зробити? Стріляв з такого, який умів зробити. Правда, стріли ніколи не влучали і в найближчу ціль, а летіли собі, куди самі хотіли. Тому Данко постановив собі бодай їх удосконалити. Пам’ятаючи, які були стріли в халупі індіян, він назбирав пір’я і поприв’язував його пучками на задніх кінцях заструганих паличок. Та і від цього справа не покращала, хоч упертий хлопчина щодня вправ- лявся в стрілянні.

І от якось, коли він безуспішно вже з двадцять разів старався влучити в стовбур піньора, до нього підійшов Коарасіаба. Знову взяв у руки лук, оглянув його і раптом переломив на коліні. Данко спочатку аж розгубився від такої кривди, але не вспів запротестувати, бо Коарасіаба взяв його за руку і повів до халупи. Лишивши хлопця перед входом, сам зайшов до середини і по хвилині вийшов назад, тримаючи в руках два луки і два колчани зі стрілами. Колчан з коротшою перев’язкою перевісив Ланкові через плече і дав у руки маленький лук. Другий колчан одягнув сам і наказав хлопцеві йти за собою на попереднє місце. Там став у бойову позу і почав одну за другою випускати з лука стріли. Було їх, може, з десять, і всі вони одна за одною, легенько фуркнувши, вп’ялися в ту саму точку. Данко був цілком приголомшений. Він ніяк не міг повірити, що тримає в руках справжнього, хоч і маленького, лука, майстерно зробленого з якогось дуже гнучкого дерева і стягненого еластичною тятивою зі шкіри. Стріли були також справжні, гладенькі, рівні, зазублені на одному і оздоблені пір’ям на другому кінці. І колчан був справжній, шкіряний, зшитий висушеними жилами і оздоблений визерунками. Данкові аж дух сперло, і він безпомічно старався підібрати слова, в яких би можна було висловити подяку індіянинові. Але Коарасіаба зовсім не чекав подяки. Він пішов до дерева, повитягав свої стріли і, вернувшись назад, почав показувати Данкові, як треба стріляти: вигинав його тіло у належну позицію, нахиляв йому голову, поправляв положення ліктів. При тому не був надто делікатним, покрикував і штовхав. Але Данко не ображався. Він тільки старався пильно дотримати всіх вказівок, хоч це і не було легко. Зате перша ж випущена стріла пролетіла зовсім близько від цілі, чого перше Данко ніяк не міг осягнути. Окрім того, хлопчина щойно тепер відчув, що значить стріляти зі справжнього лука. Він був тугий, пружний, немов живий, і стріла з нього летіла рівно і далеко, а не так, як з того кривого прута, що його перед хвилиною зломав Коарасіаба.

Не минуло і години, як Данко вже щодругою стрілою влучав у намічену ціль. Коарасіаба, побачивши, що хлопець збагнув перші засади цієї мудрости, лишив його самого і пішов геть.

З того дня Данко поволі почав заприязнюватися зі старим відлюдком. Його вправність у стрілянні зростала, хоч Коарасіаба ніколи нею не був вдоволений. Він сам іноді показував свою майстерність, влучаючи нехибно в кожну вказану Данком ціль.

Здається, що велике зацікавлення луком і було тією першою причиною, яка викликала в індіянина довір’я і приязнь до чужого йому білого хлопця, а бажання говорити по-індіянськи ще більше ту приязнь поглибили. Тут Данко виявився куди більше здібним учнем, як в стрілянні, і незабаром, непомітно для себе самого почав порозуміватися з Коарасіабою виключно по-індіянськи.

Бачучи, як часто роблять його ровесники, Данко одного разу обв’язав собі голову стяжкою, за яку натикав пір’я, і так, без сорочки, в самих коротких штанцях, з’явився перед Коарасіабою, начепивши, звичайно, на себе лук і колчан. Думав, що зробить велике враження на Коарасіабу, але натомість викликав тільки на устах старого ту саму зневажливу усмішку, яку викликав недавно своїм луком. Однак, Коарасіаба нічого не сказав, тільки відвернувся.

А через пару тижнів, побачивши знову Данка з пір’ям на голові, покликав його до себе в оку, скинув з нього стяжку і замість неї, вдягнув хлопцеві на голову справжнє індіянське, майстерно зроблене — акванґапе з жовтого і зеленого пір’я папуґ. Але і це не було все. Коарасіаба одягнув на Данка ще й справжню спідничку, так само зроблену з пір’я, а на ноги — асояба* — червоні шкіряні камаші[29], які носять індіяни для охорони від колючок, гострого каміння і гадюк.

Тут Данко вже не витримав і, хоч знав, що індіяни не розуміють пестощів, кинувся на шию Коарасіабі і кілька разів поцілував у зморщені щоки.

Індіянина зворушила щирість хлопчини, але він не вмів її виявити, тільки поклав руку на голову Данка, як роблять індіяни на ознаку приятельства, і сказав:

— Ти любиш одягатися по-індіянськи і не встидаєшся цього, як Арасі, — візьми. Це я зробив тобі. Візьми, — повторив ще раз.

Данко миттю вилетів з оки і побіг додому, де застав падре Вісенте, що приходив кожного разу, коли Сокіл повертав з лісу, і підучував його портуґальської мови.

— Дивись, дивись! — здивувався Сокіл. — А це що за маскарада?!.

А Аліса, як звичайно, заломила руки і заголосила:

— Носса Сеньора Сантіссіма!.. Що той чорномазий виправляє з дитиною!!!

Всі, в тому числі й отець Вісенте, почали голосно сміятися, бо вже кому-кому, але не муринці Алісі було називати індіянина чорномазим: Коарасіаба виглядав принаймі втроє білішим від неї.

Кінчилося це все тим, що осиротіла дитина всім серцем прилипла до старого індіянина, викликаючи на кожному кроці плаксиву заздрість Аліси. Данко весь вільний час проводив у товаристві Коарасіаби, або дивлячись, як старий виплітає кошики і торбинки, або вправляючись під його керівництвом у стрілянні з лука, або слухаючи старі індіанські перекази й легенди.

Коарасіаба охоче розказував йому про найвищого індіанського бога — Тупана*, і про малих божків з доброю, або поганою вдачею. Добрим божком був Аняґа*, котрий переслідував брехунів, шахраїв і пройдисвітів та карав їх. Добрим був також Макашера* — опікун доріг і подорожуючих. Злим божком був Каапора*, котрий жив на вершках дерев і їздив на осідланих антах*. Хто зустрівся, як твердив Коарасіаба, з Каапброю, перетворювався також у злого божка Кайпору*, або залишався нещасливим на все своє життя. Курупірас* зроджували у людей погані настрої, а Мараґіґана* віщувала смерть.

Оповідав Коарасіаба також багато різних історій про злого Сасі* — маленького, зеленого чортика, з вивернутими назад ніжками і з пораненою правою долонею, котрий залюбки зводить подорожних з дороги і робить їм всякі прикрості, коли не бачить опікуна подорожних Макашеру.

Серед усіх тих злих і добрих божків, Коарасіаба виділяв з особливою пошаною Суме*, котрий ще в давню давнину навчив індіян вирощувати мандьоку*, бавовну, кукурудзу та інші корисні рослини.