Зате Коарасіаба дуже зрадів, коли довідався про довір’я Сокола, і обіцяв бути провідником Данка у всіх прогулянках та гарантував йому цілковиту безпеку:

— В цьому лісі вже нема ніяких небезпек, — запевняв він. — Все витолочено, все витоптано. Гадюці — і то ніде сховатися. Ти, Іване, можеш бути цілком спокійним...

Від того часу почалися Данкові систематичні виправи, то на ріку, то в ліс.

Хлопець скоро навчився веслувати і стернувати, умів закидати сіть на рибу, а навіть пробував її влучати у воді списом, як це робив Коарасіаба. Прогулянки по лісах використовував найбільше на стріляння з лука і дійшов неабиякої досконалости. Навіть Коарасіаба був з нього вдоволений, хоч при тому й бурчав:

— Той, хто не живе з лука, а тільки бавиться ним, ніколи не може бути добрим лучником. От, коли б ти знав, що лук — і твоя оборона і доставець їжі — тоді б ти знав, що значить по- справжньому стріляти з лука. Добрий стрілець влучить муху в лету і гадюку крізь гущавину лісу, а ти досі ще й папуґи не вбив.

— Бо мені шкода.

— «Шкода», — перекривив Коарасіаба. — Такий з тебе стрілець.

Ліс дійсно зблизька подобався Данкові менше, як здалека, і він далеко охотніше ходив на ріку, але Коарасіабу більше тягнуло до лісу, і Данко мусів йому коритися.

Як сказано було вже, Санто Антоніо лежало серед лісів. Однак, та частина, яка тягнулася на схід, дуже відріжнялася від тієї частини, що тягнулася на південь. При першій же виправі в східню частину Данко спасував і заявив, що не піде вглиб. Він і справді не міг собі уявити, як можна лізти в суцільну гущавину, що складалася з трощі[35], папороті і величезних корчів пекучої кропиви, перемішаних знизу з будяками, а вище переплутаних ліянами. Це все стояло, як щітка, як стіна, не дозволяючи нічого бачити у віддалі двох кроків від себе.

— Чого ми туди поліземо? — спитав він Коарасіабу. — Це все одно, що лізти головою просто в стіжок сіна, а навіть ще гірше, бо в сіні, принаймні, нема кропиви і колючок. Я не полізу в цей ліс.

Коарасіаба розсердився:

— А якого ж ти лісу хочеш? Ліс, як ліс, і цей такий самий.

— Всі кажуть, що ліс понад берегом Парани є кращий.

— «Кращий», — скривився Коарасіаба. — То не ліс, а монастирський садок. Куди не глянь — скрізь усе видно. Там нема чого шукати.

Однак, старий мусів податися Данковій впертості і почав його водити тільки в південну частину лісу.

Та той ліс був для індіянина все одно, що дощовий потік на вулиці для доброго плавця, і він постійно нарікав:

— Винищили все, вирубали... Через кілька років лишиться сама гола земля...

— Ну, Коарасіабо, не перебільшуй. Чи тобі ще мало тих дерев і тих корчів?

— Ет, мовчав би ти вже!.. Не знаю тільки, для чого я тебе ще маю тут водити? В цьому лісі й дитина маленька не заблудить, і ніяка небезпека їй не загрожуватиме. Може сама ходити. А ти, такий великий парубок, і провідника потребуєш... Та куди ж ти лізеш?! — крикнув раптом. — Хіба не бачиш?

Данко зупинився:

— Або що?

— От ще й спитай! Мало каскавелові* на хвіст не наступив.

— Де?

— «Де»? Буде він чекати, поки ти на нього подивишся!.. Втік.

Данкові стало моторошно, бо він знав, що від покусання каскавелом нема рятунку і нема сироватки, як проти покусання інших гадюк.

— Ну, от бачиш, Коарасіабо, — сказав хлопець, розсміявшись, — яка з мене роззява. А ти мене ще хотів у той ліс вести!..

Після кількох подібних випадків Данко навчився обережности і кожного разу пильно стежив довкола. Навчився він також розпізнавати різні рослини і не хапався за перші ліпші руками, як це робив спочатку. Знав уже, що багато цілком лагідних на перший погляд корчів і дерев обпікають шкіру, гірше, ніж кропива, або вбиваються в долоні гострими невидимими колючками.

Одного разу, ходячи по лісі, вони побачили велику білу папугу-арара* з червоними крилами і золотим хвостом. Коарасіаба, затримавши Данка знаком, миттю наложив стрілу і націлився з лука.

— О, Коарасіаба, не вбивай! — шарпнув хлопець його за лікоть. — Вона така гарна!

Але стріла вже зірвалася з тятиви.

— Дурний! — крикнув сердито Коарасіба. — Я хотів тільки крило підбити і потім піймати.

Папуга, що саме перелітала з одного дерева на друге, жалісно крикнула і, зачеркнувши криве півколо, зникла з очей.

— А таки попав! — сказав вдоволено Коарасіаба. — Тепер треба йти за нею, аж поки вона не сяде.

— Як же ми підемо за нею? Хіба ти знаєш, куди вона полетіла?

— Певне. Ходім, ходім!..

Поспішно продираючись через гущавину, кинулись навздогін за підстреленою птицею і незабаром побачили її на гиляці креслатої амиші. Та, коли лише наблизилися до неї, папуга зірвалася з криком і, нерівно махаючи крилами, полетіла далі.

— Ах, лиши ти ту папугу! — сказав Данко. — Ми її не зловимо.

— Ет, що ти розумієш!.. — прикрикнув Коарасіаба. — Коли я кажу, що зловимо, то зловимо! Далі!..

На старого напав мисливський запал і передався Данкові. Йшли, стараючись не робити жадного шуму, і скоро побачили свою жертву: вона сиділа нижче і кривим клювом розправляла пір’я на пораненому крилі. Данко спробував обережно відвести гиляку папороті, що опинилася перед його обличчям, але папуга, зачувши шелест, знову зірвалася з місця і фуркнула в глибину лісу.

— Коарасіабо, не вбивай! — шарпнув хлопець його за лікоть.

Почалося справжнє полювання, в котрому щойно старий ідіянин показав справжнє мистецтво. Здавалося абсолютно неймовірним серед велетенських дерев, вкритих довгими бородами мохів і паразитів, переплутаних цикльопічною пряжею ліян, знайти білого птаха. Але Коарасіаба, то зсуваючись в глибокі ями, то спинаючись на стрімкі каміння, перелазячи спритно пні і повалені стовбури, безшелесно, мов голка, влазячи в колючу гущавину, нарешті знаходив папугу. Та тільки що з того? Папуга була не менше чуйна, як індіянин, і, тільки коли бачила, або чула наближення переслідувачів, пурхала геть і пропадала знову.

Гонитва продовжувалась довію, але і Коарасіаба і Данко забули про час і втому, захоплені цілком непереможним бажанням піймати птаха у свої руки.

Нарешті Данко опам’ятався:

— Коарасіабо, — сказав перелякано, — адже ми заблудили!.. Дивись — уже темніє. Вертаймось мерщій додому!

— Як? — здивувався Коарасіаба. — А папуга?

— Не хочу я папуги! Хай собі летить далі.

— Добрий ловець, — сказав повчально ідіянин, — ніколи не лишає здобичі, коли вона майже в його руках. Ти змучився? Папуга також. Ось ще два-три переходи — і ми її піймаємо. Ходи!

Дійсно, по трьох переходах побачили папугу, що сиділа на землі. Вона ще пробувала тікати, але Коарасіаба кинувся за нею зі спритністю вужа і скоро піймав її під великим корчем папороті.

— На, бери, — сказав він щасливим голосом, даючи Данкові вже зв’язаного птаха в руки. — Ця арара говорить на мові племени каражя* навіть дика. А коли її присвоїти, то скоро навчиться говорити, що хочеш. Такої в Санто Антоніо ніхто не має.

Але Данкові було зовсім не до папуги. Він уже на ногах не міг втриматися від спраги, голоду і втоми, а думка про поворот додому наповняла його розпукою.

— Що тепер буде, Коарасіабо? — спитав він зі сльозами в очах. — Додому далеко, а я вже не можу більше ходити. І... І чи ми ж потрапимо?..

Індіянин засміявся:

— Коарасіаба не знає, що значить заблудити в лісі, та ще й такому, як оцей. От у містечку я часто блудив, поки не привик. А тут — хе! Та ми ж лишили за собою такий слід, що ним і з зав’язаними очима можна пройти. Але і в мене ноги болять... Знаєш, що? Не підемо сьогодні додому: будемо ночувати в лісі. Адже твій тато ночує тижнями і не боїться. Справді, будемо спати, як індіяни! Ах, я вже давно не спав отак!...

Данко спочатку захотів протестувати, але згадка про тата і про індіян стримала його протест, а нелюдська втома остаточно примусила його згодитись.

Коарасіаба оглянувся в один бік і в другий, а тоді сказав: