Данка обхопив жаль:

— Чекай, Арасі, — затримав він юнака за руку, — я вже дам тобі гроші! Ось тут є п’ятдесят крузейрів. Купи за двадцять фоґетів а решту мені принеси. Добре?

— О, це зовсім інша річ! — втішився Арасі. — Так то я розумію! Ти — справжній друг! Я вже біжу, бо фоґетів залишилося дуже мало. Навіть не знаю, чи ще є які гарні. Чав! — і, вхопивши гроші, Арасі, мов мала дитина, підскоком вибіг на вулицю.

— Чого від тебе хотів Арасі? — підозріло спитав Коарасіаба, коли Данко вернувся до хати.

Хлопець зам’явся.

— Напевне просив грошей? — догадався Коарасіаба.

— Так, — признався Данко. — Арасі дуже хотів купити фоґетів.

— І ти дав?

— Дав.

— А тато що на це скаже?

Данко похилив голову, не відповідаючи нічого.

— Коли приїде твій батько, — сказав Коарасіаба після павзи, сердито посмоктавши люльку, — я йому скажу, що Арасі забрав у тебе гроші.

— Це неправда! — стрепенувся Данко.

— Правда! Прийшов, обдурив тебе і вимантив.

Данко розсердився і блиснув очима:

— Неправда! — тупнув ногою. — Арасі мене не дурив! Я сам дав йому гроші! Коли б не схотів — не дав би. Але я схотів і дав. Я дав, я буду і відповідати!..

— Тато буде гніватися.

— Буде. Але при чому тут Арасі? Тато, правда, заборонив витрачати гроші на фоґети, але не забороняв Арасі їх просити. Арасі невинен.

Ця смілива й горда відповідь не тільки сподобалася Коарасіабі, але й погасила його гнів: «Говорить, як справжній індіанський муж!» — подумав собі.

Данко з нетерплячкою чекав повороту Арасі. Йому вже кортіло якнайскоріше пустити бальона і... Ну, що будемо скривати?.. Адже, Данко мав усього чотирнадцять років. А котрий же хлопець у цьому віці не захоплюється фоґетами, навіть коли тато не дозволяє їх купувати?..

— Хоч би дійсно не забракло яких гарних! — думав він, виглядаючи у вікно на дорогу.

Але, замість Арасі, під брамою з’явився Бенедіто і заплескав:

— Данку! — крикнув він. — Це ти послав Арасі по фоґети до Саміра?

— Я. Або що?

— Та нічого, тільки Самір мене прислав спитати, бо він не вірить Арасі.

— Хай Самір буде спокійний...

— Ну, то чав! — і муринчук вернувся бігом назад.

Нарешті вернувся Арасі з кількома великими фоґетами під пахою.

— Ходи, Данку! — гукнув він. — Поможеш мені зняти бальон, і підемо до фоґейри. Там уже народу — пушшя ла ґерра! Всі на нас чекають. Скоро!

— Коарасіабо, — нервово заговорив Данко, — я вже йду.

— Іди, іди, але не барися довго.

— О, я скоро вернуся. Чав! — і Данко, махнувши на прощання рукою, вибіг з хати.

Обережно знявши повішений у шопі бальон і дбайливо його згорнувши, хлопці пішли на площу до Саміра. За ними бігла ціла гурма цікавої дітвори.

Було вже темно. На площі коло фоґейри зібрався густий натовп. Багато присутніх мали також бальони, а всі поголовно були забезпечені більшою, чи меншою кількістю фоґетів.

— Ідуть! Ідуть! — впали вигуки в натовпі, коли Арасі з Данком вийшли на освітлену смолоскипами площу.

З тих вигуків Данко зрозумів, що вони є героями сьогоднішнього вечора. Та й не диво: майстерність молодого індіянина у ліпленні бальонів була давно відома, а на цей раз всі знали, що його бальон буде чимсь — о! — і за тим слідувало щипання вуха.

— Ну, починаємо! — гукнув Арасі, котрий вже знав настрої містечка. — Хто перший?

— Я! — обізвався один юнак. — Я пускаю свій перший!

Вслід за юнаком вийшло ще кілька менших і більших хлопців з приготованими бальонами. Серед них був і білявий Жорже, якого Арасі називав з ненависти «рудим». Сердито блиснувши в бік суперника своїми темними очима, Арасі, однак, не заперечував: він знав, що найкращого бальона ніхто ніколи не пускає першого.

Почалося таїнство запалювання. Один тримав бальон за горішній кінець, другі — за бічні роги, а один, — як водиться, — власник бальону, підпалював тошу.

Від запаленого всередині вогню прозорі стінки бальонів затеплилися і ожили різними кольорами: червоними, зеленими, жовтими, синіми, фіялковими. Бальони, ніби живі сотворіння, що прокидалися з мертвого сну, злегенька затремтіли, пропускаючи крізь стінки приємне тепло. Папір таємниче зашелестів, випростовуючись від тиску зсередини. Вогонь розгарявся все більше і більше, надимаючи гарячим повітр’ям паперові стіни.

Декотрі вже пробували готовість своїх бальонів до лету, злегка підтягаючи їх за вершечок вгору.

Ось коло одного гуртка роздався радісний крик, бо бальон, який спочатку нерішуче коливався і моргав усіми своїми яскравими боками, раптом рванувся вгору.

— Р-р-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть!.. — закричали довкола, заплескали в долоні, засвистіли і глухо затупали в землю ногами люди.

— Підпалюйте фоґейру! Фоґейру підпалюйте!

— Трах-тах-тах!.. Бум!.. В-ж-ж-ж!.. — затріщали й зашипіли випущені навздогін за бальоном фоґети.

— Р-р-р-а-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть! — обізвався знову натовп, бо піднісся і другий бальон, а за ним третій.

Мов чарівні маленькі палаци, зроблені з кольорового скла, бальони підносилися вгору, обертаючись, то одним, то другим боком, поки їх не підхоплювала течія вітру і не несла над ріку.

Підпалена фоґейра затягнулася спочатку густим димом, а потім, при дужому напорі вітру, спалахнула у підніжжя буйним полум’ям. Крики і радість збільшились. Небо вкривалося все густішою мережею золотих ракетних ниток і розцвітало їхніми вибухами. Почалося справжнє свято Сан Жвон.

Четвертий бальон був капризний: він все хилився набік і ніяк не хотів випростовуватись. Коли ж знетерпеливлений власник нервово шарпнув його за чубок, стараючись надати йому потрібного положення, бальон, ніби роззлостившись, бухнув несподівано вогнем, загорівшись цілий, і за секунду розсипався великими золотими платками. Ті, що тримали його, з криком розскочились в сторони, і на місці, де щойно так гарно світився упертий барвистий ліхтар, лишилася сама димляча тоша й сірі клаптики зітлілого паперу.

Товпа знову закричала і засвистіла, виявляючи глузливе, хоч і не менше, вдоволення:

— Еп-па, портуґез!

— Бурро![43]

Найбільше мороки мав коло свого бальона Жорже. Його бальон взагалі не мав охоти літати. Намотана на тошу ганчірка вже дотлівала, Жорже мав чорні від сажі руки, якими він вспів уже намалювати собі криві вуса й широку бороду, обчорнити вуха й ніс, але бальон таки не підлітав.

— Нічого, я знаю тепер, чого йому бракує, — зрезиґновано сказав Жорже, хоч справді того не знав. — Я його поправлю і пущу завтра.

— Ти, як хочеш, щоб твій бальон літав, — крикнув злобно Арасі, — то прив’яжи його до кінського хвоста!

Довкола зареготались.

Жорже моментально скипів:

— Іди ти малювати мавпи, знаєш?[44] — крикнув і собі здавленим голосом. — Добре, що хоч можу до кінського хвоста прив’язати, а ти прив’яжи до свого власного, мавпо хвостата!

— А — ти безхвоста мавпа, ще й руда до того! — відгризся Арасі.

— Жорже! Арасі! — загукали довкола. — Та помиріться ви хоч заради сьогоднішнього вечора!..

— І-і-і! — вставив хтось збоку. — Шкода їх мирити. Двоє довгоносих не поцілується! Вони при кожній нагоді сваряться.

Але сварку утихомирили.

Злітали бальони за бальонами. Власники щасливо пущених були горді й веселі. Невдахи ж мали дуже посоромлений й навіть винуватий вигляд.

Самір з жінкою й синами мусіли добре звиватися, щоб задовольнити всіх клієнтів. Щасливці на радощах частували всіх, а невдахи приходили залити почуття своєї поразки. Пили пиво, горілку і перекусували печеними піньорами. Дітям замовляли з капіле[45], або й саме чисте капіле цілими склянками.

Нарешті, прийшла черга й на Арасі. Він вибрав кількох дорослих юнаків і вивів їх на площу.

— Арасі!.. Арасі пускатиме Данкового бальона! — загукали довкола.