Тим часом Коарасіаба заговорив знову, але на цей раз спокійно, як завжди:

— Це, Данку, тільки частина таємниці. Коли хочеш вислухати всю — склади присягу, що поможеш мені... Ти — не індіянин, ти — білий, тому я не вб’ю тебе, коли зараз скажеш мені чесно, що не хочеш помогти, що не маєш супроти мене обов’язку, що для тебе, білого, переламана стріла варта тільки переламаної стріли і нічого більше. Але скажи правду, як ти вмієш її говорити... Ну?..

Данко спочатку взагалі не міг здобутися на відповідь, а, коли почав говорити, то плутався в словах:

— Ти, звичайно, Коарасіабо, можеш мене вбити, бо... Ти не думай, що я забув про стрілу... І я завжди готовий тобі віддячитися... Ти мого тата також врятував... Тільки я ще замолодий... А... а... таємниця... Я не знаю, Коарасіабо... Я — християнин...

Хлопець заплутався остаточно і замовк. Але, на його здивування, Коарасіаба не тільки не розсердився за плутану відповідь, а дружньо поклав йому руку на плече і сказав:

— Мудро говориш! Ти ще молодий — правда. Ти — християнин, а ваша віра не на все дозволяє... Дуже добре!.. Отже, скажу тобі ясніше: мене скривдили, моє плем’я обдурили, місце морубішаби зайняв обманець. Чи твоя віра заборонить тобі вигнати обманця і помогти моєму нащадкові зайняти своє місце?

— Моя віра, Коарасіабо, — осмілився Данко, — велить обороняти покривджених.

— Бачиш, — втішився Коарасіаба, — я знав про це!

— Але. — продовжував свою думку Данко, — я ще молодий. Чим я поможу?

— Добре кажеш! — ще раз похвалив Коарасіаба. — Коли розумієш, що для великого діла треба дорослих людей, то ти розумний хлопець. Але... ти ж не завжди будеш молодим? Колись виростеш?

— О, тоді, звичайно! Тоді можеш сказати мені свою таємницю!

Індіянин зітхнув:

— О, Данку, Коарасіаба не є такий дурний, щоб без причини говорити з юнаком, тримаючи серце на долоні. Але ти їдеш, Данку, і хто зна, чи ми ще колись побачимось. Я старий, сину, старий і немічний. Душа вже проситься на Блакитні Гори... Коли помру — вже нікому буде подбати за моє плем’я.

— А Арасі? — спитав Данко.

— Арасі? — гірко перепитав Коарасіаба. — Коли б Арасі схотів бути морубішабою, то я б до тебе не звертався.

— Але ж, Коарасіабо, коли ти його не переконав, то і я, коли навіть виросту, не зможу його змусити стати морубішабою.

— Добре кажеш! Коли я його не переконав і не змусив, то його вже ніхто не змусить. І не треба змушувати. Арасі, як морубішаба, був би вартий стільки саме, скільки й той ошуканець, котрий тепер там сидить. Не Арасі буде морубішабою, а… От бачиш, Данку, я не знаю досі: говорити тобі все, чи ні? Велика бо це таємниця, страшна таємниця... Боюся її довірити недостойному... Коли б ти був дорослим мужем, я б знав, чи ти вартий довір’я. А так — хто зна, яким ти будеш, як виростеш...

— Буду таким, як мій батько! — з гордістю сказав Данко.

— Як батько, кажеш?.. Я, власне, того боюся, бо твоєму батькові я б не звірився.

Данко аж підскочив, діткнутий до живого словами індіянина.

— Що?! — перепитав він, відразу стиснувши кулаки. — Коарасіабо, коли ти не віриш моєму батькові, то й мені твоє довір’я непотрібне!

— Твій батько білий, — холоднокровно сказав Коарасіаба і пакнув димом.

Хлопець зірвався з місця і став у горду позу:

— Я також білий! — крикнув він, збліднувши від образи. — Я також білий, як і мій батько! І я не хочу бути ніяким іншим, тільки таким, як мій батько! Ти... Ти кажеш, що маєш право мене вбити. Можеш вбити! Але ти не смієш ображати мого батька! Бо тут навіть ні закон переломаної стріли, ні твоя старість ні твоє морубішабство не стримає мене від того, щоб я не побив тебе і не викинув з мого дому!

Данко не кидав слів на вітер. Він дійсно був готовий за ще одне образливе слово кинутись на Коарасіабу і перевести свою погрозу в дію.

Але чудний і нерозгаданий був сьогодні Коарасіаба, і всі його вчинки і слова були зовсім несподівані. Замість того, щоб образитися, або спалахнути гнівом на останні слова хлопця, він сказав одобрююче:

— Так, сину, в обороні чести батька не вибирай способу і не дивись на особи!.. Не гнівайся, мій малий приятелю, бо в Коарасіаби замалі уста, щоб в них могла вміститися пошана, яку чує його серце до твого батька. Але твій батько не піде рятувати мого племени, бо для того треба бути або індіянином, або гарячим юнаком, як ти, Данку. А твій батько не індіянин і не юнак. Твій батько є тільки білим дорослим мужем з чесною, але холодною душею. Він є моїм приятелем, але його серце байдуже до долі бідних, обдурених дикунів. Твій батько любить лише своє плем’я, так саме, як я люблю лише своє. І тому, Данку, я б своєї таємниці не повірив йому.

Ці слова не тільки заспокоїли Данка, але й повернули йому почуття приязни до індіянина.

— Ти помиляєшся, Коарасіабо, — сказав лагідно. — Мій тато напевне поміг би тобі більше, як я, бо він дуже розумний і знає все...

— Розум — вода, — перебив хлопця Коарасіаба. — Розум — вода, а почування — вогонь. Вода сильніша вогню. Розум погасить почуття...

— Не розумію твоїх слів, Коарасіабо.

— Чому не розумієш? Вони прості: щоб дійти до мого племени через ліси, гори і болота, треба мати вогонь у крови. А розум спитає: «Пощо ідеш, о білий, до дикунів? Для чого засуджуєш себе на небезпеки?»... І погасне вогонь почувань, бо їх заллє холодна вода розуму...

Данко довго думав над тим, що сказав Коарасіаба, і прийшов до переконання, що старий має рацію: тато напевне не вплутався б у порахунки між індіянами. Що татові до того? А от йому, Данкові, дуже шкода Коарасіаби і його племени, і Данко, коли б тільки був дорослим, не подивився б ні на що і пішов би туди, куди треба, і зробив би все, що від нього залежало б. Пішов би, свідомо наражаючись на небезпеки. Для цілого народу, хоч і чужого, варто віддати одне життя. А тато цього не зробив би.

Чому ж то так?

Досі все те, що робив, казав чи думав батько, для Данка було тільки прикладом того, як повинен робити, говорити і думати не лише Данко, а і всі люди. Адже тато був розумним, чесним, відважним і добрим чоловіком. І не тільки в очах сина, а і в очах сторонніх людей. Та виявляється, що Данко в такому поважному випадку, як з Коарасіабою, зробив би інакше, як батько. Чому?

Тато розумний, дуже розумний, це не підлягало жодним сумнівам. Але чи розум справді може стати на перешкоді до доброго вчинку? Чи дійсно розум — вода, що гасить вогонь шляхетних прагнень?

Ні, тут щось не так...

І раптом Данкові пригадався багато разів чуваний вираз: «Інший погляд на речі». Хлопець дуже зрадів таким, на його думку, вистачаючим поясненням і сказав по-українськи вголос:

— Так, тато має інший погляд на речі.

— Що ти сказав? — спитав Коарасіаба.

— Нічого. Я тільки думаю, що тобі хтось мусить допомогти. Але, Коарасіабо, чому ти не звернешся до Посту Опіки? Адже там сидять військові, котрі помагають індіянам.

Коарасіаба аж затрясся на цю згадку:

— Що?! До Посту Опіки? Ні, Данку, я до Посту не піду. Я не вірю білим! Я не хочу, щоб білі прийшли в Долину Іґурей! Бо, коли б вони пішли, то не для того, щоб прогнати обманця Убіражару, а для того, щоб забрати... забрати... Ні, Данку, я і тобі не скажу. Не скажу доти, доки не присягнеш мені на душі померлих, що не зрадиш мене.

— Не зраджу, Коарасіабо! — гаряче сказав Данко.

— Мені мало того, що не зрадиш. Присягни мені, що, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, відшукаєш мого другого внука Коему і перекажеш йому те, що я скажу тобі. Більше я від тебе нічого не вимагаю.

— Ти маєш ще одного внука?

— Так. Він ще маленький... Ні... Він вже виріс і буде майже такий завеликий, як ти, Данку. Арасі не хоче. Хай буде Коема морубішабою. Убіражару, чи сина його — вбити!

— Вбити?!!.

— Певно. Але, звичайно, ти не будеш убивати сам. Ти тільки скажеш Коемі те, що я тобі скажу зараз. Скажеш?

Данко, розуміючи, що Коарасіаба вимагає від нього чогось дуже поважного, все ще не міг рішитися сказати: так! Коарасіаба бачив його вагання і розумів їхню причину.