— Їдемо, Коарасіабо, — сказав так несподівано, що індіянин здригнувся. — Щойно одержав листа у падре Вісенте. Пропонують мені іншу роботу.
Коарасіаба нічого не відповів і сидів нерухомо далі, затупивши відразу помертвілий погляд в полум’я вогнища. Але на його камінно- нерухомому обличчі Сокіл вичитав тяжкий укритий біль. Щоб розігнати враження несподіваної заяви, землемір заговорив, ніби оправдуючись:
— Нема мені більше чого тут сидіти. Я роботу вже скінчив. Хочу тепер переїхати до більшого міста, щоб завжди бути з Данком разом.
Коарасіаба хитнув головою:
— Так, так, — сказав тихо, — краще, як будете разом. Я завжди казав, що син мусить бути при боці батька...
Вимовив це з такою гіркотою, що Сокола здавило за серце.
— Послухай мене, — приятельськи поклав він руку старому на плече, — їдь з нами! Ти знаєш, що я тобі винен, а я свого боргу тим- більше не забуваю і хочу якось тобі віддячитись. Моя хата буде завжди твоєю хатою, мій хліб — твоїм хлібом. Ти врятував мені сина і мене самого, а я постараюся врятувати тобі внука і зробити радіснішою твою старість. Я розумію, Коарасіабо, твоє горе, але ти сам не даси ради з внуком. Їдьте з нами — і я сам візьмуся за хлопця. Маю тверду руку, і Арасі мене боїться більше, як тебе. Я вірю, що мені вдасться зробити з нього корисну людину. А тут, в Санто Антоніо, він пропаде зовсім.
— Він уже пропав, Іване, уже! З нього не буде користи ні тобі, ні мені...
— Я не вірю, Коарасіабо! От поїдьте з нами — і ти побачиш сам, як він зміниться. Арасі є здібний, второпний, і, коли його прибрати в руки — з нього через два роки вийде добрий робітник.
— «Робітник»! — зневажливо скривився Коарасіаба. — Ні, Іване, коли він не буде тим, чим має бути, то нехай не буде нічим! А звідси я не піду... Себто, може, й піду, але не з тобою... Наші дороги, Іване, ідуть у різні напрямки...
— Може бути й правда — відповів. Сокіл. — Я твоєї дороги не знаю. Але що ти думаєш робити з Арасі? Чим він, по-твоєму, має бути? Скажи мені, то я тобі поможу.
Замість відповіди, Коарасіаба стиснув уста і знову задивився у вогонь.
В убогій халупі зависла тяжка мовчанка.
— Але ти не сумуй, приятелю! — підбадьорююче заговорив знову Сокіл. — Ми тебе не забудемо. Будемо писати листи до падре Вісенте, а він тобі читатиме. Тай приїдемо нераз до вас сюди на відпочинок...
Обличчя Коарасіаби лишилося при тих словах незмінним, не виявляючи нічого.
— Коли їдете? — спитав нарешті з трудом.
— Через чотири дні наступним літаком. Я, правда, завтра ще мушу поїхати назад до лісу і пробуду там два дні.
— Хату лишаєш?
— Хату купує сеньор Педро. Але він тебе не вижене, я вже з ним говорив.'
— Мені байдуже: я й так тут більше не сидітиму.
— А куди ж підеш?
Коарасіаба не дав ніякої відповіди.
Через хвилину скрипнула фіртка, повідомляючи, що Данко вернувся додому. Сокіл попрощався і вийшов.
Старий індіянин, лишившись сам, упав на землю обличчям і завив від якоїсь, йому самому незрозумілої розпуки. Він відчував такий біль, немов би йому з живого серця видирали виплекану, вигодовану кров’ю надію.
— Ну, що мені з Данка? — питав сам себе, стараючись вияснити собі причину того болю. — Жив я довго, не знаючи Данка, проживу ще і решту віку. Проживу і вмру. А зі мною вмре і славна династія Нащадків Сонця, бо з Арасі вже морубішаби не буде. Ні, не буде!.. На мені все скінчиться, все загине. Діямантове Берло, що було предметом заздрости, роздорів, воєн більше ніколи не засяє над племенем ґваянців. Його таємниця вмре разом зі мною. Вмре так само, як вмру я, як умерли мої сини, як умер для нашого народу Арасі, як умер Коема — Ранок.
Коема...
Це ім’я ніколи за дванадцять років не потривожило думок Коарасіаби, бо ж Коема був сином його молодшого сина, котрий міг бути морубішабою лише після смерти стрийка, стрийкових синів і свого власного батька. Окрім того, Коема дванадцять років тому назад був немовлям, а немовлята ніколи не цікавлять мужів. Для немовлят вистачає, коли ними цікавиться мати.
— Коема! — вголос сказав Коаоасіаба і, піднявши обличчя з землі, сів.
Він почув несподівано, як десь у глибині його душі заблисла жива іскорка надії.
— А, може, Коема ще живий? — спитав сам себе вголос, і радість перехопила йому дух.
Він неспокійно засовався на місці і почав завзято смоктати пригаслу люльку. Тютюн затріщав і почав розжарюватися, а разом з ним розжарювалися і надії Коарасіаби.
Справді, чому Коема не міг би жити? Його мати — Іботіра була відважна і рішуча, дарма, що її називали Іботірою — Квіткою. Але вона була небезпечною квіткою і більше заслуговувала на ім’я Онси — яґуара. Іботіри боялися всі, навіть мужі племени, бо вона володіла списом і стріляла з лука, як справжній мужчина. І силою рідко хто міг з нею помірятися. А силу, відвагу і спритність індіяни шанують...
Іботіра, та Іботіра, котра, захищаючи пораненого чоловіка, зуміла вбити чотирьох ботокудів, напевно зуміла захистити і життя своєї першої дитини, свого сина — Коеми! Коема міг жити. Ні, не міг, але мусів жити!..
Вчепившись за ту думку, Коарасіаба поволі прийшов до глибокого, якогось болючого переконання, що Коема живий. Тепер це для старого не підлягало жодному сумніву!..
Чиясь таємнича рука витягала з припалих порохом кутків пам’яти спогади і стелила їх, немов барвисті хустки, перед очима Коарасіаби. Одні образи змінялися другими, аж поки серед них не виринув один, особливо любий тепер для старого: то був образ забризканої кров’ю Іботіри, котра стояла, опершись спиною об камінну стіну, з тяжкою танґвапемою[40] в руках. Коло її ніг лежало чотири трупи ботокудів, а довкола гудів натовп. Проте в очах ошалілої жінки не було видно ні жалю, ні тривоги, а сама звіряча лють. Видно було, що Іботіра боронитиме входу в печеру, де лежав пробитий списом чоловік і плакав маленький Коема, до останньої краплини своєї крови.
Цей несамовитий образ був, однак, любий серцю Коарасіаби, бо давав йому надію на те, що рід морубішаб зі Соняшної Династії ще не перевівся.
— Ні, ні! — шептав старий. — Не все пропало. Ще є руки, котрі по законному праву візьмуть Діямантове Берло! Ще є голова, яку увінчає золото акванґапе з «Оком Сонця»!..
Та зараз же зневіра, як каламутна хмара, впала на серце Коарасіаби. Хто поможе хлопцеві дійти до свого права? Хто розкриє перед обдуреним племенем хитрість Убіражари? Хто покаже місце, де скрито клейноди влади? Хто?
Індіянин з розпукою подивився на свої опухлі розбиті ноги і застогнав:
— О, великий Тупане! Дай силу цим непотрібним колодам! Верни їм тільки невеличку частину їхньої колишньої витривалости, а тоді побачиш, як служитиме тобі рід ґваянців!..
Але Тупан був глухий на гарячі мольби і не відповідав нічого. Це вже не вперше звертався до нього Коарасіаба, як звертався рівно ж і до Сонця, і до Душ померлих, що жили на Блакитних Горах. Та всі вони не чули нічого, видно, або загнівались, або збайдужіли до залишеного на землі світу.
І Коарасіаба знову опинився перед тим самим питанням: Хто?..
Арасі?
Арасі міг би це зробити, але для того треба почувати себе ґваянцем. А коли б Арасі почував себе сином племени, то міг би зробити і для себе те, що треба було зробити для Коеми.
Ні, Арасі — ні!
— А хто? — втретє поставив собі питання Коарасіаба.
Подумавши, почув, як якась несмілива настирлива думка, як гудіння комара, сверлує його мозок. Спочатку він боявся прислухатися до неї, відганяв її нетерпеливо, але врешті решт якось мимовільно вимовив:
— Данко!
Вимовив і відразу запротестував злякано:
— Ні, ні! Данко також ні!
Коарасіаба вірив йому, як самому собі, знав напевне, що Данко не полакомиться на дорогоцінні клейноди і на ті скарби, з якими вони лежать. Данко щирий, відважний, відданий Коарасіабі і напевне ще більше був би відданий великій справі, бо Данко думає і почуває так, як індіянин. Адже недаром його прозвали сином Коарасіаби. Але цього всього мало. Данко, по-перше, був малим. По-друге, Данко не дійшов би сам до Долини Іґурей. А про те, щоб Данко вибирався в подорож з цілим товариством білих, Коарасіаба не припускав навіть думки.
