І от одного дня прийшло повідомлення для кількох десятків родин про те, що їх призначено на виїзд до Бразилії. В числі тих родин був і Данків батько Іван Сокіл.

Почалися ще гарячіші наради: їхати, чи ні? Дехто запевняв, що виїзд до Бразилії — це певна згуба від гадюк, малярії і диких індіян. Дехто, навпаки, запевняв, що в Бразилії — справжній рай. Але певного ніхто нічого сказати не міг.

Один господар з Бережанщини, Степан Федюк, рішуче сказав:

— До Бразилії не поїду за жадні скарби! Ви знаєте, що то за країна? Брат мого покійного діда виїхав був до Бразилії вже років з сорок тому назад, та й пропав. Привезли їх у ліс та в дебри і висипали з дрібними дітьми отак просто під голим небом. Та й всі пропали: гадюки їх покусали, хвороби якісь пообсідали, а до того напали на них дикі буґри* і решту вирізали. Ой писали вони, писали!.. Дідо аж плакали, як їхні листи перечитували вже за моєї пам’яти...

— Ет, пане Федюк, — заперечив Гриць Перетяжний, — щось ви таке говорите, що й купи не держиться! Воно, правда, було таке, як ви кажете, але вже давно. А я от знаю, що з нашого села багато виїхало вже як я хлопцем був і пізніше писали до нас. Добре їм: землі — кілько хочеш, картоплю два рази до року збирають, ярина всяка цілий рік росте, худоба десятками ходить, бо місця досить. Один вже власний тартак має, другий — склеп. Багачами поробилися. А як виїхали з краю, то тілько того й мали, що дітей по півтузіна[13] та торби латані. Ет, коби мене взяли, то я би вже їхав.

Такі розмови чулися завжди і скрізь.

Данко, як і всі інші діти, з цікавістю прислухався до тих розмов, а потім біг до професора Лісницького.

— Пане професоре, — питав спішно, — а чи то правда, що в Бразилії є багато гадюк?

— Правда, Данку.

— І є буґри?

— Та, напевне, ще є. Бо Бразилія — великий край і мало досліджений.

— А що ще є в Бразилії?

— Багато ще дечого є, хлопче: є вже великі міста, де напевне нема гадюк, є багато різних овочів, які в нас дуже дорогі, є різні звірі.

— А малпи?

— О, того добра, то вже найбільше!

— А папуґи?

— І того вистачає.

— А банани?

— О, бананів там дуже багато!

— А помаранчі?

— І помаранчі.

Данко був дуже вдоволений одержаними інформаціями:

— Ну, то чого ж ті люди такі смішні? Не хотять їхати! А я скажу татові і мамі, щоб тільки їхати до Бразилії. Що там буґри! Буґри — нічого. Тільки взяти доброго лука, націлитися — раз, раз! — і всіх побити! А гадюк можна бити великою палицею, правда, пане професоре? Отакою великою! Тільки гадюка лізе — бах! — і готово!

Професор сумно якось посміхався і гладив Данка по чорнявій голівці.

Батьки остаточно рішилися їхати, але Данкової радости не поділяли.

— Маленький ти, сину, а тому дурненький, — говорив батько. — Навіщо нам Бразилія? От ти проси Бога, щоб додому вернутися — це куди краще, як якась там Бразилія.

— Та ми вернемося ще додому, — заспокоював Данко батька. — Ми не поїдемо надовго. От тільки так, подивитися... Я собі піймаю малпу, папуґу і тоді, як вернемося до діда, замкну їх в клітку. Тато мені зробить клітку, правда?

— Це вже я попрошу, щоб тато зробив клітку, — вмішувалася в розмову мама. — Треба буде тебе замикати, бо в хаті не можна втримати. Цілісінький день бігаєш по дворі.

— Ми бавимося в індіян, мамусю, — пояснював Данко. — Юрчикові тато навіть лука зробив. Тату, а ти зробиш мені лука? Я буду вчитися стріляти.

Коротше кажучи, Данко і наяву і увісні мріяв про індіян, про луки, про папуґи, малпи, банани і кокосові горіхи.

Нарешті, наступив радісний, а заразом і сумний день від’їзду. Данко радів при згадці про подорож пароплавом, про своє скоре знайомство з таємничою і цікавою Бразилією, але і сумував водночас, покидаючи товаришів, старенького професора, котрий навчив його читати і писати і вмів оповідати багато цікавих історій. Жаль йому було і отця Романа, такого доброзичливого і веселого приятеля всієї таборової дітвори.

Жаль навіть було отого великого, гамірного дерев’яного бараку, до котрого Данко привик, як до власного дому.

Та на це ради не було.

Тих три тижні, які довелося прожити після виїзду з табору до вступу на пароплав, були справді дуже невигідні, повні всяких клопотів, біганини, стояння в чергах перед всілякими комісіями і т. д. А тому видалися Данкові цілою вічністю.

Та от нарешті вони на пароплаві! Який він великий і гарний! А скільки в ньому таємничих приладів, скільки людей, скільки ходів і переходів — справжній лябіринт! Данко навіть не відходив від батьків, щоб не заблудитися.

Був уже вечір, коли корабель відчалив від берега. Еміґранти, висипавши на палуби, прощалися з Европою, плакали і молилися. Особливо гірко плакала Данкова мама.

— Не плач, Марусю, — заспокоював її батько, хоч самому сльози стояли в очах. — Ще, дасть Бог, повернемось колись.

— Ні, Івасю, — відповіла мати, мабуть я вже не повернуся... Чогось мені так тяжко на серці!

— Ну, ну, перестань. Всім тяжко, але що поробиш!.. Годі.

Так стояли і дивилися, розчулені, поки далекі береги континенту не затяглися нічним туманом...

В наступних днях Данко від світанку до ночі проводив на палубі пароплаву. Любувався білими мевами[14], що літали над морем, захоплювався веселими краєвидами Англії, що під скісним промінням заходячого сонця виглядали, як мініятюрні веселі образки, свіжо потягнені ляком. Морське повітря було таке чисте і прозоре, що видно було навіть вікна будинків, а самі будинки видавалися завбільшки, як грудочки цукру. Зліва виднілися сірі контури побережжя Франції. Але на третій день, коли корабель вийшов у відкрите море, не було вже видно більше нічого, крім неба і води, та ще хіба час-до-часу тоненької смужки диму на видокрузі, яка вказувала, що і там десь пливе корабель.

Данко переживав веселі, безтурботні дні. Все здавалося таким гарним і цікавим: і безконечний водний простір, що мінився лагідними фарбами, і грізні хвилі, що з шумом розбивалися об залізні груди корабля, і курява солоного пилу, яка повставала від того і так приємно освіжала обличчя, і самий корабель, що його охоче показували дітям матроси, частуючи їх при тому ріжними ласощами. Хлопець тішився всіми приємностями подорожі, навіть не підозріваючи того, що над його головою зібралася грізна хмара, з якої вдарить невмолима блискавка і вразить його просто в серце..

І блискавка вдарила....

Несподівано захворіла мати, і перше, ніж Данко міг усвідомити собі небезпеку, померла. Це було щось таке страшне і таке несподіване, що хлопець не хотів повірити.

«Це неправда! Цього не може бути!!!» — кричало щось в ньому, наповнюючи його душу холодним жахом. «Це неправда!!!»

А однак, це була таки правда.

Бідна дитина мало не збожеволіла з розпуки, коли материне тіло, загорнене в білий саван спускали в море.

— Не кидайте мами в море! — кричав, б’ючись в чиїхсь руках. — Не кидайте мами в море!.. Я не хочу!.. Не хочу, не хочу, не хочу!!! Я. не хочу більше їхати до Бразилії!.. Везіть мене назад, до Европи!.. О, мамо моя, мамо моя!

Разом з Данком плакали всі, навіть дорослі мужчини і моряки, але ніхто не був у силі завернути того, що сталося. Тільки всі старалися приголубити осиротілого хлопчину і розважити його. Але Данка вже ніщо не тішило, і з такого жвавого, веселого хлопчини залишилася лише смутна тінь. І подорож, і Бразилія перестали його раптом цікавити, і він тепер дивився в море тільки тому, що сподівався побачити в ньому ту, котра була для нього найдорожчим скарбом.

Але море не повертає того, що забрало. І даремне чорні очі хлопчини напружувалися до болю, даремно заливали їх сльози — мами вже більше не було видно. Лишився по ній тільки золотий хрестик, який вона власноручно одягла йому на шию, як своє благословлення, та ще в пам’яті звучали її передсмертні слова:

— Пам’ятай, Даночку, що мамина душа завжди буде коло тебе. Я буду чувати над тобою у всі найтяжчі хвилини твого життя...