Арауе й акванґапе були знані далеко у всіх сторонах. Морубішаби, піяґи й прості індіяни з інших племен приходили з далеких околиць, щоб поклонитися нашим клейнодам. Хто торкнувся їх — ставав мудрим, сильним і бистрим, а, коли хворий торкався їх — то уздоровлювався.
І було багато воєн через Соняшні Клейноди. Були заздрісні через них і тупіси, але особливо тапуяси. Підлі, дурні, нікчемні тапуяси!.. Вони думали, що, коли здобудуть клейноди, то стануть такими, як ми, ґваянці, вибранці Коарасі!.. Але тапуяси ніколи навіть не торкнулися Соняшних Клейнодів, а натомість поселили в наших серцях глибоку ненависть до себе, таку ненависть, якої не забуде навіть останній з роду ґваянців. Всі племена тупісів ненавидять тапуясів, але найбільше їх ненавидять ґваянці. Ми не знаємо, що це таке — мир з тапуясами. Ми вбиваємо і нищимо їх скрізь, де тільки зустрічаємо...
Так от, бачиш, було багато воєн через клейноди. Але ні разу не вдалося нікому відбити з наших рук ні акванґапе, ні арауе. Горстка найвідданіших і найсильніших ґваянців завжди виводила морубішабу з клейнодами в безпечне місце, а плем’я ґваянців, не дивлячись на постійні втрати у боях, відроджувалося скоро знову.
Морубішаби племени ґваянців мали на грудях оцей знак Коарасі і завжди називалися соняшними іменами: Ранкова Зоря, Сонце, Саракура, Світанок, Ранок, або, от, як я, Соняшний Волос. Кожний ґваянець мав у давнину по кілька жінок, а дівчата інших племен були горді, коли їх купували собі за жінок мужі племени, яким рядила Соняшна Династія. І хоч постійні війни не давали нашому племені розростись так, як іншим племенам, але ґваянці все були серед інших племен тим, чим є маленьке сонце супроти великої землі...
І так було, поки з-за Великої Води не припливли білі тапуяси. Багато кривди зазнали від них всі індіанські племена, але ще більше зазнали її наші предки. Бо нас не тільки ловили в рабство, як інших, не тільки забирали наші землі, як у інших племен, а й полювали за нашими клейнодами.
Тому, коли великий вождь Аімбіре кинув бойовий клич до всіх індіанських племен, то в першу чергу під його араує приєднались роди ґваянців.
Ти правду сказав, Данку, що була велика війна... О, такої війни ще не бачила наша земля!.. Як бурхливі води ріки після дощу зносять всяке сміття, так індіяни змітали на своєму шляху всі сліди перебування білих тапуясів. Тапуїтіньґи тікали, або гинули, а їхні невільники-індіяни, приєднувалися до вождя Аімбіре і збільшували його війська.
Так прийшли над Піратінінтґу. Але тут довідались, що проти тамойосів стали племена ґваяназців під проводом зрадника Тибіріси. Аімбіре не сподівався такого від індіян, а тому скликав на нараду всіх морубішаб і старших мужів племени. Соняшні Клейноди тоді носив хоробрий Ґварасе . І от на нараді Аімбіре поставив до Ґварасе вимогу: віддати йому Соняшні Клейноди. «Мені, — сказав Аімбіре, — тепер потрібний великий розум і сила, інакше я не переможу Тибіріси. В Тибіріси багато війська». Ґварасе спротивився: «Соняшні Клейноди можуть носити тільки морубішаби ґваянців. Коли ти не відчуваєш сили, то віддай мені провід, і я переможу Тибірісу!» На ці слова Аімбіре запалав страшним гнівом: «Я можу забити тебе, Ґварасе!.. Я досі йшов на чолі походу, я керував війною, і я мушу мати клейноди, рівні своїй гідності. Запам’ятай, що клейноди робляться для морубішаби, а не морубішаба для клейнодів! І ти не можеш зробитися великим морубішабою тільки через те, що маєш клейноди! Акванґапе робиться для голови, а не голова для акванґапе! Арауе робиться для рук, а не руки для арауе! Коли я звелю відрубати тобі руки і голову, то й Соняшні Клейноди з тебе морубішаби не зроблять!» На це Ґварасе відповів: «Твоя правда, Аімбіре: акванґапе робиться для голови, а арауе для рук морубішаби. Ґваянців є мало, а тамойосів багато. Але голова також мала. Ґваянці є головою всіх племен, а ви, тамойоси, є тільки плечами і ногами. Тому не личить, щоб Око Сонця було на плечах, а Кулак Сонця тримали ноги. Віддай мені, як голові і рукам всіх індіанських племен, владу, о Аімбіре, і ми переможемо ґваяназців!»
Між обома морубішабами загорілася сварка і напевне скінчилася б смертю одного з них, коли б в цей момент не донесено, що Тибіріса вдарив на тамойосів.
Тибіріса мав значно менше сил, як Аімбіре, але через те, що сварка між вождями і їхніми прихильниками перенеслася аж до простих вояків, навіть до жінок і дітей, Аімбіре програв. Після кількох днів тяжкої битви з ґваяназцями, після внутрішніх заколотів між тамойосами, ґваянцями і карібокасами, Аімбіре мусів утікати, а ґваянці, загнівані за зневагу їхнього морубішаби, відділилися від тамойосів і пішли в іншу сторону.
Довго, довго йшли ґваянці, забираючись все далі в ліси, все далі від тих доріг, якими вже ходили білі, аж поки не зупинилися, як ти казав, у горах Апукарани. Там поділилися на окремі племена і почали розселюватися так, щоб всім вистачило місця на полювання, і на будову окремих осель, і на поля під мандьоку[53], солодку картоплю і кукурудзу. Кожним племенем правив окремий вождь, але всі вони підлягали головному морубішабі Ґварасе. Одне плем’я відбилося досить далеко і зайшло над річку Тібажі, де зустріло тапуясів-ботокудів. Вони жили тут уже давно, ще від Потопу, коли їх велика хвиля занесла сюди і вихлюпнула на гори. Звичайно, ґваянці, вибрані нащадки Коарасі, не могли стерпіти сусідства брудних пуру[54], і так довго нападали на них, поки нарешті ботокуди, котрі не згинули в боях, забралися геть, лишивши землі для ґваянців. Тоді ніхто не знав, що нащадкам войовничого племени доведеться ще раз зустрінутися з нащадками ботокудів...
Довго і щасливо правив Ґварасе розкиданими по різних околицях родинами ґваянців. Час-до-часу він розсилав у всі кінці гінців, щоб скликати вождів на нараду, або гостину. І всі приходили здалека, і всі радилися і гостилися, всі шанували накази великого морубішаби.
Але коли до Ґварасе почала навідуватись Мараґіґана — передвісниця смерти, великий морубішаба оголосив свою останню волю, призначивши одного зі своі\х трьох синів на спадкоємця Соняшних Клейнодів.
Та по смерти батька двоє других не погодились з його рішенням і почали оспорювати право на клейноди і на велике морубішабство, зламавши вперше в історії ґваянців закони племени. І з того почалися нещастя. По сварці й битвах Соняшні Клейноди забрав другий син, а той, кому їх призначив батько, мусів тікати. Від’їжджаючи, він прокляв своїх братів і сказав, що з цього дня Соняшні Клейноди будуть джерелом нещастя для кожного неправного властителя, так, як досі були джерелом сили й успіхів. Та ще сказав, що Соняшні Клейноди колись на довго пропадуть з племени, а над ґваянцями візьмуть верх ботокуди. І так сталося...
За трьома синами морубішаби Ґварасе ґваянці поділилися на три окремих королівства. Один рід, отой, що пішов за законними нащадками, вимандрував з апукаранських гір і оселився аж над берегом Парани. Інші два роди жили у постійній війні, а клейноди щокілька тижнів опинялися то в одних, то в других руках. Незабаром обидва брати загинули, але тоді за клейноди почали битися їхні діти, а потім онуки. Таємниця клейнодів дійшла й до білих, і щойно тоді племена відчули весь тягар киненого прокляття. На ґваянців нападали білі, нападали мамелуки, нападали й інші індіянські племена, бо всі хотіли дістати дорогоцінні клейноди у свої руки. Багато ґваянців гинуло в боях, багато попадало в рабство. Нащадки Коарасі забули про спокійне життя, про полювання, про оброблювання землі, про сон, про відпочинок. Вони не будували осель і не жили на одному місці, а постійно кочували, як ті найбільше упосліджені племена, що їх називають тремембе*. І хоч нікому так і не вдалося ні разу викрасти від ґваянців ні Ока, ні Кулака Коарасі, але й морубішаби ними недовго тішилися: кожний з них гинув від стріл своїх противників.
І так тривало довго...
Обидва ворогуючі племена, тікаючи від переслідувань то туди, то сюди, нарешті прибули різними дорогами до вод великої Ґваїри[55], туди, де води Пікірі впадають у води Парани. Там, на своє велике здивування, застали вони третє плем’я ґваянців, що його морубішаба мав законне право до клейнодів. Цей морубішаба називався так, як і я, — Коарасіаба і був дідом моїх багатьох дідів. І це третє плем’я зазнало багато лиха від білих і тікало так довго, поки не зустріло білих піяґ, таких, як падре Вісенте. Піяґи були добрі для індіян, і коли дід моїх дідів Коарасіаба здався під їхню опіку, його плем’я зазнало спокою і зажило тихим життям. Так що коли до Ґваїри прибули два других племена, вони застали там укріплену оселю й оброблені поля. Піяґи, довідавшись про дивну долю трьох племен, прийняли новоприбулих радо, дозволили їм поселитися коло себе і наказали усім помиритися, а Соняшні Клейноди сховати і забути про них, поки не настануть кращі часи. Ґваянці послухали доброї ради і так зробили.
