Відтоді настав у племени мир. Ґваянці жили на одному місці, обробляли багато землі, завели у себе коні, корови, свині та різну працю. Вони навчилися від білих піяґ багато такого, чого не вміли раніше, а потім почали молитися до білого Тупана.

І було тоді добре, ботапуїньґи і мамелуки не важились нападати на ґваянців, а, коли нападали, то гинули самі, але ніколи не поверталися зі здобиччю.

Та, чим далі, то частіше навідувались до Ґваїри тапуїтіньґи, бо довідалися, що там у землі є багато дорогоцінних каменів, а в ріках є діаманти. Індіянам все те не було потрібне, бо ні одного ні другого ніхто не міг їсти, ні зужити на щось. Але тапуїтіньґи за один діамант, за кусничок цієї ствердлої води, або за жменю каменів давали багато різник речей, а навіть убивали один одного на смерть. Вони цілими місяцями могли бродити по пояс у воді річок, а нарешті гинули від голоду, від хворіб, або від рук інших шукачів. Білі піяґи казали, що камені та діяманти — це велике нещастя для людей, а тому наказували їх збирати і ховати від тапуїньґів. Індіяни слухали піяґ, і те, що знаходили, приносили й віддавали своїм покровителям. А піяґи складали те все до ями, прикритої великим каменем.

Але, видно, тапуїтіньґи дізналися, що ґваянці мають багато прихованих каменів і діямантів, бо одного разу на оселю напало велике військо, і тільки з великим трудом і втратами нашим предкам вдалося оборонитися. Один піяґа тоді упав забитий, а з ним і багато ґваянців. Тапуїтіньґи відступили, але незабаром напали вдруге з ще більшою силою, а потім ще, і ще... Там, де були оброблені поля, лишилася сама втоптана земля. Замість оселі — лишилися самі згарища. Згоріла навіть тупан-ока* де ґваянці молилися до білого Тупана, а з самого племені лишилася ледве половина. І тоді білий піяґа наказав решті переселитися в інше місце, де було безпечніше. Вирішили перейти на острів Ґваїра, що лежить серед вод Парани. Поробили тратви[56], щоб було на чому перевезти худобу і речі, і помалу перевезли те все на острів. Там поселилися. Вибудували нову табу[57], вибудували тупан-оку, обгородилися міцним частоколом, а до того ще й пізніше висипали великий вал. Тапуїтіньґам уже не можна було так легко напасти на ґваянців, бо їх з трьох боків охороняла вода, а з четвертого — висока стіна, зложена з грубих колод і брил каміння. Тяжко працювали ґваянці, укріплюючи своє селище і розчищаючи землю під нову господарку. Вони рубали і палили ліси, носили важке каміння і колоди та робили все можливе, щоб забезпечитися і перед ворогом і перед голодом. Окрім того, піяґа наказав рити під тупан-окою велике підземелля. Коли почали його рити — наткнулися на глибокий хід, який лишила по собі Велика Кобра[58], коли вилазила з-під землі на поверхню. Той хід є дуже довгий і глибокий та кінчається аж там, де вода Парани скаче через сім східців. Коли розчистили цей хід, виложили усе підземелля камінням, а найглибшу печеру, куди знесли все дорогоцінне каміння й діяманти, а разом і Соняшні Клейноди, закидали й засипали землею, так що тільки небагато людей знало, як можна туди дібратися. А ті, хто знав, зложили велику клятву, що не зрадять таємниці нікому сторонньому і самі з неї не скористають.

Так забезпечившись і обгородившись на острові, думали наші предки, що нарешті зможуть спокійно жити і працювати. Але помилилися. Ледве зібрали вони зі своєї, тяжко обробленої ріллі два врожаї, як на них знову напали тапуїтіньґи. Вони висадились високо на острові вгорі і йшли великою силою. Найбільша, найзавзятіша боротьба розгорілася коло валу, але, коли білі перейшли вал, ґваянці уже не мали можливости ні боронитися, ні тікати. Лишалося тільки вмирати. І ґваянці умирали, але так жорстоко билися, що тапуїтіньґи в останній момент не витримали і подалися назад. Наші предки відперли їх рештками своїх сил у глиб острова, а тоді вернулися назад і почали радитися. Вони бачили, що другого наступу білих, котрих іще лишилося багато, не здержать, і тому вирішили залишити острів і перейти вночі на другий берег Парани. Кинулися шукати білого піяґу, свого покровителя і добродія, але не знайшли його ні серед живих, ні серед забитих. Видно було, що білий Тупан забрав його живого до себе.

Тупан-ока згоріла і завалилася, а під її згарищами лишилося і підземелля, і печера зі скарбами. Ґваянці не мали часу їх шукати і відкопувати, а тому лишили там, де вони були, а самі вночі на тратвах і човнах перебралися на другий беріг ріки до Великого Лісу, до Мато Ґроссо, як кажуть тепер. Було їх дуже небагато, а всі вони згодились без суперечок, щоб, замість зниклого білого піяґи, їхнім начальником став знову за старим звичаєм морубішаба Саракура — один з правнуків мудрого Ґварасе, той, що був внуком правного спадкоємця Соняшних Клейнодів. Саракура і за життя білого піяґи користувався великою пошаною серед ґваянців та один з небагатьох знав, де скриті клейноди...

Коарасіаба несподівано увірвав оповідання, зірвався на ноги і кинувся до дверей. Здивований у першу хвилину, Данко і собі побіг за старим, нічого не розуміючи.

— Арасі!.. Арасі!.. — кричав у дворі Коарасіаба. — О, ти негідний маландро, вагабундо![59] Підслухуєш?.. Ти думаєш, що я нічого не чую?!

Але ніхто не обізвався на цей крик, і нічого не зраджувало присутности підслухувача.

Коарасіаба повернувся тремтячий і схвильований.

— Бачиш, — звернувся до Данка, я ж тобі казав, що тут був Арасі!..

— Ти бачив його?

— Ні. Поки я відкрив двері — він утік. Але я напевне знаю, що він тут був і підслухував...

— Та годі тобі, Коарасіабо! Арасі зараз коло Саміра і забув про все на світі.

Ці слова до решти обурили індіянина, і він зігнав свою злість на хлопцеві:

— Ти краще знаєш, чи я?!. — крикнув на ціле горло. — Нікчемний зелепуху[60]!.. Я, Коарасіаба, що був оком і вухом племени стільки років, не міг би тепер розпізнати присутности власного внука? О, які ж ви, білі, нездари!.. Які ви глухі і сліпі!.. Навіть дурний Арасі має гостріший зір і слух, як найученіший серед вас!.. Й Арасі підслухав!.. Арасі тепер знає!.. А не смів того знати, бо негідний!..

Коарасіаба був у такій розпуці, що Данкові стало його жаль.

— Я думаю, Коарасіабо, що Арасі не міг багато чути знадвору: адже ти говорив тихо, а у містечку великий галас...

Старий індіянин від тих слів трохи заспокоївся.

— Це правда, — сказав. — Але, коли б навіть і почув, то й так нічого не зробить. Не з його вдачею скарбів шукати... Він лінивий і боязливий...

Вернулися обидвоє знову до кухні, посідали перед піччю, підкинули дров і наново взялися до шімарону.

— Так от, бачиш, — продовжував Коарасіаба, — Саракура зібрав решту племени, проголосив себе морубішабою і наказав усім йти далі у Великий Ліс[61]. Там незабаром ґваянці зустріли інших індіян з племени ґварані, а потім паяґва. Це були дружні племена. Вони знали про ґваянців, а тому радо продали нашим предкам багато своїх дівчат і дозволили жити поблизу себе. Але Саракура не погодився. Він шукав таких околиць, куди б були замкнені всі дороги. Він хотів відвести своє плем’я в закутину, де б ґваянці були забезпечені від білих. І ґварані і паяґва сказали, що такою околицею є долина коло ріки Іґурей, куди можна зайти лише тоді, коли стоїть велика посуха. І іце сказали, що в Долині Іґурей живе плем’я ботокудів, які колись давно прийшли сюди і яких ґварані винищили, а решту загнали за високі гори, за болота і непрохідні ліси, в закутину, що лежить між ріками Іґватемі та Іґурей. Обидві ріки впадають в Парану, але Іґватемі творить великі болота, а Іґурей тече попід стрімким кряжем Маракажя. Гори Кааґвасу зі заходу, болота і гори зі сходу коло берега Парани робили Долину Іґурей великою пасткою, куди не можна було ні увійти, ні вийти без великих втрат. І хоч ґварані і паяґва не радили Саракурі залазити в цю пастку, але Саракура вирішив саме йти туди.