— Як?! — стрепенувся Коарасіаба. — Чому поділились?

— Я того не знаю, Коарасіабо, — відповів Данко. — В тих книжках, які я читав, нічого не написано про те, чому ґваянці поділилися. Написано лише, що вони мали трьох окремих морубішаб і пізніше жили вже понад лівим берегом ріки Парани, ось тут, де ми тепер, і вниз по ріці аж до місцевости Ґваїра...

Данко замовк.

— Чого ж ти став? — з ноткою гніву спитав знову Коарасіаба. — Кажи далі!

— Що ж тобі казати далі?

— Кажи все, що знаєш про ґваянців!..

— Більше я нічого не знаю, Коарасіабо. Тільки ті вчені, котрі зустрічалися пізніше з ґваянцями, писали про них, що ґваянці були розумніші від багатьох інших племен, що вони вміли багато такого, чого не знали інші індіяни...

— Так записано в книжках? — втішився, як мала дитина, Коарасіаба.

— Так записано в книжках, — підтвердив Данко.

— О, — урочисто промовив Коарасіаба, — то не всі, що пишуть книжки, є дурними! І що далі?

— Далі — нічого... Я ж не читав усіх книжок...

— А... А... — Коарасіаба помітно схвилювався. — А не читав ти нічого про Соняшні Клейноди?

— Ні. Що це таке?

Сухорляве тіло Коарасіаби раптом зібгалося і потім випростувалося, зовсім як у гадюки перед скоком. Це було ознакою вдоволення, яке Коарасіаба підтвердив ще й беззвучним сміхом.

— Ех, ви, білі!.. — вимовив він з добродушною погордою. — Все ви знаєте, але найважнішого не знаєте!.. Ну, але це й краще... Слухай, Данку... Це, здається, Арасі?..

Данко напружив слух, але не почув нічого.

— Це тобі причулося, Коарасіабо.

— Ні, не причулося. Тут є Арасі... Ану, подивися у вікно...

Данко встав підійшов до вікна, відчинив його і виглянув надвір. Але скрізь було спокійно, тільки з площі ще й далі доносилися крики і вибухи.

— Нема нікого, Коарасіабо. Ти помилився.

— Може... Але дивно: Хіба б я вже й справді став глухим?..

— Ти зовсім не глухий, Коарасіабо, — поспішив заспокоїти старого Данко. — То напевне був якийсь пес...

— Пес. кажеш?.. Ні... То не був пес...

— Ах, лиши це, Коарасіабо!.. Розказуй... — тут Данко увірвав сам себе, бо прцгадав, що йому, молодшому, не належить силувати старших до розмови.

Але Коарасіаба зовсім не помітив нетакту хлопця. Він сидів деякий час нерухомо, не то прислухаючись до чогось, не то збираючись з думками. Нарешті заговорив:

— Отже, слухай, Данку... Багато правди у твоїх книжках, але не вся... Багато-багато є ще такого, чого не знають вчені білі і не знатимуть... Є таке, що знаємо лише, ми, морубішаби ґваянців, і тримаємо в таємниці... Знають багато також і наші піяґи, котрі говорять з великим Тупаном і душами померлих... Кожний старший син морубішаби племени, перше ніж візьме у свої руки батьківське арауе, мусить багато днів слухати науки піяґ і батька... Так велить наш звичай, і тому навіть у ваших книжках записано, що ми, ґваянці, є розумніші від інших індіянських племен. Та наші морубішаби є розумними не тільки від наук піяґ, а й від іншого... Це стара історія і тягнеться від Потопу...

— Що?!! — здивувався Данко. — Індіяни також знають про Потоп?!.

Коарасіаба не зрозумів Данкового здивовання:

— Чому питаєш? — запитав він. — Хіба є такі люди, що не знають про Потоп?

Хлопцеві стало соромно.

— Я думав, — сказав він збентежено, — що то тільки християни вірять в Потоп...

— Звичайно, — хитнув головою Коарасіаба, — в Потоп мусять вірити навіть і християни... Так, отже, кажу, це — стара історія... Насамперед, був тільки Великий Тупан, а більше нічого... Тупанові було сумно самому, і він зробив собі приятеля — індіянина. А для того, щоб індіянин мав де жити — Тупан зробив землю. Походивши по землі, індіянин відчув велику спрагу і сказав про це Тупанові. Тоді Тупан зробив воду. Напившись, індіянин захотів відпочити, але сонце дуже пекло, а тіни не було. І Тупан сказав: «Лягай і відпочинь, а я заступлю від тебе сонце і дам тобі тінь». Індіянин послухав, а коли прокинувся — побачив, що лежить під високою, креслатою пальмою. Довкола також росли ліси, бо, поки індіянин спав, Тупан зробив ліси. Відпочивши, індіянин відчув голод і знову сказав про це Тупанові. Тоді Тупан понавішував на дерева овочів, пустив у ліси звірів, а у воду вкинув рибу. І з того індіянин був дуже вдоволений. Але через деякий час індіянин знову прийшов до Тупана і сказав: «О, великий Тупане! Я сам мушу ходити на полювання і не маю часу ні зробити собі сіть на рибу, ні приправити убитих тварин, ні зробити доброго напою з кукурудзи — ауаті, або напою з бананів — пакова. Такі речі найкраще роблять жінки. Отже, сотвори мені жінку, яка буде доглядати мою господарку і веселити мене, коли я повернуся до свого вогнища». І Тупай послухав індіянина та сотворив для нього жінку. Індіянинові вже було веселіше і він більше не був самотнім, коли Тупан ходив працювати або полювати і не приходив цілими днями.

Так минали роки... Індіяни множилися, а Тупан жив серед них, як морубішаба. Але, коли індіян намножилося вже багато, вони почали сваритися між собою за місця полювання і стали вбивати один одного. Тупан розгнівався і сказав їм, що вони не сміють того робити. А індіяни відповіли: «Хіба ж ти не бачиш, Тупане, що нам тісно? Зроби так, щоб для всіх вистачило місця на полювання». І сказав тоді Тупан: «Добре, я зроблю так, що всім вам буде досить місця...» А тоді нагнав на землю всі дощові хмари, завернув назад у ріках воду і викинув на сушу море. Настав Великий Потоп, у котрому погинули майже всі індіяни, і тільки частина з них, що допливла до високих гір, урятувалася. Серед них були ґваянці.

Багато милуло днів, а індіяни мусіли сидіти в голоді на вершках гір, чекаючи смерти. І от тоді вони вирішили просити у різних богів рятунку: одні перепрошували Тупана, другі просили рятунку в Жассі, а ґваянці звернулися до Коарасі. Але Тупан не відгукнувся на молитви, бо був гнівний на індіян. Жассі не міг чути прохань, бо індіяни зверталися до нього вдень, коли Жассі йшов спати, а, коли Жассі виходив на небо, то була ніч, і тоді спали індіяни. І тільки одне Коарасі послухало ґваянців: почало гріти з усіх сил і випивати воду, а до того ще й прислало на поміч індіянам священих птиць — Саракур. Саракури приносили в дзьобах великі кошики, повні землі, і засипували водну глибінь. Так урятувалися ґваянці і ще трохи індіян з інших племен.

Коли вони зійшли з гір, то вже на землі було багато місця, але від того не було краще, бо всі звірі потопилися, а Тупан не схотів зробити інших. Тоді індіяни самі заходилися виробляти звірів з попелу і глини. Звичайно, люди не були такі мудрі, як Тупан, і спочатку у них виходили такі тварини, що їх не можна було їсти або й такі, що шкодили індіянам. Потім, правда, індіяни вже навчилися робити самих корисних звірів, але шкідливі дуже розмножилися і множаться по цей день...

Від того часу, як ґваянці вибрали собі за опікуна Коарасі, Коарасі полюбило наше плем’я і на знак дружби подарувало морубішабі клейноди влади — Соняшні Клейноди. Це були акванґапе і арауе, зроблені зі справжнього золота — з пір’я священних птиць Саракур, які вістують схід Коарасі і відпроваджують його на спочинок. І вправило Коарасі в обидва клейноди два великих камені, які блищали так, як саме Коарасі, і мінилися всіми фарбами веселки. Той камінь, що є в акванґапе і приходиться якраз над чолом, називається Оком Коарасі і надає розуму та прозірливости всім морубішабам, котрі вдягають акванґапе на голову. Камінь, вправлений в арауе, називаєтеся Кулаком Коарасі і надає всім морубішабам сили в руках та сприяє зміцненню їхньої влади в племени. Окрім тих двох великих каменів, в акванґапе є багато синіх каменів, а від Кулака Коарасі звисають двадцять чотири золотих ланцюжки, на кінцях яких прикріплено червоні камені, кожний завбільшки, як великий біб.

Такі є Соняшні Клейноди.

Пізніше, коли за часів повстання племен тамойосів тапуїтіньґи бачили ці клейноди, вони казали, що наші арауе і акванґапе походять з земель Мая... Дурні тапуїтіньґи! Адже у нас і найменший хлопець знає, що Соняшні Клейноди є даром Сонця, що сині камені — це уламки неба, а червоні — застиглі краплини крови бога тьми Сасіз пробитої долоні. Було також багато серед тапуїтіньґів, охочих виміняти Соняшні Клейноди за круглі, блискучі гроші, за тканини, або навіть за намиста чи дзеркальця, але ґваянці не хотіли: всі бо знали, що в Соняшних Клейнодах захована велика сила, яка приведе колись до панування ґваянців над іншими племенами.