— Що ж тобі розказувати? — спитав він вдруге, покірно зітхнувши.

— А от розкажи, чому ґваянці пішли за Аімбіре, і що було потім?

— Хай буде, як бажаєш... Тільки я не можу розказувати від Аімбіре і тамойосів, а мушу говорити від початку...

Данко трохи задумався, підбираючи потрібні йому для тяжкої розмови вирази, і став оповідати:

— В той час, про який велиш оповідати, в Бразилії точилася кривава боротьба: портуґальці намагалися скорити індіян, а індіяни об’єднувалися у великі маси і, де тільки можна було, нищили, своїх поневолювачів. У Баії[50] підняв загальне індіанське повстання легендарний морубішаба Карамуру, коло затоки Ґванабара лютував на чолі числених племен жахливий людожер Кунямбебе, а в кряжах Серра до Мар зворохобилися племена тамойосів. Повстання тамойосів було найстрашнішим для портуґальців і тому, що цих племен було дуже багато і тому, що повстання очолював великий морубішаба — мстивий Аімбіре, котрий уже скоштувай рабства. Правда, скочивши з кайданами в ріку, він урятувався з неволі, але не міг подарувати своєї ганьби і присягнув за неї жорстоко відплатити. За бойовим призивом Аімбіре піднялися не лише всі тамойоси, але приєдналися також й інші племена, як от ґваянці та карібокці... Так, чи ні, Коарасіабо?

— Так... Ну, і що далі?

— А далі для портуґальців стало ще гірше, бо з-за великої води приплили інші білі люди — французи. Це було 1555 року... Ах, ти ж не знаєш, що то є «1555 року»!.. Це було... Це було стільки років тому назад, скільки є пальців на ногах і на руках у двадцятьох людей. Розумієш?.. Так, отже, бачиш, з землі, яка називається Франція, вигнали багатьох людей іншої віри — гугенотів... Але ти й так того не зрозумієш... Ну, от ці французи-гугеноти посідали у великі човни і зі своїм вождем, на ім’я Вілеґаньо, приплили до затоки Ґванабара. Там висадились на острів, збудували міцне укріплення і почали робити заходи, щоб і собі відвоювати кусок бразилійської землі.

На островах у Ґванабарі і на побережжях материка жило багато індіян, здебільша племен тамойосів. Французи від самого початку заприязнилися з ними, не робили їм кривди, як портуґальці, не вбивали, не поневолювали, а, коли щось вимінювали, то чесно з індіянами розраховувались.

За таке добре ставлення індіяни сподобали собі нових білих людей і жили з ними в мирі. Французи ж, знаючи про ворожнечу і війну між портуґальцями та місцевими жителями, почали ще більше бунтувати індіян і обіцяли їм допомогу у боротьбі.

Спочатку портуґальці, зайняті війною з індіянами, не важилися нападати на французів. Але пізніше головний ґубернатор на Бразилію — Мень де Са зібрав великі сили і кинув їх у бій проти французьких укріплень на острові. При допомозі відділів мамелуків французів вдалося викинути з острова, але від того не стало краще, бо французи втікли на материк і ще тісніше об’єдналися з тамойосами. Дійшло до того, що Аімбіре на знак приязни видав свою доньку заміж за француза і тим скріпив взаємини між обома народами.

В той час, коли коло Ґванабари з перемінними успіхами йшла боротьба між французами й портуґальським військом, Аімбіре руйнував і палив портуґальські оселі в Сан Павло. Маси тамойосів та інших племен сунули, мов гураган, і ніщо не могло їм протиставитися. Там, де вони пройшли, нічого не залишилося від портуґальських осель.

Та майже по трьох роках постійних перемог, коли Аімбіре, перейшовши місцевість, де є тепер місто Сан Павло, прибув до ріки Піратініньґа, щастя зрадило великого морубішабу. Назустріч йому виступило велике об’єднання племен ґваяназців[51] під керівництвом морубішаби Тібіріси. Ґваяназці вже були навернені на християнство, а й сам Тібіріса був уже вихрищений і носив ім’я Мартінь Аффонсо Тібіріса. Назвали його так на честь великого портуґальського діяча — Мартінь Аффонсо де Соуза...

Зустрівшись з військами Тібіріси, Аімбіре був розгромлений цілковито і після поразки втік з рештою своїх 'прихильників над беріг моря в місцевість Іперойґ, що лежить серед гір Бокаіна.

Але тоді, коли він утікав, племена карібокців і ґваянців не пішли за ним, а завернули на південний захід і опинилися близько тих околиць, де ми тепер живемо…

***

Данко зупинився і замовк. Мовчав і Коарасіаба, перенісшись думками і серцем у те далеке минуле, від якого його відділяло майже чотири століття, але про яке він багато вчився від свого батька і жреців племени. Коарасіаба так заслухався в оповідання, що йому почало видаватися, ніби він, малий ще хлопчина, сидить перед піяґою Ітапірою — наймудрішим жрецем племени, котрий учився історії племени ґваянців разом з батьком Коарасіаби. Отрясшись з того враження, він нетерпеливо сказав:

— Чому ж нічого не говориш?! — Оповідай далі!

Данко був у клопоті:

— Я не знаю, чого ти ще хочеш, Коарасіабо... Оповідати можна багато...

— Оповідай далі про Аімбіре і про тих... як їх?

— Французів?

— Умгу, про французів.

— Та ти ж уже знаєш... Аімбіре втік до Іперойґ, скликав на нараду всіх морубішаб племен, щоб з ними обговорити і підготовити рішаючий спільний наступ проти портуґальців. Аімбіре покладав при тому великі надії на підтримку французів, хоч їхній «морубішаба» Веліґаньо вже вернувся на свою батьківщину.

Губернатор Мень де Са не хотів воювати проти тамойосів, а тому післав до Іперойґ двох священиків: падре Нобреґу і падре Аншієту, котрі вже довго жили перед тим серед індіян і працювали для їхнього добра. Обидва священики послухали прохання ґубернатора і вибралися до Іперойґ. Це була дуже небезпечна подорож, оскільки індіяни в стані війни є особливо ворожі до чужинців, а в ті часи розправлялися з ними немилосердно. Однак, Нобреґа та Аншієта не побоялися смерти і відважно взялися за виконання дорученого їм діла. Вони самі, без зброї, дісталися до Іперойґ і почали переговори з присутніми морубішабами.

Спочатку їх зустріли ворожо, поставили коло них охорону, щоб вони не втікли, але пізніше це все змінилося. Просидівши кілька місяців з індіянами, священики зуміли схилити морубішаб до того, щоб вони, відмовилися від наміру вести війну проти портуґальців і проголосили мир.

— Так, так, — гірко хитнув головою Коарасіаба, — мир з ворогом, який ніс рабство!..

Данко змішався:’

— Я не знаю, Коарасіабо... Тільки можу тобі одне напевне сказати, що ті обидва священики були ворогами рабства. Вони захищали індіян перед владою і робили їм багато добра.

— Ну, добре, добре... І що було далі?

— Та нічого. Священики просиділи в Іперойґ п’ять місяців і тоді, заручившись обіцянкою миру, вернулися до Сан Павло. Правда, Аімбіре довго не годився на мир, а, коли годився, то тільки під умовою, щоб йому видали на розправу всіх тих портуґальців, котрих він забажає. Але священики тому спротивилися і так довго говорили з іншими морубішабами, поки не добилися свого.

А падре Аншієта, коли перебував у Іперойґ, довго молився і ходив по березі моря та писав на прибережному піску пісню на честь Матері Божої[52].

Досягти миру з великим морубішабою племен тамойсів — Аімбіре, портуґальці вдарили на французькі укріплення в Ґванабарі. Французів у жорстокій битві розгромлено, а решта племен тамойосів, котрі воювали навіть після перемир’я між Мень де Са й Аімбіре, також зложила зброю'.

Так по десятьох роках тяжкої війни з тамойосами нарешті наступив мир.

Коарасіаба за своєю звичкою сумно похитував головою і бурмотав:

— Так, так, всі були добрі, всі були відважні, всі хотіли миру, всі хотіли добра, а принесли війну, ненависть і нещастя для індіян... А що записано про ґваянців у твоїх книжках?

— Я ж тобі вже казав: після того, як Тибіріса розбив коло Пірітініньґи війська тамойосів і 'їхніх спільників і Аімбіре втік до Іперойґ, ґваянці пішли в іншу сторону. Вони боялися портуґальців і вирішили шукати таких земель, де ще не було білих. Перейшовши ріку Паранапанема, частина ґваянців оселилася в диких горах Апукарани, а частина зайняла побережжя річки Тібажі, де жили ботокуди. Через якийсь час ґваянці поділилися на три окремих племена...