— А що там пишуть у моєму гороскопі? — спитала вона, коли Страйк перегорнув сторінку.

— Я не знав, що ти в таке віриш, Джоан.

— Та я не знаю, вірю чи ні,— відповіла вона.— Але завжди читаю.

— А твій знак...— Страйк спробував згадати, коли в неї день народження. Наче влітку.

— Рак,— відповіла Джоан і захихотіла.— І не тільки в цьому сенсі.

Страйк не усміхнувся.

— «Саме час струсити з себе рутину,— повідомив він тітці, зазираючи вперед, чи немає у гороскопі чогось гнітючого, щоб того не читати,— тож не відкидайте нових ідей. Ретроградний Юпітер заохочує до духовного зростання».

— Ха,— відповіла Джоан. А по короткій паузі додала: — Я думаю, що не доживу до свого наступного дня народження, Корме.

Ці слова були для нього як удар під дих.

— Не кажи так.

— Якщо я не можу сказати таке тобі, то кому це взагалі казати?

Гі очі, завжди ясно-блакитні, мов незабудки, тепер зблякли. Джоан ніколи не розмовляла з ним так — як з рівним. Вона завжди старалася стати ніби на вищу сходинку, щоб здоровило солдат і далі лишався її маленьким хлопчиком.

— Я не можу цього сказати ні Тедові, ні Люсі, правда ж? — додала вона.— Ти ж знаєш, які вони.

— Так,— важко вимовив Страйк.

— І тоді... ти ж подбаєш про Теда, правда? Приїжджай до нього частіше. Він тебе справді дуже любить.

«Чорт».

Джоан завжди вимагала від усіх фальшу, погляду на життя крізь рожеві окуляри, а тепер пропонувала немудру прямоту та прості слова,— а Страйк волів би просто кивати, слухаючи про якісь місцеві скандали. Чого він так мало приїздив до них?

— Я обов’язково приїжджатиму,— пообіцяв він.

— Хочу поховальну службу в церкві Святого Моса Корнволльського,— тихо сказала Джоан,— де мене хрестили. Але ховати мене не треба, бо цвинтар аж у Труро, і Тед замучиться їздити туди-сюди з квітами для мене. Я його знаю. Ми завжди казали, що хочемо й по смерті лишатися разом, але так і не склали жодного плану, а тепер він відмовляється це зі мною обговорювати. Тож я, Корме, подумала й хочу кремацію. Влаштуєш усе, добре? Бо Тед починає плакати щоразу, як я про це заводжу мову, а Люсі взагалі не слухає.

Страйк кивнув і спробував усміхнутися.

— Рідних на кремації щоб не було. Я кремації терпіти не можу, цю заслінку, ці транспортери. Попрощаєтеся зі мною в церкві, а тоді ти веди Теда до пабу, а мене в крематорій хай відвезе поховальна служба, добре? Потім заберете мій прах, вивезете в море на Тедовому човні й розвієте над хвилями. А коли прийде його час, ти так само зробиш для Теда, і ми з ним знову поєднаємося. Не хочу, щоб ви з Люсі їздили сюди аж з Лондона доглядати за могилами. Домовилися?

У цьому була вся Джоан, яку він знав,— стільки діяльної доброти та продуманості. Але Страйк не очікував останнього — що треба розвіяти прах над хвилями, що замість могильного каменя з акуратними датами життя буде єднання зі стихією, якою повнилося життя її і Те-дове в цьому містечку на прибережних скелях над океаном. Була лише недовга перерва, коли Тед, бунтуючи проти волі власного батька, на кілька років зник і служив у військовій поліції.

— Добре,— насилу вимовив Страйк.

Джоан відкинулася в кріслі, ніби відчувши полегшення, коли все сказала, а тоді усміхнулася йому.

— Так добре, що ти приїхав.

За ці кілька днів Страйк звик до її неуважності й непослідовності, тож не сильно здивувався, коли за хвилину Джоан сказала:

— Шкода, що я не познайомилася з твоєю Робін.

Страйк, який усе уявляв, як попіл Джоан плине до призахідного сонця, зібрався.

— Думаю, вона б тобі сподобалася,— сказав він.— А ти б сподобалася їй.

— Люсі казала, що вона гарненька.

— Це правда.

— Бідолашна дівчина,— прошепотіла Джоан.

Страйк не зрозумів, а тоді подумав, що про замах і ножове поранення писали в газетах, коли Робін давала свідчення проти Шеклвелльського Різника.

— Цікаво, що ти заговорила про гороскопи,— мовив він, плануючи відволікти Джоан від теми Робін, а також похорону та смерті.— Ми саме розслідуємо давнє зникнення людини. Тип, який тоді вів справу...

Страйк ніколи раніше не розповідав Джоан про свої розслідування — і тепер не розумів чому, бо вона слухала захоплено, уважно.

— Але ж я пам’ятаю ту лікарку! — вигукнула вона, така збуджена, якою Страйк не бачив тітку вже багато днів.— Марго Бамборо, так! У неї лишилася маленька дитина...

— Та дитина тепер наша клієнтка,— сказав Страйк.— Гі звати Анна. Вона зі своєю дівчиною має будинок у Фалмуті.

— Бідолашна родина,— мовила Джоан.— Так і не дізналася... і що, детектив шукав відповіді в зірок?

— Так,— кивнув Страйк.— Був переконаний, що вбивця — Козеріг.

— Тед— Козеріг.

— Дякую за підказку,— серйозно промовив Страйк, і Джоан засміялася.— Будеш чай?

Поки кипів чайник, Страйк проглянув повідомлення. Барклей надіслав новини щодо подружки Вторака, але найсвіжіше повідомлення надійшло з незнайомого номера, тож Страйк відкрив його першим.

Привіт, Корморане, це твоя зведенючка Пруденс Донлеві. Твій номер мені дав Ал. Дуже сподіваюся, що ти мене зрозумієш правильно. По-перше, хочу сказати, що цілком розумію твої мотиви й чому ти не хочеш приєднатися до нас на святкуванні річниці гурту й випуску альбому. Ти навряд чи це знаєш, але я сама довго й важко йшла до налагодження стосунків з батьком, але вважаю, що врешті-решт порозуміння з ним — і так, прощення — збагатило мене. Ми всі дуже сподіваємося, що ти передумаєш...

— Що там сталося? — спитала Джоан.

Вона прийшла слідом за Страйком на кухню — човгаючи, трохи сутулячись.

— Ти нащо підскочила? Я сам усе принесу...

— Я хотіла тобі показати, де ховаю шоколадне печиво. Якщо Тед знатиме, то з’їсть усе одразу, а лікар каже, що в нього від шоколаду тиск. Що ти там таке прочитав? Я тебе знаю, ти розсердився.

Страйк не знав, чи її нововіднайдене прагнення чесності зайде аж так далеко, щоб почути щось про його батька, але навколо вирували вітер і дощ, а в будинку запанувала якась сповідальна атмосфера. Він розповів Джоан про повідомлення.

— А,— сказала тітка й показала на пластиковий контейнер на верхній полиці.— Печиво там.

Вони повернулися до вітальні з печивом, причому Джоан наполягла, що його треба викласти на тарілку. Деякі речі лишалися незмінними.

— З Пруденс ти не знайомий, правильно? — спитала Джоан, влаштувавшись у кріслі.

— Я не знаю Пруденс, не знаю Меймі, найстаршу, і не знаю Еда, наймолодшого,— відповів Страйк, стараючись говорити буденним тоном.

Зо хвилину Джоан мовчала, тоді глибоко зітхнула — худі груди піднялися й опали — і мовила:

— Думаю, тобі треба піти на батькову вечірку, Корме.

— Що? — перепитав Страйк. Односкладове слово задзвеніло у вухах підлітковим праведним гнівом. На його подив, Джоан усміхнулася.

— Я знаю, як тобі велося,— сказала вона.— Він учинив дуже погано, і все-таки він — твій батько.

— Він мені не батько,— заявив Страйк.— Мій тато — Тед.

Ніколи раніше він не казав цього вголос. Сльози наповнили очі Джоан.

— Він був би щасливий це почути,— тихо сказала вона.— Так дивно, правда... багато років тому, я тоді ще була зовсім дівча, я пішла до справжньої циганки-ворожки. Вони стояли табором отам, далі по дорозі. Я думала, вона мені наворожить усяке хороше. Ну знаєш, як вони оте роблять? Ти ж їм гроші платиш. А вона знаєш що сказала?

Страйк похитав головою.

— «Дітей у тебе ніколи не буде». Отак. Прямим текстом.

— І вона помилилася, хіба ні? — відповів Страйк.

Збляклі очі Джоан знову заблищали від сліз. Страйк не розумів, чому ніколи раніше цього не казав. Було б так легко її порадувати — а він натомість мучився тим подвійним обов’язком, злився, що мусить обирати, давати назви й тим самим зраджувати. Страйк простягнув тітці руку, і вона потиснула її — на диво слабко.

— Сходи на ту вечірку, Корме. Думаю, твій батько — причина багатьох... багатьох речей. Шкода,— додала вона по недовгій паузі,— що про тебе немає кому подбати.