Корнволльський півострів опинився в ізоляції від решти Англії, і хоча Сент-Мос постраждав менше за сусідні Меваґізі й Фові, під дверима найближчих до моря будинків поскладали мішки з піском. Брудно-зелені й зеленкувато-сірі хвилі билися об дамбу в гавані. Туристи повтікали, мов тюлені; місцеві жителі в промоклих дощовиках віталися жестами, курсуючи між крамницями й домівками. З Сент-Моса змило всю вабливу літню красу, ніби фарбу з обличчя театральної акторки, і відкрилося справжнє обличчя міста, твердокам’яного й непохитного.

Дощі поливали його, вітри гойдали, але будинок Теда і Джоан, на щастя, стояв на височині. Ув’язнений там Страйк згадав слова Люсі про те, що він краще дає раду кризам, ніж тривалій відданості, і зрозумів, що в цих звинувачувальних словах чимало правди. Він умів боротися з несподіванками і тримати нерви в кулаці, швидко думати, швидко реагувати — а от якості, яких вимагало тихе згасання Джоан, знаходив у собі значно важче.

Страйкові бракувало мети, яка підкорює собі все інше й допомагає відсунути подалі сум; він прагнув цілі, яка вимагає відкинути біль і горе, бо саме так виживав у армійські часи. Але давніші стратегії виживання не пасували до кухні Джоан, де стояли каструлі з квітковим візерунком і лежали її старі кухонні рукавиці. Страйкові кортіло забутися в активних діях — а треба було провадити неспішні бесіди й потроху дбати про рідних.

Джоан тихо раділа: цілі години, цілі дні наодинці з небожем компенсували проґавлене ним Різдво. Страйк був рішучо налаштований задовольнити тітку: постійно був поруч, цілий день розмовляв. Хіміотерапію перервали, бо Джоан її не витримувала; волосся, що майже все повипадало, вона заховала під хустку, а чоловік і небіж стривожено дивилися, як вона колупає їжу, і всякчас були готові допомогти їй, коли Джоан ходила будинком. Вони могли б легко підняти її на руки.

Минали дні, і Страйк помітив у тітці іншу зміну, яка сильно його здивувала. Шторми відкрили нове обличчя її рідного містечка, а з негараздів постала інша, незнайома Джоан, яка ставила справжні питання замість тих, що були покликані підтвердити її власні упередження чи ледь приховано вимагали втішної брехні.

— Чому ти так і не одружився, Корморане? — спитала вона в небожа суботнього ранку, коли вони разом сиділи у вітальні:

Джоан — у найзручнішому кріслі, Страйк — на дивані. Лампа поруч з Джоан, яку увімкнули, бо день був темний і дощовий, зробила її шкіру прозорою, мов папіросний папір.

Страйк так звик відповідати Джоан тільки те, що вона хотіла чути, аж не одразу знайшов слова. Чесна відповідь, яку він дав Дейву Полвортові, тут не годилася. Якщо сказати, що він просто не з тих, хто одружується, Джоан може вирішити, що то вона винна — якось не так навчила, не донесла, що щастя без кохання немає.

— Та не знаю,— відповів він, вдавшись до кліше.— Може, ще не зустрів свою жінку.

— Якщо чекаєш на ідеал,— сказала на це нова Джоан,— то досконалості не існує.

— Ти ж не хочеш, щоб я одружився з Шарлоттою? — спитав Страйк. Він добре знав, що і Джоан, і Люсі вважають Шарлотту мало не дияволом у жіночій подобі.

— Воронь Боже! — з тінню колишнього завзяття відповіла Джоан, і вони усміхнулися одне одному.

У двері зазирнув Тед.

— Люба, Керенза прийшла,— повідомив він.— Щойно під’їхала під будинок.

Макмілланівська медсестра, з якою Страйк познайомився, щойно приїхав, виявилася справжнім благословенням. Ця тоненька ластата жіночка, його ровесниця, принесла в будинок ауру не смерті, а нового життя з новою підтримкою. Страйк довго мав справу з лікарською братією і добре знав притаманну декому з них награну бадьору сердечність, але Керенза, здається, бачила в Теді та Джоан людей, а не дурних дітлахів. Страйк почув, як вона, знімаючи на кухні дощовик, розповідає Тедові, колишньому рятувальнику, про те, як люди роблять селфі на тлі штормових валів.

— Саме так! Узагалі не розуміють, що таке море. Його треба або поважати, або триматися якнайдалі, так мій тато казав... Доброго ранку, Джоан,— привіталася Керенза, заходяча до кімнати.— Драстуйте, Корморане.

— Доброго ранку, Керензо,— озвався Страйк, підводячись.— Не заважатиму.

— Як ви сьогодні почуваєтеся, моя люба? — спитала медсестра в Джоан.

— Зовсім не погано,— відповіла Джоан.— Тільки трохи...

Вона примовкла, поки небіж не вийшов із зони чутності. Страйк зачинив двері до вітальні й почув хрумтіння кроків по гравійній стежці перед будинком. Тед, який за столом читав місцеву газету, звів очі.

— А це ще хто?

За мить у шибці на дверях чорного ходу показалася постать Дейва Полворта з великим рюкзаком за спиною. Він зайшов, мокрий і усміхнений.

— Доброго ранку, Діду,— привітався він, і вони зі Страйком потиснули руки й обійнялися, як це було між ними заведено.— Доброго ранку, Теде.

— Ти що тут робиш? — спитав Тед.

Полворт скинув рюкзак, розв’язав і виклав на стіл двійко заморожених поліетиленових згортків.

— Пенні запіканок наготувала. Я оце вибрався по харчі, хочу спитати, чи вам щось треба.

Ще ніколи Страйк так ясно не бачив полум’я простої і практичної доброти, яке горіло в Дейві Полворті,— хіба тільки в свій перший день у щколі, коли дрібний Полворт узяв Страйка під свій захист.

— Добрий ти хлопець,— сказав зворушений Тед.— Красно подякуй від нас Пенні, гаразд?

— Так-так, а вона вам переказувала свою любов і все таке,— відмахнувся Полворт.

— Вийдеш зі мною покурити? — спитав Страйк.

— А ходімо,— відповів Полворт.

— Краще в повітку зайдіть,— порадив Тед.

Тож Страйк і Полворт пройшли по затопленому садку, низько нахиляючи голови під дощем і вітром, і зайшли до Тедової повітки. Страйк з полегшенням закурив.

— На дієту сів? — спитав Полворт, окинувши Страйка поглядом.

— Грип і харчове отруєння.

— А, так, Люсі казала, що ти захворів.

Полворт смикнув головою в бік вікна Джоан.

— Як вона?

— Кепсько,— відповів Страйк.

— Надовго до нас?

— Залежить від погоди. Слухай, я справді страшенно вдячний за все, що ти робиш...

— Ой стули писок.

— Можна ще дещо попросити?

— Кажи.

— Умов Теда вийти з тобою на пиво. Йому треба вибратися з хати. Він піде, якщо знатиме, що я нагляну за Джоан, а інакше не вийде.

— Вважай, що вже зробив,— відповів Полворт.

— Ти...

— ...просто казковий принц, так, я в курсі. Що там «Арсенал», скоро вилетить з ліги?

— Типу того,— відповів Страйк.— Але «Баварія» наступна.

Перед Різдвом він проґавив відбіркові матчі улюбленої команди, бо стежив за Мутним по всьому Вест-Енду. Ліга чемпіонів мала б трохи розважити, але якось не викликала звичної цікавості.

— В Лондоні за кермом Робін, поки ти тут?

— Так,— кивнув Страйк.

Трохи раніше вона йому писала — просила про коротку розмову по справі Бамборо. Страйк обіцяв набрати, щойно матиме час. Він теж мав новини у справі, але Марго Бамборо зникла сорок років тому, а Страйк, як і медсестра Керенза, вважав живих важливішими.

Коли Страйк докурив, вони з Полвортом повернулися до будинку й побачила Теда з Керензою на кухні.

— Вона воліє говорити більше з вами, ніж зі мною,— сказала Керенза, усміхаючись до Страйка й запинаючись у дощовик.— Повернуся завтра вранці, Теде.

Вона рушила до дверей, а Полворт мовив:

— Теде, а ходімо вип’ємо по пінті.

— Та ні, хлопче, дякую,— озвався Тед.— Я краще тут побуду.

Керенза зупинилася, взявшись за клямку дверей.

— Це чудова ідея. Теде, вам не завадить трохи свіжого повітря... свіжої води, як на сьогодні,— додала вона, а дощ стукотів по даху.— Ну, бувайте.

Медсестра вийшла. Теда довелося ще повмовляти, але врешті-решт він погодився вийти на сандвічі у «Вікторію». Коли вони з Полвортом пішли, Страйк узяв зі столу газету й повернувся до вітальні.

Вони з Джоан обговорили повінь, але фотографії хвиль, які атакували Меваґізі, цікавили Джоан значно менше, ніж могли б кілька місяців тому. Страйк бачив, що Джоан думає не про всезагальне, а про приватне.