— Згідно з нотатками Талбота,— провадив Страйк,— якась особа заявила, що Бреннера у вечір, коли зникла Марго, бачили в Майкл-Кліфф-Гаузі. Але зі слів Бреннера, він одразу пішов з роботи додому.
— Майкл-Кліфф-Гауз... це ота «свічка» на Скіннер-стріт, чи шо? — озвалася Дженіс.— У нас там були пацієнти, але то й усе...— їй наче стало гидко.— Ой, бідна Аторнова жінка... а я його ще захищала ото, він же таке бачив на війні. Всього два тижні тому син Дороті сидів точно там, де сидите ви...
— У вас був Карл Оукден? — різко спитав Страйк.
— Був,— кивнула Дженіс,— і хоч би ноги витер. Натоптав мені тут собачим гівном.
— Чого він хотів? — спитав Страйк.
— Та прикинувся, шо зайшов спитать, як справи,— відповіла Дженіс.— Можна було б подумати, шо стільки років минуло, я його не впізнаю... але він не сильно змінився, правду кажучи. Коротше кажучи, він сидів у тому самому кріслі, шо тепер ви, і патякав усяке про давні добрі часи і про те, як тепло його мама про мене згадувала... ха! Шоб Дороті Оукден про мене добре слово сказала? Та Дороті нас з Айрін за хльорок мала, бо, бачте, спідниці короткі, удвох ходимо до пабу...
Дженіс кинула на Страйка уважний погляд.
— Карл про вас згадував. Питав, чи я з вами вже знайома. Він, знаєте, написав книжку про Марго, але в книгарні її так і не завезли, то він з того досі злиться. Вже мені все розповів. Думає написати нову книжку, і цього разу зацікавився вами. Славетний детектив розслідує справу... або терпить поразку. Карлові і те, і те згодиться.
— А що такого він говорив про Бреннера? — спитав Страйк, вирішивши подумати про наслідки втручання в справу самопроголошеного біографа потім.
— Сказав, що Бреннер був садистом, а я ж тут заступалася за доктора Бреннера... але ви мені тепер отаке сказали про Дебору Аторн...
— Оукден назвав Бреннера садистом? Сильна заява.
— От я собі те саме подумала. Карл його ніколи не любив, сказав, шо доктор Бреннер часто приходив до Дороті... я про це не знала... обідав з ними в неділю і все таке. Я собі думала, вони просто колеги. Знаєте, я так думаю, шо доктор Бреннер просто Карла насварив. То була не дитина, а лихо, я про Карла, а виріс бачте який злопам’ятний.
— Якщо Оукден знову до вас прийде,— сказав Страйк,— раджу його не пускати. Він, знаєте, сидів. Видурював гроші у...— він мало не сказав «старих»,— у самотніх жінок.
— О! — вражено вигукнула Дженіс.— Ти ба! Треба попередити Айрін. Він казав, шо далі до неї піде.
— І що, він цікавився переважно Бреннером, коли приходив?
— Та ні,— відповіла Дженіс.— Цікавився він, власне, вами, але так, про Бреннера ми говорили найбільше.
— Місіс Бітті, а у вас ще є некролог Бреннера, про який ви казали? Ви наче згадували, що вирішили його зберегти.
— А,— мовила Дженіс, кинувши погляд на нижню шухляду серванта,— так... Карл теж хтів на нього подивитися, коли взнав, шо він у мене є...
Вона підвелася з дивана й пішла до серванта. Опустилася навколішки, тримаючись за коминкову полицю, висунула шухляду й заходилася шукати.
— Трошки бардак у мене в цих вирізках. Айрін думає, шо я з глузду з’їхала з цими газетами,— сказала Дженіс, копирсаючись у паперах.— Вона сама зроду не цікавилася новинами чи політикою, а от я завжди все цікаве вирізаю: знаєте, якісь замітки про медицину, а ше, не брехатимуу, люблю історії з життя королівської родини...
Вона потягнула за край картонної папки.
— ...Айрін хай собі думає шо хоче, а я не бачу, шо тут поганого... вирізати й зберегти... історію...
Папку нарешті вдалося витягнути.
— ...з життя,— закінчила Дженіс і навколішках підібралася до журнального столика.— І шо тут хворобливого? Наче фото зберегти, нема різниці.
Вона розгорнула папку й почала перебирати вирізки. Деякі пожовкли від старості.
— Бачите? Для Айрін вирізала,— сказала Дженіс, показуючи статтю про базилік священний.— Допомагає при проблемах травлення, я була подумала, хай Едді для неї висадить у садку. Вона приймає стільки таблеток для травлення, шо шкоди більше, ніж користі, але Айрін з тих, хто в медицину без пігулок не вірить...
Дженіс зітхнула, показуючи Страйкові пам’ятну передовицю:
— Принцеса Діана. Я так її любила...
— Дозволите? — спитав Страйк, потягнувшись по вирізки.
— На здоров’я,— відповіла Дженіс, над окулярами подивившись на аркуші в руках у Страйка.— Ото дуже цікава стаття про діабет. Відколи я звільнилася, у медицині багато нового. У хрещеника перший тип... я стараюся бути в курсі всіх змін і прогресу... а ото в другій руці у вас стаття про малого, шо вмер від перитоніту, так?
— Так,— відповів Страйк, глянувши на бурий від старості аркуш.
— Ага,— гірко сказала Дженіс, перебираючи вирізки,— я тому і стала медсестрою. Мені воно після тої статті спало на думку. Жив по сусідству від нас, як я сама була мала. Я вирізала статтю, шоб мати хоч якесь його фото... всі очі виплакала. Викликали лікаря,— з холодом у голосі додала Дженіс,— а він не приїхав. До дитини з середнього класу приїхав би, то всі розуміли, а малий Джонні Маркс із Бетал-Ґріну хай конає, кому він треба... лікаря потім критикували, але не покарали... От знаєте, не терплю я, коли до людей по-різному через те, де вони народилися.
Не помічаючи іронії, вона перебрала ще кілька статей про королівську родину і здивовано пробурмотіла:
— А де ж доктор Бреннер?
Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.
— І тут нема,— промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.— Чудасія.
— Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? — спитав Страйк.
Дженіс звела очі.
— От стерво нахабне,— повагом промовила вона.— Хоч би спитав.
Вона склала вирізки назад у папку й повернула її до шухляди, а тоді підвелася, тримаючись за коминкову полицю. Коліна Дженіс знову хруснули. Сівши на диван і з полегшенням зітхнувши, вона сказала:
— У того малого вічно все до рук липнуло.
— Чому ви так кажете?
— У клініці, бувало, гроші зникали.
— Правда? — спитав Страйк.
— Правда. Воно закінчилося, коли Марго вже пропала. Зникали невеликі суми, і почали думати на Вілму, прибиральницю,— всі, крім мене. Я завжди підозрювала Карла! Він заходив після школи й на канікулах. Я сказала докторові Ґупті, але він, мабуть, не схотів засмучувати Дороті, та й не знаю, видно, простіше було вигнати Вілму. З Вілмою таки були проблеми... пиячила,— провадила Дженіс,— і прибирала абияк. Вона не змогла довести, шо нічого не крала, і на наступних загальних зборах звільнилася. Сама бачила, до чого воно править.
— І тоді крадіжки припинилися?
— Так,— відповіла Дженіс,— але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.
Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:
— І ще буквально кілька питань. Перше — про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.
— Наче не знаю, хто то... а маю знати?
— У Стівена Датвейта була...
— ...подружка, яка вкоротила собі віку,— сказала Дженіс.— Так-так.
— Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?
— Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.
— Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?
— Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,— сказала Дженіс.— Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю — і Стів точно був не з цих.
Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.
— Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!
